Ритуали для словоборства. До 150-річчя Василя Стефаника

1

Він ніколи не страждав від переоцінювання свого письменницького Еґо. На власному ювілеї, коли йому виповнилось 55 років, у Львові громадськість Галичини відзначала не лише дві п’ятірки письменницького народження, але й 25-річчя виходу до читача його першої збірки "Дорога". З усієї України зліталися привітання. Цей ювілей остаточно дав усім зрозуміти, так би мовити, екзистенційний тріумф не вузькогалицького, а національного українського письменника Василя Стефаника, чиї твори вільно вплетені до контексту світової літератури.

<p>Василь Стефаник. 1896 рік</p>

Зрештою, колись, ще у Кракові, у 90-х роках ХІХ віку тодішній ідол європейської модерної прози поляк Станіслав Пшибишевський, підпилий, привселюдно поцілував молодого Стефаника в руку коментуючи, що він цілує землю, яка народила такий талант.

Втім письменник був вищим і сильнішим від людини. Письменник-Стефаник був сторуким, стосердечним і стоправдивим. Людину-Стефаника всього затопив жаль… Прижиттєві панегірики він чув не так часто... Василь Стефаник розплакався, вже не радячи собі з тією хвилею жалю, яка, з іншого боку, вивільняла щось із його душі, полегшуючи її тягарі…

Він скаже, зворушений і, підозрюю, натхнений ювілейними похвалами (як на мене, ліпше, щоб похвали сипалися на Письменників трохи частіше ніж раз на рік):

Лише великий письменник може привселюдно сказати, що він не вміє писати. Але – увага! – сказати не для театрального епатажу, не для публічного кокетування з авдиторією, не для садомазохістського перформансу. А так, на мій погляд, видусити із себе тугу за ідеальним словом та ідеальною літературою, цілком витворити яку не здатен жоден письменник світу. Бо навіть найвизначніші із них лише час до часу ловлять хвоста жар-птиці, лише іноді дотикаючись до руки цариці Літератури.

Василь Стефаник інтуїтивно це добре знав і тому сказав святочній громаді, що він не вміє писати, не дбаючи про контроверсійне розуміння того, що скаже святочна громада.

<p>Батько письменника &mdash; Семен Стефаник</p>

2

Дитинство – джерело, із якого б’ють ключем всі радощі та страждання людини. Мати і батько завжди є людьми, які живуть із нами та в нас навіть після їхньої фізичної кончини.

Стефаникова мати була для нього цілим світом. Любов матері й любов до матері, як стверджують психологи, дає чоловікові силу, впевненість, успіх. Коли Василько ще був маленьким, мати брала гроші, тайкома від батька, даючи йому на прожиття. Хоча Стефаників вважали заможними людьми, батько Семен був трохи скупуватим ґаздою.

Зрештою, жорсткий батьків характер зовсім не збігався з вібраціями душі його сина Василя. Змалку хлопчик, спостерігаючи за батьком, усе більше віддалявся від світу нескінченної селянської фізичної праці. Бо за народною піснею, "і з музики, і з маляра нема в хаті господара" (тобто із чоловіка з мистецьким талантом).

Згодом батько перестав оплачувати Василеве навчання у Кракові, але це була воля Промислу, бо "неісповідимі шляхи Господні". Смерть матері Оксани – найдорожчої і найважливішої жінки його життя – спричинила загострення, делікатно кажучи, нелегкого неврозу письменника.

<p>Ольга Гаморак</p>

Листи до Ольги Гаморак, на відміну від мови новел, починають дихати страждальницькими, подекуди істероїдними, екзистенційними запитаннями про сенс життя і віри…

Незадовго після смерти матері батько одружився з жінкою, молодшою навіть від Василя, бо господарка потребувала безконечної відданости праці… Василь написав батькові листа, який дихав синівською ненавистю. Зрештою син потроху примирився із батьком, Семеном Стефаником, який помер у 1920 році…

3

Юнка Євгенія Бачинська полюбила юнака Василя Стефаника. Недосвідчене юне кохання найчастіше є джерелом справжніх страждань, а то і трагедій. Для Євгенії воно стало самозгубчим. Хоча я не впевнений, що причиною її ранньої смерти була лише нав’язлива безпросвітна однобока залежність від молодого краківського студента. У будь-якім разі несвідомий потяг до смерти у Євгенії почав переважати над всемогутнім потягом до життя, що часто вирятовує людину із, здавалося б, безнадійних ситуацій.

<p>На фото: Василь Стефаник (сидить перший справа), Богдан Лепкий, Нуся Терлецька, Василь Веселовський, Лев Ганкевич, Богдан Загайкевич, Мирон Кордуба, Лев Бачинський, Андрій Жук</p>

У листі до Ольги Гаморак Стефаник писав так пронизливо, що оплакування Євгенії струменить там із кожного слова: "А я все буду питатися: чи з любови, чи на сухоти? І се питанє буде мене мучити… А потім прийде Великдень, і поле зазеленіє, і гріб зазеленіє, і люде забудуть".

Брат Євгенії, громадський діяч Левко Бачинський, любив Василя як брата – але ніколи не пробачив смерти рідної сестри. Хто може тепер знати всі ці нюанси достеменно?...

Ольга Гаморак спершу була світським духівником Василя. Їй сповідався у листах, але любив її рідну сестру Євгенію, одружену зі священником Василем Калитовським, матір двох дітей. Проте одруження із Євгенією (якесь фатальне жіноче ім’я для Стефаника) було неможливим, попри взаємність, бо порушити шлюбну присягу дружині священника фактично було ніяк…

<p>Євгенія Калитовська</p>

Коли одружувався з Ольгою, то Євгенія Калитовська була на його весіллі. Можна лише уявити, що творилося у її душі, коли вона вже не могла зловити на холодному нервовому обличчі молодого ані промінчика ніжности…

<p>Василь Стефаник з братом та синами. Сидять (зліва): Василь Стефаник, Семен Стефаник &ndash; син. Стоять: Юрій Стефаник &ndash; син, Лука Стефаник &ndash; рідний брат Василя</p>

Ольга Стефаник народила трьох синів: Семена, Юрія та Кирила. Я завжди був зворушений тим фактом, яку чудову передмову написав Юрій Стефаник до посмертного видання свого батька, як тонко він розумів його душу…

Василь Стефаник, розбитий важкими хворобами, пережив усіх своїх найдорожчих жінок, щоб сподіватися на побачення із ними у "місці квітучому, місці спокійному".

4

Доторки до первісної правди слів вимагали мольфарської сили. Більшість читацького українського люду знає, що його тесть, Кирило Гаморак, просив:

– Не пиши так, бо вмреш.

<p>Кирило Гаморак &ndash; український греко&ndash;католицький священник, релігійний і громадський діяч. Тесть Василя Стефаника</p>

Тесть не знав, що для творення Літератури замало літературного хисту. Замало сильного бажання. Треба ще багато чого: письменницького талану (коли вже є талант), покровительства чи то Великої Матері, чи то небесних світил; любови, любови і ще раз любови.

Також щоб боротися із хаотичним словесним матеріалом, із міріадами байдужих букв, треба потроєних енергетичних спалахів. А їх нелегко зачерпнути просто із сил землі чи неосяжности небес. Тому значна частина великої літератури світу тримається, окрім письменницьких талантів, на стимуляторах.

Вони можуть бути різними. Це не обов’язково лише нікотин чи алкоголь або, не дай Боже, наркотики. Часто це нескінченна вервечка коротких любовних історій чи ігроманія, нав’язливе наспівування надокучливих слів, цілковита невротична замкненість до світу і яскрава письменницька соціопатія, навіть відлюдництво, як-от спосіб життя Марселя Пруста, і багато іншого, незрідка дивовижного з погляду далекої від літератури людини.

Але Василь Стефаник багато курив і випивав (не завжди під час писання). Ці поширені й нехитрі стимулятори теж були його милицями для ритуального словодійства. Вони додавали, вони і забирали. Вони відкривали браму для входу. Вони ж і нищили. Якби не ці підпирачі, можливо, не було би стефаникових новел. Або вони були би іншими, без тієї паралітичної сили, на яку не впливає час.

Ця пісня була однією із його найулюбленіших:

Стоїть корчма над болотом,
Вся покрита околотом.
Скільки я там грошей пропив,
був би її златом покрив…

5

Українське сприйняття до краю романтизує письменників, з іншого боку, зовсім не дбаючи і не цікавлячись матеріальним аспектом їхнього життя. Романтизує, а відтак пліткує, зовсім не тямлячи, що треба перебути й переживати, щоб видобувати зсередини не полову, а важке темне срібло слів.

Впевнений, що більшість людей, далеких від літератури, зблизька зустрічаючись із великим літературним талантом, який захований у тлінному людському тілі, завжди знайдуть що висміяти, про що почесати язиками.

<p>Хата Василя Стефаника у Русові. Сьогодні там облаштований музей</p>

Коли Стефаник одружився, багато допомагав селянам. Допомагав безкорисливо (друге слово головне). Спочатку жив у с. Стецевій. Потім збудував хату в Русові. Якісь риси батька Семена, стосунки з яким потепліли, допомагали провадити господарку.

Але він не писав. Щось відлетіло від його серця – і зникло, пропало навіки... Чи вернеться? Коли письменник був наодинці зі собою, йому ставало страшно і порожньо. Бо як назвати письменника, який не пише? Хто він тоді?

Нарешті під час десятирічного перебування послом у Відні, вічного курсування між Віднем і Львовом, Снятином і Русовим, товариші, заздалегідь прихопивши пляшку, таки вмовлять його написати новелу.

Так була створена "Діточа пригода", і розпочався так званий другий період творчости, як його називають літературознавці.

До речі, кожен із нас може сам зараз відповісти собі: "Що для мене значать новели Василя Стефаника?!" Варіантів може бути безліч…

6

Радянська влада  у своїх пропагандистських агітках намагалася зобразити письменника беззахисним і слізливим дідком, який простягає свої висохлі руки до серпасто-молоткастої України.

"Стою на вуглі своєї хати і простягаю до Вас руки", – цей болісний крик Майстра, який тужив за українською розз’єднаністю, але вже розумів моторош більшовизму, спеціально витлумачили як тугу за голограмою серпа і молота…

<p>Управа Товариства українських письмеників і журналістів: Стефаник Василь (голова), Німчук Іван, Паліїв Дмитро, Ганкевич Лев, Мудрий Василь, Лепкий Лев, Квасниця Іван, Малицька Костянтина, Рудницький Михайло, Вальницький Кирило</p>

Він не сприймав закликів писати багато і швидко, по-стаханівськи. Радянські видавці, які мали справу переважно із надламаними більшовизмом людьми, із літературними заробітчанами й кар’єристами, не могли збагнути такої лапідарности вислову. Мовляв, роман міг би коштувати вдесятеро, уп’ятдесятеро більше…

Спершу отримував радянську пенсію, а потім відмовився від неї. Голод 1933-го випалював йому серце.

Здоров’я погіршувалося. Мусив просити фінансової підтримки в митрополита Андрея Шептицького. Син Юрій емігрував. Письменник думав, що на еміграції чимало людей купуватимуть його книги. Однак виявилося, що важкі стефаниківські новели якнайменше цікавили переважну більшість українських емігрантів…

Прогресував атеросклероз судин головного мозку. Давалися взнаки часті невротичні стани, багаторічне регулярне куріння і вживання алкоголю. Сил ставало все менше. "Який я слабий, який я каліка, але до свого гробу я ще годен дійти".

Лікар із Снятина Іван Подюк дуже любив Стефаника, бо його любило багато людей, хоча були і ті, які його прижиттєво ненавиділи… Лікар відтягував, настільки це було можливо і неможливо, смерть. Серцеві напади.

Врешті проти ночі 7 грудня температура піднялася до 41 градуса. Стефаник марив, просив подати переклади своїх книжок і одяг.

Тінь матері Оксани вже простягнула до вихудлого хворобами старця свої невидимі руки:

– Ходи!

О 3.30 розпочалося його життя вічне. Всі, які розуміли, хто помер, ридали.

7

"Багато людей любили і поважали його. Він володів харизмою. Харизма – це рівновеликий дар і тягар. За харизму смертній людині доводиться розплачуватися….

Це цитата з мого роману про Василя Стефаника "Троянда ритуального болю", що був цього року вдруге виданий невеликим накладом у київському видавництві "Академія".

<p>Художник Василь Касіян. "Покутська трійця" &ndash; Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, 1949 рік</p>

Він був одним із так званої "Покутської трійці" – "літгурту", назва якого закріпилася із легкої руки, здається, Миколи Зерова. Але неможливо придумати більш неподібних письменників, ніж Василь Стефаник, Марко Черемшина (Іван Семенюк) та Лесь Мартович.

Він міг би стати лікарем тіл, якби був закінчив медичний факультет у Кракові. Але Промисел знав краще: без ще одного пересічного лікаря Галичина обійдеться. Зате із мук нервів і словоборства появився великий український письменник Василь Стефаник. Як на мене, кожне месіанство, якщо воно до кінця щире й самовіддане, дарує кінцеве прижиттєве просвітлення.

Його новели нетлінні. У світі горизонтальної зрівнялівки соціальних мереж, часто викривленої толерантности, нової великої Одинокости через пандемію, його новели – донині! направду! – ще здатні пропікати наші душі соромом, катарсисним співчуттям і гріти любов’ю.

7–10 травня 2021 року