Василь Стефаник "Вона – земля". Новела зі збірки 1926 року

14:32, 14 травня 2021

034_Ny`zhnij Verbizh_Ivan Ludchak.jpg

У 2021 році відзначаємо 150 років з дня народження Василя Стефаника. Впродовж свого життя тривалістю у 65 років він встиг стати активним учасником радикального руху в Галичині, представляв українських радикалів в Австрійському парламенті, очолював філії “Сільського Господаря” та “Просвіти” на рідній Снятинщині, долучився до відкриття пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві, займався просвітницькою діяльністю по українських селах. Втім найбільш відомим він став саме як письменник, насамперед в ролі майстра експресіоністичної новели. Стефаник відстоював права селян, і це вплинуло на його літературну творчість. Більшість його творів присвячено українському, головно покутському селянству. 

Новела “Вона – земля” з’явилася на сторінках збірки “Земля”, що побачила світ у 1926 році. У творі зафіксовано епізод, коли під час однієї із російських окупацій Буковини в роки Першої світової війни (а їх упродовж 1914 – 1918 років було три) тамтешні селяни втікали на підконтрольну австро-угорській владі Галичину. Оригінальний правопис тексту зберегли. Новелу передрукував Павло Артимишин

стефаник ++.jpg

Василь Стефаник

український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик

Присвячую памяти мойого батька

То як Семен із заходом сонця вернув до дому, то застав на своїм подвіррі пять кованих возів, набитих всіляким добром, ще й колиска на верху була. Коні коло возів добрі. А на приспі сиділи старі й молоді, самі незнайомі. То Семен, старий і босий, з черевиками через плечі, сказав:

– Славайсу Христу, люде добрі! Відки ви і як вас маю звати?

– Ми буковинські, война вігнала нас із дому; я є Данило, а це коло мене моя жінка Марія, стара вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька, також з дітьми; та хочемо у вас переночувати, як приймете.

– Ночуйте, та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами, а жінка най варит вечерю. Вона в мене друга, молода і годна, як схоче.

– А це в мене перша, уже пятьдесять років, як за мною, та тепер здуріла, та поховаю я єї дес на роздорожу, бо розум свій загубила під колесами. Доки ще з фіри виділа наше село, то плакала та з воза тікала, та невістки здоганяли, а як не вздріла вже свого села, то заніміла. Та сидит оттут німа межи внуками...

– Бадю Даниле, не дивуйте! Вона лишила слова свої на вікнах, та на золотих образах в свої хаті, то вони як пташечки бютси по порожні хаті, як сироти. Молитви щебечут по вуглах, а баба без них німа буде... А підіт ви до великої хати та перед свєтим Николаєм проведіт єї молитву; може народитси в ні слово.

034_Ny`zhnij Verbizh_Ivan Ludchak.jpg
Будівництво у с. Нижній Вербіж Коломийського р-ну Станіславської обл., 1940-1950-ті рр. Світлина з особистого архіву Івана Лудчака

То оба старі затягнули бабу перед образи й голосно говорили молитву. Та баба мовчала.

– Загубила вона свої слова коло своїх свєтих тай там їх відшукає.

Знов на приспі.

– Не моє діло питати, але чого ви кованими возами та вороними кіньми та з дітьми молодими землю свою покинули?

– Бадю Семене, на вороні коні та на вози ковані я склав свої діти, аби їх на наругу не подати. Як попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли в ночі, Бог вість куда, а віта повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі тай кров свою наклав на ковані вози, аби ніхто єї не споганив. Царь православний, а ми православні, тай зрада. Це раз; а другий раз – Москаль іде і сонце залягає. І Хина і Сибірь та дикий нарід з цілого світа; старих ріжут, молоді жінки ґвавтуют та цицки відрубуют, а малі діти ведут у колію та розкидают по пустих землях у далекім царстві... Та вікна в селі посліпли, а дзвони заніміли. Кара божа спустиласи на нас за гріхи цілого світа. І від тєжкої руки Господа милосердного я пробував кров свою, діти мої, забрати в мир хрещений.

– Кличут вечєріти, Даниле, а Бога не гнівіт своїм нерозумним жалем.

– Я розум і гнів лишив на своїм подвірю; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах та без гнізда.

– Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужі дорозі.

– Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую...

013_Kolomyya_Ivan Nykolaychuk.jpg
Весілля Івана Николайчука та Василини Мойсюк, с. Задубрівці Снятинського р-ну Станіславської обл., 1940-і рр. Світлина з особистого архіву Івана Николайчука

* * *

– Їжте та досєгайте ви, птахи, що летите, не знати куди. А ми, Даниле, оба покушіймо цеї гиркої та може старі наші плечі від землі відвернутси в гору.

Вечеря не була нікому мила, лиш оба діди попивали горівку та також страви не брали в рот.

– Ідіт ви, діти, спати зі своїми дітьми, най вам Бог ясні сни намалює, а ми старі ще побудемо.

– Даниле, кобисте не гнівалиси, то яби щос сказав вам.

– Я розум і гнів лишив на своїм подвірю; можете мене і вібити, бо я, видите, старий птах та без гнізда.

– Старий птах най гнізда старого не покидає, бо нове збудувати вже не годен. Бо ліпше, аби єго голова у старім гнізді застигла, як у яру при чужі дорозі.

– Правда, Семене, правда, за це слово я вам дєкую...

– Та куда ви си вібрали? За панами і за жидами? Цісарь має для них касу утворену, а вам каса заперта. Як увідете у чужий язик, у великі студені мури, то доля розфурєє вас по каміню і лиш снитиси вам буде наша красна земля, а руки закостенілі будут з непамєти сіяти на сміх панам, що спаціруют, яру пшиницу по каміню. Бог не прийме вас до себе з того каміня, але віде перед свої ворота, як вас убют на ваші земли. Вертайтиси на свою мнєконьку землю, а там буде вас Бог благословити і на шибеници...

057_Ny`zhnij Verbizh_Ivan Ludchak.jpg
Праця у болгарина, м. Коломия, 1930-ті рр. Світлина з особистого архіву Івана Лудчака

– Грішний я, Семенку, грішний перед Богом і перед вами. А то в мене ниви, як вівці добре годовані, чорні та кучерєві. Я зараз завертаю вози до схід сонца, аби Бога не гнівити...

–Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, то вона всю силу з тебе вігортає, вічерпує долонями твою душу; ти припадаєш до неї, горбишси, вона з тебе жили вісотує, а за то у тебе отари, та стада, та стоги. І вона за твою силу дає тобі повну хату дітий і внуків, що регочутси, як срібні дзвінки, і червоніют, як калина... Не йди, Даниле, з панаии та з Жидами, не шукай царя, бо тобі царя не треба; все якис прийде до мужика, аби податок брати...

–За ваше слово, Семене, най вам Бог даст усе найліпше; я вертаю до дому, най си діє Божа воля.

Тай баба Марія заговорила:

– Ідім, Даниле, до дому, ідім.

– Ат сука баба, як вішло на єї, то зараз заговорила!

– А тепер пиймо на „будьте здорові“; дай Боже, абим лиху годину перебули, а як пімремо, аби наші кости зогнивали в наші земли.

скирти на фейсбук.jpg
Складають скирти в колгоспі с. Завалля Снятинського р-ну Станіславської обл., 1960-1965 рр. Вгорі зліва направо: Розина Пилип’юк, Теодора Храпко, Ликерія Пилип’юк, Ликерія Бойчук, ланкова. Внизу посередині скиртоправ Василь Никифорук. Світлина з особистого архіву Теодори Храпко

І пили оба діди, тай стара баба з ними, та співали. Баба сиділа в середині та кріпко обіймала обох руками та проводила пісні:

Лишень моя мила,
Як голубка сива,
Вона спати не лягає!
Дитину колише,
Дрібне листе пише,
З буйним вітром розмовляє...

Та так вони співали до зорів, а на зорях ковані вози заклекотіли і Данило вертав до дому.

А як сонце сходило, то оба діди прощалися, цілували себе в чорні руки, а червоне сонце кинуло їх тіни через межі, далеко по землі.

Передруковано із: “Земля”. Нариси й оповідання. Львів: Заходом і накладом Видавн. Кооп. “Громада”, 1926. С. 1–7.

Стефаник Василь Семенович народився 14 травня 1871 року у с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.

1883-го Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні). В цей час написав у співавторстві з Мартовичем два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).

У 1890 році Стефаник у зв’язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.

Після закінчення гімназії у 1892 році Стефаник вступив на медичний факультет Краківського університету, однак замість студіювання медицини він поринув у літературне і громадське життя Кракова, зокерма став активним учасником товариства студентів-українців “Академічна громада”, а відтак - і Русько-української радикальної партії (РУРП).

В цей же час він брав активну участь у громадському житті рідного Покуття, долучився до створення місцевих філій "Просвіти" і "Сільського господаря" та активізував свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті - “Жолудки наших робітних людей і читальні” - він у 1893-1899 рр. опублікував в органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” низку статей.

У 1908–1918 рр. Василь Стефаник був послом австрійського парламенту у Відні від РУРП.

Однак найбільш відомим він залишився саме як письменник. Перша літературна збірка Василя Стефаника під назвою "Синя книжечка" побачила світ 1899 року у Чернівцях та принесла її автору перше літературне визнання. У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника -“Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну подію. 1901-го з'явилася третя збірка письменника "Дорога", а 1905-го - і четверта - "Моє слово". 1916р. Стефаник написав новелу “Марія”, яку присвятив пам’яті Франка. За “Марією” письменник опублікував шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду (”Діточа пригода” і “Марія”) склали п’яту збірку -“Вона - земля”, видану у 1926 році.

У 1927-1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава Йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.

Помер  7 грудня 1936 р. і похований у рідному Русові, де з початку 1920-х років проживав практично. Там і похований. 

Схожі матеріали

600.jpg

Ритуали для словоборства. До 150-річчя Василя Стефаника