Ринкові історії. Розповідь 1: Усмішка львівського ренесансу

Чи доречно згадувати про античність, коли збираємося говорити про Ренесанс у Львові? Чому ж ні, особливо розмірковуючи про давню античність, яка тільки шукала шляхів свого розвитку, а також пам’ятаючи, що Ренесанс – це наслідування античної спадщини. Але що знав Львів про античність? Хіба у нас шуміло за міськими мурами море, бавилися в хвилях дельфіни та світився мармур прекрасних храмів? Хіба виднілися на обрії акведуки, хіба так синіло небо та шуміли оливкові гаї? Численні купці, що їхали до Львова і через Львів зі всіх сторін світу, оповідали багато, привозили чудернацькі товари, що продавали тут на Ринку, вбиралися і говорили чужими мовами, незвично… Але чим незвичність є для Львова? Може це якраз один із канонів порядку тут – бути незвичним, адже це місто на перетині торгівельних шляхів, місто, готове увібрати все найкраще…

Уявімо собі ренесансний Львів початку XVI століття. Що відбувалося в Європі у той час? Зокрема в Італії? Середньовіччя лишилося у минулому, розпочалося бароко, а повернення до античності було вже пройденим етапом. У Львові ж все тривала улюблена готика, випробувана та засвоєна, така комфортна для будівництва. Але зміни були неминучі. Що слугувало причиною цьому – чи пожежа 1527 року чи таки бажання йти в ногу з європейською модою. Невже архітектурні та мистецькі здобутки мали таке значення, коли навколо буяли епідемії, хвороби, війни, коли людське життя було таким коротким та непевним? Але людина тим і відрізняється від інших живих істот, що прагне змін і, передусім, культурних.

Уявимо цю пожежу 1527 року, коли згорів майже весь Львів. Чому львів’яни не покинули це місце, адже фактично все було знищене. Ця заболочена пагориста місцина з пронизливими північно-західними вітрами мала таку потужну енергетику, яка не дозволяла піти. Водночас напрошується думка, а може пожежа не була вже такою нищівною? Припустимо, що згоріли лише верхні частини будинків, а львів’яни вирішили цим скористатися, щоб оновити Львів. Адже через пожежу королівське місто Львів було навіть позбавлене від сплати податків на 20 років для його швидкого відновлення. Чи ретельно перевіряв король наслідки пожежі чи, можливо, його послів прийняли так добре, що вони радо потім підтвердили страшні руйнування Львова? Це лише дуже сміливі гіпотези, яким не маємо ні підтвердження, ні спростування.

Чутки про пожежу у Львові розійшлися Європою. Яким чином так швидко долетіли вони до Італії? Звісно, що не блискавично, мабуть за півроку, але до Львова з Італії, особливо з її північних районів, Ломбардії та Венето, поїхали архітектори та скульптори. Не ті, найкращі, завантажені замовленнями у себе на батьківщині, а ті, що ризикнули шукати щастя на чужій землі. І повезли вони не новий стиль бароко, а вже добре опрацьований ренесанс, зафіксований в десятках написаних трактатів, де викладено чому і як треба будувати.

Можемо уявити, як їхали ці архітектори до Львова з трактатами, величезними, більше росту людини, це ж не сучасні кишенькові формати. Ймовірно, що ці трактати доїхали до Львова у їхньому первісному вигляді, адже на дорозі були розбійники, стихійні лиха, хвороби. Тим не менш якісь фрагменти, нехай і перемішані, доїхали, і так «вступив» італійський Ренесанс до Львова.

Звісно Німеччина чи Фландрія набагато ближчі, і там цей стиль буяв вже принаймні століття. Звідти також їхали архітектори та будівничі, тому львівський Ренесанс поєднав у собі італійські та німецькі риси. Тим не менш Ренесанс походить саме з Італії, адже там відбулося відродження їхньої античної спадщини. В Італії Ренесанс розвинувся ще в XІV ст., остаточно заперечивши готику, яка загалом так і не прижилася там органічно. В центр усього Ренесанс поставив людину, а не Бога, тобто людські потреби, бажання, прагнення і сподівання стали найцікавішими, а людська усмішка – найціннішою. Раптом людське життя набуло надзвичайних барв та сенсу, а на скульптурах та живописних творах з’явилися підписи. Мистецтво перестало бути безіменним і виконувалося не стільки для слави небесної, скільки мирської.

Що ж відбулося, коли ці італійці з такими чудовими іменами – Петро Італієць, Павло Римлянин, Петро Барбон – приїхали до Львова зі своїми знаннями та трактатами? Тут їх зустріли місцеві майстри, які не одразу сприйняли новий стиль. Вони навіть не сприйняли усіх їхніх імен, тому Ваберене Нутклаус став Авросієм Прихильним, також з’явилися Павло Щасливий, Петро Зичливий та Адам Покора. Крім будівничих до Львова приїхали також італійські патриції, купці, які і стали першими замовниками італійських архітекторів.

На площі Ринок у Львові одразу впізнаємо ці мініатюрні варіації італійських палаццо. Що їх об’єднує? Передусім це гармонійний масштаб, коли всі елементи співвідносяться з людськими пропорціями. Дуже цікавим є такий момент, що в італійському Ренесансі дуже нескоро прийшли до комфортного розуміння масштабу. Палаццо італійського Кватроченто у Флоренції подавляють своїми розмірами, здається, що вони будувалися для якихось гігантів. Львів же отримав одразу готову квінтесенцію стилю, до якого Італія прийшла не одразу, а в процесі еволюції.

Італійці у Львові будували на своєрідній виставковій площі для архітектурних проектів – площі Ринок, яка була найпрестижнішим місцем у XVI-XVІI століттях. Завдяки цим пам’яткам кожен сприймає Львів ренесансним містом. Щоб пізнати їх, навіть номерів будинків нам не треба, адже кожен львів’янин і так знає, що таке зустрітися під Бандінелі чи Шольц-Вольфовичами, піти до Чорної кам’яниці, чекати під Венеційським левом, послухати концерт в дворику Корнякта. Ці далекі ренесансні персонажі стали такими корінними львів’янами, що і досі присутні у наших реаліях, у львівських умах та серцях.

Кожен фасад ставав своєрідною рекламою власника та архітектора. Вони прагнули розташувати на фасаді якомога більше всього – декору, скульптур, написів! Оздобити деталями, що покажуть усім шляхетне походження та заможність власника, освіченість та вміння архітектора! І додати ще квітів, фруктових гірлянд, дельфінів! Появу дельфіна в архітектурі Львова можна прирівняти до появи оголеного людського тіла в італійському живописі та скульптурі. Про таке у Львові і не мріяли в XVI-XVІІ століттях, Ренесанс тут ще був середньовічно цнотливим, але дельфіни виконали свою місію… Вони зруйнували отой середньовічний світ, пов’язали Львів зі Середземним морем.

Існують різні трактування дельфіна в Ренесансі – як символу торгівлі чи удачі, часом навіть говорять, що так позначалися будинки розпусти. Не можемо знати цього напевно, але точно усвідомлюємо, що поняття «львівський дельфін» означає щось особливе, що вирізняє його зі всіх інших дельфінів світу. З хижим оскалом та наївним поглядом, вгодованим тілом та хвостом, увінчаним квіткою! Ось такий він львівський дельфін, істота міфічна чи казкова, тому що у Львові дельфінів ніколи не бачили і вони прирівнювалися своєю таємничістю до химер чи драконів…

А леви? Львівські ренесансні леви – це істоти теж абсолютно міфічні зі щирими та розмаїтими виразами облич, здається, що вони навіть мають портретну схожість, от тільки з ким. Ренесансних левів у Львові є дуже багато. Нема жодного подібного, навіть на тій самій будівлі, оскільки кожен із них – то втілення міста Лева, такого розмаїтого та нескінченного до пізнання. Переважно леви-маскарони спостерігають за багатовіковим життям міста, підтримуючи карнизи чи виконуючи обов’язки водостоку (що має таку зрозумілу львівську назву «ригач»), або представляючи не лише Львів, але й інше місто – Венецію та, відповідно, повідомляючи про походження свого власника.

А численні портрети на львівських кам’яницях… Вусаті лицарі в обладунках та без них, пани та пані в дивовижних головних уборах, накидках, з прикрасами… Такої щирості виконання, індивідуалізму ми не зустрінемо в інших стилях. Кожне обличчя є інше, це не типові маскарони межі ХІХ-ХХ століть, відлиті з однієї форми. Це різьблення по каменю, де кожне обличчя щось означало, належало львів’янину чи гостю міста, що мали бути втілені на ринковому фасаді. Що могло бути більш почесним – лишитися вирізьбленим в камені на віки, коли вже й сліду нема від тих, хто мешкав та творив у ренесансному Львові.

Водночас львів’яни прагнули захистити свої кам’яниці – скульптурами святих зовні, а в інтер’єрах – солярними знаками. В цьому якраз полягає одна з найважливіших відмінностей від італійського Ренесансу, який не був релігійний та поставив людину, а зокрема красу її тіла і пропорцій в центр всього. Італійський Ренесанс вражає нас своєю еротичністю та монументальністю, отим оспівуванням краси здорового оголеного людського тіла. І цього, як ми вже зазначали, навіть близько не було в ренесансному Львові. Оголені скульптури з’являться у нас лише з приходом класицизму, цієї нової хвилі античності, коли Нептун, Амфітрита та інші герої шокуватимуть на Ринку цнотливих львів’ян.

Натомість львівський Ренесанс в цьому аспекті наближується до німецького, релігійного варіанту, насиченого сакральною тематикою. Такий ренесанс тісно пов’язаний зі жахами та забобонами середньовіччя. На фасадах мають бути охоронні скульптури – Богородиці, святі, янголи та навіть релігійні сцени. Чорна кам’яниця у Львові – це своєрідна виставка таких скульптур і взагалі різноманітного типу декору. Богородиця з дитям, Святий Мартин, Святий Лаврентій, Святий Станіслав Костка та Святий Ян з Дуклі – ці львівські улюбленці та покровителі стоять нерухомо, застиг навіть святий Мартин на коні, а їхні обличчя освітлені внутрішньою усмішкою. Ці скульптури взагалі не пов’язані з архітектурним задумом кам’яниці, вони є чистими символами, що могли розташовуватися у будь-якому місці фасаду або навіть прикрашати іншу будівлю.

На кам’яниці Шольц-Вольфовичів, яка була найближче розташована до катедри, а відповідно, і до цвинтаря взагалі домінує релігійна тема. Наріжник прикрашений композицією Хрещення, що навряд чи могло би бути поширеним у італійському Ренесансі. Львівські ангелики чи то путті – це окремий тотем, що у Львові використовувався без змін на всіх ренесансних будівлях без винятку. Хто виготовляв ці барельєфи, адже вони всюди подібні, як братики та сестрички, виконані рукою одного майстра або в одній майстерні чи, як тоді казали, «варштаті». Оці янгольські голівки з симетрично розташованими крилами дивують своєю наївністю і одночасною майстерністю виконання. Кожний кучерик та кожна пір’їнка з любов’ю ретельно пораховані, а на личку ангелика застигла ота архаїчна усмішка і погляд його спрямований у вічність.

Кожна кам’яниця має різне співвідношення людського, мирського та сакрального. Не знаємо від чого чи кого то залежало, чиїм було бажанням – замовника чи архітектора. Наприклад на палаці Бандінелі є дуже сильною земна, мирська тема, з дельфінами, маньєристичними гермами, мініатюрними голівками міщан під кожним фронтоном, але водночас над кожним вікном сяє ангелик-путті, що захищає мир та добробут мешканців кам’яниці.

Власник палацу Корнякта вочевидь нічого не боявся, був впевнений у власній могутності та добробуті і жодні сакральні символи не використовував. Там до апогею доведена саме лицарська тема – від вусатих красенів над аркою входу до озброєних та закутих в обладунки мовчазних воїнів на аттику. Чиї голови розвішав Шольц-Вольфович на фасаді своєї кам’яниці, можемо тільки здогадуватися, але впевнені, що це не були абстрактні персонажі, настільки вони реалістично виконані, з великим емоційним забарвленням. Гепнерівська кам’яниця вражає численними маскаронами міщан та міщанок, лев’ячими головами, та захисниками-путті над порталом. Тут переважає мирська тематика, це справжня галерея розмаїтих облич львів’ян XVI-XVIІ століть.

А ще уявімо собі як всі ці скульптури виглядали розмальовані. Це об’єднувало львівський ренесанс з античністю – камінь мав бути розмальований, колір мав підтримати форму. Усі скульптурні та архітектурні оздоби мали барвисте реалістичне пофарбування. Переходячи середмістям бачимо ці ренесансні портрети повсюди, а крізь потемнілий з часом камінь світиться фарба. Навіть на сакральних об’єктах, як, наприклад, на каплиці Боїмів, святі мають характерні портретні риси, це не узагальнені образи, а живі люди, що тут мешкали.

Постає дуже важливе питання мистецької якості тих скульптурних творів. Адже італійські будівничі не привезли свого Донателло, а тим паче Мікеланджело, скульптори були місцеві або їхали з ближніх міст Речі Посполітої. Відповідно рівень скульптури був дещо інший, ніж архітектури, для перевірки канонічності якої існували трактати. В ренесансній скульптурі Львова є дуже приваблива наївність, щирість, народність. Допоміжним для розуміння цього є підказка, як ми можемо розрізнити ренесансну і барокову скульптури.

Ренесансна скульптура демонструє нам момент перед дією, а барокова – в дії. Говорячи про світові зразки тут доречно порівняти Давида виконання Мікеланджело, що спокійно стоїть у всій красі, роздумуючи, як краще кинути пращу, і Давида Лоренцо Берніні, що зі зосередженим поглядом та роздутими ніздрями є фізичним втіленням думки – як би потрапити в ціль. Так само і львівські ренесансні скульптури застигли у спогляданні. Ця нерухомість часом є більш промовиста, ніж будь яка дія, вона приховує життя і розповідає історії. В жодному іншому стилі у Львові ми не зустрінемо такої кількості портретів на фасадах, таких живих облич, таких очей, що стежать за нами, оберігаючи наш спокій і наш Львів.

Андреас Бемер, відомий ренесансний майстер, намагався таки застосувати певні античні принципи у скульптурах. На костелі бернардинів чи каплиці Боїмів є спроба надати руху фігурам, застосування прийому контрапосту, але тим не менш пропорції ще часто є хибними, анатомія невірна, а масштаб неузгоджений… Тим не менш вони чарують надзвичайно, не можемо відвести погляду від тих одночасно суворих та умиротворених облич з ренесансною усмішкою, що чарівним способом проникла до Львова просто з Афін, Дельф чи навіть з Риму, бо справжнє мистецтво не має меж та кордонів, а Львів завжди усміхається.