Річка нашої пам’яті

Упокорення

Дніпровське будівництво проголосили технологічним дивом, небаченим звершенням більшовицької влади. Однак навіть із тодішніх соцреалістичних пропагандистських романів знаємо, що бетон розмішували в ямах босими ногами, а каміння возили примітивними візками. Однак автори запевняли, що "темне минуле" відступить, піде в непам’ять під натиском нових творців. Електрика осяє ледь не кришталеві палаци, у яких житимуть мешканці вбогих халуп. Вона обертатиме турбіни, мотори, забезпечить дощі на замовлення. Утопії множилися пандемічно, мріяти про майбутнє було простіше й безпечніше, аніж аналізувати складні конфлікти того часу.

Аванґардистське схиляння перед машинною цивілізацією, культ насилля і деструкції (розгвинтити та скласти заново!) визначали у сталінській державі ставлення до довкілля. Футуристи закликали підривати, зрівнювати гори й повертати ріки назад — людина мала почуватися гордим господарем, а не частиною природи. Уславлюючи епохальне, як здавалося, будівництво, соратник Михайля Семенка Юрій Палійчук у вірші "Дніпрельстан" запевняє читачів: 

Хвилям недовго битись ще —
стиснуть в стіни сірі жорстокі.

Та навіть неокласик Максим Рильський після "перевиховання" у Лук’янівській в’язниці мусив називати улюблену природу не матір’ю, а ґвалтовно підкореним ворогом:

Шумливі скелі розлетяться впрах,
Як вірні коні, запряжуться води,
І ти, людино, в себе у ногах
Побачиш постать гордої природи.

Хто як хто, а Рильський чудово розумів катастрофічні наслідки такої діяльности і згодом ініціював чимало природоохоронних проєктів.

У ті роки ще менше переймалися тим, що під воду йдуть місця пам’яті, з якими пов’язані найвеличніші сторінки національної минувшини. Злощасні гасла підкорення природи й розриву з буржуазним світом заглушали будь-які аргументи опонентів. Роздуми про спричинені похапливою модернізацією втрати з’явилися лише в текстах, на які не поширювалася влада радянської цензури. 

Домонтович: "Вигадка дадаїстичного поета"

Мабуть, найцікавішим твором, у якому засвідчено масштаб руйнувань і представлено візію Дніпра перед затопленням славетних порогів, став роман Віктора Домонтовича "Без ґрунту", опублікований у Харкові аж воєнного 1942 року. Автобіографічний герой-оповідач, мистецтвознавець і антрополог, приїжджає до свого рідного міста Катеринослава — Січеслава, аби врятувати шедевр знаменитого архітектора Степана Линника — Варязьку церкву. 

<p>Будівництво Дніпрогесу, 1927&mdash;1931 роки</p>

Коли потяг прогуркотів мостом, Ростислав Михайлович переживає момент спустошливого розчарування: "Даремно я шукаю великих зелених верб, що росли колись при березі. Я не знаходжу їх, серед порожніх берегів тече оголена ріка. Пласка й безбарвна, вона здається нудною й вимученою вигадкою дадаїстичного поета. Абстрактною формулою механістичної теорії. Жадна ріка! Не ріка, лише труп ріки. Мертвотний плин нерухомої рідини. Схематизований кресленик з підручника гідрографії". 

Це і є трагічна констатація "підкорення" природи, торжества мертвотного раціоналізму. "Мертвотна" лексика нагромаджується, ландшафт стає чи не апокаліптичним, оберненим у суцільну руїну: "Минаємо міст, і те, що раптом одкривається передо мною за мостом, вражає мене своєю несподіванкою. Та сама безкрая безмежність простору й неба, що була й колись, але вже не степової цілини, а рейок, шлаку, стрілок, вантажних і пласких, червоних і зелених вагонів, білих льодовень, одкритих платформ, цистерн. Од колишнього степу не лишилось і сліду, на всій колосальній площі простяглись паралельні без числа ряди залізничних колій; на десятки кілометрів розкинувся залізничний парк. І вже немає й сліду родючої землі; поверхня заллята олією, лискучо чорна від масних плям нафти, вкрита шаром дрібного вугілля, шлаку, сміття й бруду. Залізо, чавун кам’яне вугілля, кокс, цемент, цегла обернули степ у чорне гробовище". Жаска картина грандіозної екологічної катастрофи, бездумної руйнації всього живого, віками плеканого й береженого. Для неокласика Домонтовича результатом вселенського експерименту бачиться "чорне гробовище". 

Ріка, як поранений звір

Дніпро традиційно поставав у нашій культурі символом самої України. Тарас Шевченко змальовував його ревучим, могутнім, грізним: петербурзький в’язень гетьман Полуботок у поемі "Сон" думав, що ненаситна "Москва" може "і Дніпро спустила в синє море". А Запорожжя було лицарським орденом, що беріг славу й честь нації. 

Натомість у часи індустріалізації Дніпро часто означували як символ замшілої старосвітськости, застиглости. Скажімо, Павло Тичина в циклі "Живем комуною" навіть звертається до "Дніпра-інваліда", який, мовляв, не хоче прокидатися, заскнів у спогадах, втратив чутливість до повівів епохи. Про руйнування екосистеми, затоплення родючих чорноземів, знищення цілого культурного пласта, численних пам’яток, споруд, сіл і містечок клопоталися мало.

Але герой "Без ґрунту" ще здатен бачити в ріці, попри всі зміни прибережних краєвидів, вічне та тривке: "Примруживши очі, крізь блакитну запону повітря я дивився на далеке золото потойбічного берега. Передо мною у всій могутності постає блакить Дніпра. Годі думати про турботи засідань, про хаотичну метушню безладних буднів. Зі споглядання неба, ріки, тиші в мене народжувалося почуття визволення, спокою й ясної, нічим не стурбованої радости. Я цілком поринаю в споглядання глибокого сяйва, що ним у величній ясності виблискує Дніпро". 

І над тим прекрасним золотим простором заріччя нависла небезпека. Йшлося про те, щоб "на всій території над Дніпром од земської лікарні аж до кладовища зняти всі доми, що там стоять, і натомість побудувати на всій площі один величезний блок-комбінат. А Варязьку церкву знести". Ось він, апофеоз тотального усуспільнення, вселенського гуртожитку для безпам’ятних і покірних людей-ґвинтиків! Шлях до прекрасного нового світу мають прокласти бульдозери, знищивши всі нагадування про неприйнятне для ідеологів світлого завтра минуле.

З цієї безвиході, із неприйнятної, відразливої сучасности герої намагаються втікати хіба що в якісь особисті втіхи, шукаючи тихих притулків, де ще можна "душею відпочить". І такі притулки вони знаходять знову ж таки у ще не знищених дніпровських плавнях, на безлюдних островах. У кількох сюжетах Домонтовича натрапляємо на прегарні замальовки річкових прогулянок, усамітнення в заповідних закутках, на первозданно чистих берегах. 

Одна з таких мандрівок — до ще не зниклих дніпрових порогів. Якраз тут уповні, з особливою гостротою переживається відчуття причетності до часоплину, до великої історії, відчуття, якого і прагнуть позбавити ненаситні модернізатори. "Моторовим човном ми їздили вниз по ріці до порогів. Ми стояли на березі й слухали рев збентеженої ріки. Ріка кричала, вила, як поранений звір. З рани кошлатого звіра текла блакитна кров. Бурхливий плин розчавлював блакить. Шал ріки вабив своєю небезпекою. Зриваючися з каміння, пінявий потік стремів униз. Сивина шумовиння скаженіла від болю". 

Річка тут постає живою істотою у момент драматичної напруги, а люди переживають страх і водночас екстаз долучености до первозданних природних сил. Невдовзі цей пейзаж зникне, а разом із ним і та гама почуттів, які він викликає. Герої це добре розуміють, тож сам ландшафт ніби історізується, навіть епізується.

"Дух античної міри"

Найбільше автора хвилює зникнення славетних порогів, самі назви яких, як Кодак чи Ненаситець, пов’язані з нашою історією козацької доби. Лоцмани з Лоцманської Кам’янки втратять свою професію, сам віковічний життєвий лад остаточно і ґвалтовно буде зруйнований. 

Утім на берегах похапливо працювали археологи, намагаючись зберегти хоча б якісь свідчення. Біля Січеслава — Дніпропетровська вони розкопали неолітичний могильник і скіфські кургани. Розширювали історичні горизонти: відмовляючись обмежуватися козакофільською романтикою, тодішні гуманітарії шукали слідів великого шляху "з варяг у греки", який і доєднував Україну до еллінського світу. "Дух античної міри віяв над золототканими просторами України", – писав Домонтович. Археологи знаходили золоті фібули, якими скіфи застібали білі лляні плащі, вишукані сережки, браслети, срібні монети. Усі ці скарби, що засвідчували високий розвиток культури на наших причорноморських землях, невдовзі зникли під товщею води. 

У підтексті Домонтовичевого роману вловлюємо очевидну підривну стратегію щодо панівної радянської ідеологеми тих років. Придворні соцреалісти (як, зрештою, незрідка і правовірні футуристи) заповзятливо оперували протиставленням Дніпра-дідугана як уособлення доцивілізаційної рустикальної відсталости, відлучености від магістральних шляхів. Лише будівники комунізму, мовляв, нарешті принесуть на береги прадавнього Славутича модерну культуру, заможність, нову красу. 

Натомість персонажі "Без ґрунту" роздумують, апелюючи до археологічних знахідок, радше про регрес, втрату після обривання зв’язків із середземноморським континуумом. Занепали багаті античні міста-колонії, родючі чорноземи перестали бути запорукою заможности. Роман, який автор писав очевидно на початку 1940-х років, таки доволі песимістичний у своїх історіософських засадах.  

Для Домонтовича зрозуміло, що техніка стала іграшкою в людських руках, потужним інструментом нищення. Він не має прогресистських ілюзій та аванґардистської віри. І тим цікавіше порівняти його оцінки з пізнішим текстом — "Поемою про море" Олександра Довженка, який почасти продовжував сюжет про "упокорювання" Дніпра.

Натужний пафос Довженка

У 1950-ті роки поява Каховського водосховища спричинила не менші руйнування і втрати. Олександр Довженко тривалий час жив тоді в Новій Каховці й писав "Поему про море". Масштабу збитків, завданих природі й культурній спадщині, митець був цілковито свідомий, але натужно старався виправдати все це шляхетною метою. 

<p>Гребля Дніпрогесу пропускає весняну повінь, 1932 рік</p>

У щоденнику Довженко непорівнянно одвертіший і цікавіший, аніж у кіноповісті. Він багато роздумує про втрату місць, які берегли пам’ять про наше минуле: "На величезних лісових просторах виникає море. Скільки спогадів іде на дно. Скільки пісень, могил прадідів, городів, луків, рибальських просторів і красоти старої природи".

Він описує ту саму церкву в Покровському, яку ми тепер знову побачили на дні Каховського водосховища. Її свого часу малював Тарас Шевченко, вона була німим свідком великих історичних подій. Ішли під воду Січі, вся територія козацького Великого Лугу, місця пам’яті, без яких годі було зберегти спогади про звершення предків. Історію знову, як і при будівництві Дніпрогесу, приносили в жертву прогресу, хоча і його дари виявилися доволі сумнівними. 

У Довженковому щоденнику дуже багато гірких роздумів про втрату традиції, про потребу меморіалізації: "Слід би було вже розпочати зараз написати серію великих пейзажів з тими хоча би селами, що підуть під воду великого водосховища". Він мріяв про пам’ятники кошовим і гетьманам, але водночас і схвалював наступ на "відсталість" природи, яку людський геній має поліпшити і пристосувати до своїх ненаситних потреб. 

У мистецькому, художньому сенсі кіноповість "Поема про море" стала великою творчою поразкою Олександра Довженка. Натужний пафос "боротьби" з природою, із проклятим старим світом сьогодні викликає хіба що гірку читацьку іронію. Після Чорнобиля, після всіх екологічних катастроф.

"До Дніпрового лона"

Сюжети нашої класичної прози сьогодні раптом актуалізувала сама дійсність. Підірвавши греблю, окупанти знову спричинили страшну екологічну катастрофу. Але водночас вона й повернула нам нашу історію, змусила застановитися над тяглістю нашої боротьби за незалежність. Природа так чи так поступово заліковує рани, Дніпро й далі несе свої води, нагадуючи про минуле, даючи змогу пережити оті неоціненні миті єднання з величчю світотвору. 

Тужачи за Києвом, за Україною, Максим Рильський у роки Другої світової війни називав наші південні степи "зеленим океаном", "що свій дівочий гнучий стан // до Дніпрового тулить лона". Знову горять ці степи, знову воїни вгризаються у плацдарми на дніпровському березі. Але вороги приходили до нашої священної ріки вже безліч разів. І щезали. А Дніпро і далі напоював українські чорноземи, і далі нагадував про козацькі звитяги, про те, зрештою, що тут віками жили покоління, від яких ми успадкували щось більше, ніж знайдені археологами мечі й шоломи, щось, чому важко дібрати назву, хоча ця спадщина й дає нам нині силу обороняти свою землю.