Рабство: законно та прибутково

Податок на раба

Орієнтовно 1339 року в північно-західній прибережній частині Черкесії у бідній християнській сім’ї з роду Каса з’явився хлопчик. Дитинство він провів, випасаючи свиней і баранів у рідних долинах. Одного дня, коли мав трохи за 20, його схопили місцеві пірати й віддали якомусь перекупникові, а той привіз його до Каффи (теперішня Феодосія).

Європа була поділена між прихильниками монотеїстичних релігій – християнства та ісламу. Вони суттєво обмежували рабство одновірців – це стосувалося і військовополонених, і боржників. Втім проти поневолення іновірців ніхто нічого не мав. "Не належить бути вільним тому, хто не вірить у відкуплення людини Христом", – говорили тоді.

Ще 1268 року Єгипет уклав договір із візантійським імператором Михаїлом Палеологом, за яким отримав право купувати рабів у Чорному морі. На початку XIV століття скарбник єгипетського султана дав генуезькому купцеві Сакрану 60 тисяч динарів готівкою та ще товарів на 40 тисяч з єдиною метою – купити рабів у Криму. На рублевий еквівалент за цю суму на Русі можна було отримати понад 5 тонн шинки.

Каффа швидко стала монополістом у цій торгівлі. Усі раби, яких придбали чи то італійці, чи то араби в будь-якій частині Причорномор’я, підлягали централізованому оподаткуванню в місті. Цей податок назвали "тратта". Щоб його сплатити, усі судна зобов’язували заходити у порт, проходити там огляд і реєстрацію. Контролювала це та збирала кошти спеціальна установа – Оффіція святого Антонія, агенти якої працювали в усіх портах. А подальше транспортування рабів допускали винятково на генуезьких суднах.

Жовті скуласті та рудоволосі

Завдяки нотаріально завіреним актам купівлі-продажу та рядкам у прибутково-видаткових книгах ми приблизно знаємо, хто і звідки потрапляв на невільницький ринок міста. Найбільше тут було "татар" – так називали переважно половців зі степів Східної Європи. Цікаво, що італійці чітко відрізняли татар від значно рідкісніших власне монголів – "жовтих скуластих". Іншим постачальником став Північний Кавказ. Переважно звідти привозили адигів – черкесів, як їх називали на тюркський манер, або зихів по-візантійськи. Також абхазів, лезгинів, маджарців і аланів. Деякі раби – "болгарського роду" та унгари – походили з південної частини Поволжя. Потрапляли в неволю і progenie de rubeorum, тобто "з роду рудоволосих". Іноді щодо таких є уточнення, що вони – з Київщини.

Основним джерелом надходжень татарських рабів були війна – переможці продавали на ринку цілі родини переможених – і боргова кабала. Полон також був найпоширенішою причиною рабського стану русів. А от жителі Кавказу, окрім усього, ще й продавали в рабство власних дітей. Особливо – під час голоду.

Наприкінці ХІІІ століття невільник коштував від 200 до 600 трапезундських аспрів – 20–60 генуезьких лір за тодішнім курсом. Порівняймо: за 100 аспрів тоді купували барана чи в’ючного коня, за 200 – верхового. У другій половині XV століття вилка  становила вже від 144 до 195 лір, тоді як бика можна було придбати за 40 лір.

На ціну впливали кілька чинників. По-перше, масовість пропозиції. Більше поширені раби, як-от татари чи болгари, вартували дешевше. По-друге, важили вік та фізичний стан раба. Молодих, вродливих та білошкірих цінували вище. Один 20-річний татарин із пошкодженим обличчям коштував 20 лір – удвічі нижче від середньостатистичної ціни. Траплялися і винятки, пов’язані з професійними навичками. Нотаріус у Генуї придбав татарина поважного віку аж за 100 лір, бо той раніше працював комірником.

Діяла й "гарантія" – продавець зобов’язувався повернути гроші, якщо протягом 60 днів невільник помре від чуми.

За укладення договору продажу власник платив спеціальний збір оcabella capitum 33 аспри й додатково – по 8 аспрів "за голову". Якщо покупець не відпливав одразу, то мусив труснути гаманцем за утримання рабів у спеціальних приміщеннях. Із цього всього в середині XІV століття бюджет Каффи отримував 2,5 тисячі соммів або ж півмільйона аспрів – попит на рабів після чорної смерті був максимальним. У 1424 році ця сума становила лише 670 соммів. Однак навіть тоді збори з работоргівлі залишалися другою за важливістю статтею доходів, поступаючись лише податкам, але значно випереджаючи треті у списку судові штрафи.

Попри ризики та податки, італійці охоче купували і продавали людей. Головною причиною були надприбутки. Венецієць платив за раба в Криму 30 дукатів, а перепродував у рідному місті за 150. Невільницю можна було сторгувати у Трапезунді за 50 лір, а збути в Генуї за 103 ліри! Існувала й окрема професія роздрібного продавця невільників – revenditor sclavorum.

Роботящі татарки, красиві русинки

Перо Тафур сам придбав двох рабинь і одного раба. Процедуру торгу він описує так:

<p>Жан&ndash;Леон Жером "Купівля рабині", 1857 рік. Як видно, господар &ndash; європеєць</p>

У ренесансній Європі попит був на робітників. Переважно їх використовували як хатніх слуг і лише подекуди – як професіоналів, наприклад, переписувачів. Для цієї роботи більш затребуваними були жінки. Відомий мем "раби на галерах" – це про пізніші османські часи. У генуезькому флоті невільних гребців майже не було.

Вважали, що татарки "витривалі в роботі", черкески "вирізнялися здоров’ям і силою", русинки – "красою і будовою". І хоча архієпископ флорентійський Антоній проголосив, що "хрещення не звільняє від рабства", долю християнських служниць не можна було назвати лихою. По-перше, закон забороняв перепродувати людей, допоки не будуть задоволені потреби міста – тож мало кого вивозили далі Італії. По-друге, відпрацювавши кілька років, невільниця могла змінити господаря або вийти заміж за вільного громадянина. Після цього вона отримувала громадянство та придане від колишнього власника.

Чоловіки-раби ставали помічниками своїх господарів у майстернях чи конторах. Згодом вони могли вести справи самостійно. У Генуї один Георгій став продавцем яєць, а інший Георгій на торгівлі одягом так збагатився, що купив для себе раба. Темношкірих чоловіків у Венеції особливо цінували як гондольєрів. Загальним правилом гарного тону було в заповіті відпускати рабів на волю.

Звісно, сам раб не мав юридичних прав. Господарі могли з ним вчиняти, як вважали за потрібне. Але діяли християнські обмеження та законодавство, яке забороняло вбивати чи катувати невільника або просто дуже жорстоко поводитися. Порушник мусив відповідати і перед церковним, і перед світським судом.

Нічого дивного, що кавказькі родини продавали своїх дітей італійцям. Гіршою, ніж вдома, їхня доля бути вже не могла. Траплялося, повнолітні вільні люди самі хотіли піти в рабство, хоча це було заборонено законом. А коли йшлося про купівлю у матері дорослих дітей, як-от 15-річної русинки Христини у 1360 році, то венеційці запитали згоди самої дівчини.

Продавати християн до мусульманських країн було заборонено. Тому вдавалися до хитрощів. Тафур писав: "Коли цих рабів привозять до названого міста, генуезькі правителі їх запитують: хочуть вони бути християнами чи язичниками. Хто вирішив бути язичниками, віддають під владу слуг султана. Вони тут же вантажать на кораблі цих помилкових і дуже поганих християн та відвозять в Александрію".

Купець Ходжа Усман ібн Мусафір, який придбав нашого знайомого хлопця, пішов схожим шляхом. Він умовив юного черкесця зректися християнства, навчив основ ісламу – і так зміг доставити до Каїра. Там перепродав еміру Ялбузі аль-Умарі. На честь своїх господарів хлопець додав їхні імена до свого прізвиська.

Добровільна неволя

Уже тоді Генуя під тиском Святого Престолу намагалася обмежити пряму торгівлю з Єгиптом і не відправляла суден до Александрії. Вихід знайшли швидко – чотири з п’яти кораблів з Каффи пливли до турецьких портів, а далі невільники рухалися суходолом. Пізніше купці почали возити рабів і через міста в Польщі, через Львів також везли.

Єгипет потребував чоловіків для військової служби. Починаючи з ІХ століття тамтешні володарі комплектували свої армії з рабів, яких навертали на іслам – мамелюків. Цих воїнів згодом стало так багато, що вони влаштували переворот і самі заснували правлячу династію Бахритів. Одним із її найвидатніших представників був Бейбарс – проданий якраз через Крим. Наш знайомий хлопець, який у Єгипті взяв прізвисько Баркук ("Слива"), пішов його стопами. Він став воїном, а потім скинув стару половецьку династію і заснував свою черкеську – Бурджитів.

Продавали на схід і кавказьких дівчат – головно до гаремів. Часто робили це добровільно. Ця традиція зберігалася до ХІХ століття, коли її спостерігав британський мандрівник Джордж Джонс:

Також рабів використовували як дипломатичні подарунки. "Прибув у місто Александрія корабель з кипчакських степів, царя Узбека-хана. У ньому перебували посли його та разом з ними – 200 невільниць, 300 невільників й інші", – читаємо у хроніці аль-Муфаддала.

Врешті, певна частина проданих залишалася у самій Каффі. Більшість із них ставали хатніми слугами. Також купували рабів ремісники, чиновники, доглядачі шпиталів. В окремих випадках з невільників робили місіонерів. Двох хлопчиків "із Тартар" привезли до папської курії в Авіньйоні для навчання, щоб згодом відправити їх назад проповідувати католицизм серед кочівників. А у листі францисканців із Каффи йшлося: 

Скільки невільників продано через Крим – питання дискусійне. Найвірогідніше, що за 200 років генуезької діяльності ця кількість становила 400–500 тисяч осіб. Із утворенням Кримського ханства, стабілізацією стану у степах та захопленням османами Константинополя італійська работоргівля на Чорному морі поступово занепадала. Року 1475 турки завоювали вже італійські міста на півострові. Чимало колишніх господарів на власній шкірі дізналися, як це бути рабами.