Путінська війна проти ліберального порядку. Френсіс Фукуяма

Жахливе вторгнення Росії в Україну 24 лютого вже називають критичним поворотним моментом світової історії. Багато хто каже, що це остаточно знаменує кінець ери, яка настала після холодної війни, відкат «цілої і вільної Європи», яка, як ми думали, з’явилася після 1991 року, або насправді – це кінець «Кінця історії».

Іван Крастев, проникливий спостерігач за подіями на схід від Ельби, нещодавно заявив у The New York Times, що «Всі ми тепер живемо у світі Володимира Путіна», світі, у якому суцільна сила топче верховенство закону та демократичні права.

Немає сумніву, що російський напад має наслідки, які сягають далеко за межі України. Путін чітко дав зрозуміти, що хоче зібрати якомога більше територій колишнього Радянського Союзу, долучивши Україну до складу Росії та створивши сферу впливу, яка поширюватиметься на всі східноєвропейські держави, що від 1990-х приєдналися до НАТО.

Хоч нині ще зарано прогнозувати, як розвиватиметься ця війна, та вже зрозуміло, що Путін не зможе досягти своїх максимальних цілей. Він очікував швидкої та легкої перемоги, і що українці зустрічатимуть його як визволителя. Натомість тільки розбурхав «осине гніздо», адже українці виявили безпрецедентну завзятість та національну єдність. Навіть якщо Путін захопить Київ і скине президента Володимира Зеленського, то ще довго не зможе підкорити розлюченої 40-мільйонної нації за допомогою військової сили. Він зіткнеться з демократичним світом (а також НАТО), об’єднаним й мобілізованим, як ніколи раніше, який наклав потужні санкції на економіку Росії.

Водночас нинішня криза продемонструвала, що ми не можемо сприймати теперішній ліберальний світопорядок як належне. Це те, за що ми повинні постійно боротися і що зникне, як тільки ми послабимо пильність.

Проблеми, із якими зіткнулися сьогодні ліберальні суспільства, не почалися та не закінчаться за Путіна, і ми зіткнемося з дуже серйозними викликами, навіть якщо він загрузне в Україні. Лібералізм уже деякий час атакують і праві, і ліві. Freedom House у своєму опитуванні «Свобода у світі» за 2022 рік зазначає, що глобальна свобода поменшується вже 16 років поспіль. Вона знизилась не лише через зростання авторитаризму в таких державах, як Росія та Китай, а й через повернення до популізму, неолібералізму та націоналізму в багатолітніх ліберальних демократіях, таких як США та Індія.

 Що таке лібералізм?

Лібералізм – це доктрина, яку вперше озвучили в XVII столітті і яка прагне контролювати насильство, зменшуючи важливість політичних поглядів. Вона визнає, що люди не погодяться щодо найважливіших речей — наприклад, яку релігію визнавати, — але вони повинні терпіти співгромадян із поглядами, відмінними від їхніх.

Вона чинить так, поважаючи рівні права та гідність людей, через верховенство права та конституційний уряд, який стримує та врівноважує повноваження сучасних держав. Серед цих прав є право на приватну власність та вільні транзакції, тому класичний лібералізм міцно асоціювався з високим рівнем економічного зростання та процвітання в сучасному світі. Крім того, класичний лібералізм зазвичай пов’язують із сучасною природничою наукою і думкою про те, що наука може допомогти нам зрозуміти зовнішній світ та використовувати його на нашу користь.

Багато з цих підстав тепер під загрозою. Консерватори-популісти дуже обурюються відкритістю та культурною різноманітністю, яка процвітає у ліберальних суспільствах, і вони прагнуть повернути часи, коли всі визнавали одну релігію та належали до одного етносу. Прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді перетворює ліберальну Індію Ганді та Неру на нетерпиму індуїстську державу; водночас у США білий націоналізм відкрито сповідує частина Республіканської партії. Популісти обурені обмеженнями, які наклали закон і конституція: Дональд Трамп не визнав результатів виборів 2020 року, а жорстокий натовп домагався їхнього скасування, безпосередньо штурмуючи Капітолій. Республіканці замість того, щоб засуджувати цю спробу захопити владу, переважно підтримували велику брехню Трампа.

Ліберальні цінності толерантности та свободи слова також заперечили ліві. Багато прогресивних діячів вважають, що ліберальна політика з її дискусіями та намаганням досягнути консенсусу є надто повільною і вкрай не спроможною подолати економічну та расову нерівність, яка виникла в результаті глобалізації. Чимало прогресивних діячів висловили думки про обмеження свободи слова та відповідні процеси в ім’я соціальної справедливости.

І антиліберальні праві, і ліві об’єднуються у своїй недовірі до науки та експертів. У лівих лінія думок тягнеться від структуралізму ХХ століття через постмодернізм до сучасної критичної теорії, яка ставить під сумнів авторитет науки. Французький мислитель Мішель Фуко стверджував, що тіньові еліти використовували мову науки, щоб замаскувати домінування над маргіналізованими групами, такими як геї, психічно хворі чи ув’язнені. Ця ж недовіра до об’єктивности науки тепер перейшла до крайніх правих, у яких консервативна ідентичність дедалі більше обертається навколо скептицизму щодо вакцин, органів охорони здоров’я та експертів загалом.

Тим часом технології допомагали підривати авторитет науки. Спочатку інтернет здобув славу своєю здатністю обходити ієрархічних захисників, таких як уряди, видавці та традиційні медіа. Але в цьому новому світі, як виявилося, був великий мінус, оскільки зловмисники – від російських пропагандистів до прихильників руху QAnon – використовували цю нову свободу, щоб ширити дезінформацію та ненависть.

Як лібералізм перетворився на щось неліберальне

Як ми дійшли до такої ситуації? Протягом пів століття після Другої світової війни існував широкий і все більший консенсус щодо лібералізму та ліберального світового порядку. Економіка зростала, бідність зменшувалась, оскільки країни скористалися відкритою глобальною економікою. Це стосується і Китаю, сучасне піднесення якого стало можливим завдяки його готовності грати за ліберальними правилами всередині та ззовні. Але класичний лібералізм з роками був переосмислений і перетворився на тенденції, які зрештою виявилися самопідривними. Економічний лібералізм перших повоєнних років протягом 1980-х – 1990-х років перетворився на те, що іноді називають «неолібералізмом». Ліберали розуміють важливість вільних ринків, але підо впливом економіста Мілтона Фрідмана й економістів Чиказької школи ринок апологетизовано, а державу дедалі більше демонізовано як ворога економічного зростання та індивідуальної свободи. Розвинені демократії підо впливом неоліберальних ідей почали відходити від теорії держави суспільного добробуту та регулювання і порадили країнам, що розвиваються, зробити те саме відповідно до Вашингтонського консенсусу. Скорочення соціальних видатків і державних секторів усунули буфери, які захищали людей від ринкових коливань, що за останні два покоління призвело до значного зростання нерівності.

Хоча деякі з цих скорочень і були виправдані, але, доведені до крайнощів, вони призвели, наприклад, до дерегуляції фінансових ринків США у 1980-х і 1990-х роках, що дестабілізувало їх і спричинило фінансові кризи, такі як падіння субстандартних кредитів 2008 року. Схиляння перед ефективністю призвело до передавання робочих місць на аутсорсинг і руйнування робітничого класу в багатих країнах, що у 2010-х заклало основи до зростання популізму. 

Праві плекали економічну свободу й доводили її до нежиттєздатних крайнощів. Ліві, навпаки, зосереджувалися на індивідуальному виборі та автономії, навіть коли це відбувалося коштом соціальних норм і громадянського суспільства. Ця точка зору підірвала авторитет багатьох традиційних культур і релігійних інституцій. Водночас теоретики критичного мислення почали стверджувати, що сам лібералізм був ідеологією, яка маскує власний інтерес його прихильників, чи то чоловіки, чи то європейці, чи то білі, чи то гетеросексуали.

І праві, і ліві головні ліберальні ідеї довели до крайнощів, що потім підірвало сприйняття цінності самого лібералізму. Економічна свобода еволюціонувала в антидержавну ідеологію, а особиста свобода перетворилася на «пробуджений» прогресивний світогляд, який вивищує відмінність над спільною культурою. Потім ці зрушення спричинили зворотну реакцію, коли ліві звинувачували у зростаючій нерівності сам капіталізм, а праві розглядали лібералізм як атаку на всі традиційні цінності.

Глобальний контекст

Лібералізм найбільше цінують тоді, коли люди мають досвід життя в неліберальному світі. Сама доктрина виникла в Європі після 150 років неперервної релігійної війни, яка стала наслідком протестантської Реформації. Лібералізм відродився на хвилі руйнівних націоналістичних воєн у Європі початку ХХ століття. Ліберальний порядок був інституціоналізований у формі Європейського Союзу, а ширший глобальний порядок відкритої торгівлі та інвестицій створила сила США. Він мав великий успіх між 1989-м та 1991 роком, коли комунізм впав, а народи, які жили під ним, здобули свободу формувати власне майбутнє.

Проте минуло трохи більше ніж одне покоління після падіння Берлінської стіни, і нині багато хто сприймає переваги життя в ліберальному світі як належне. Пам’ять про руйнівні війни та тоталітарну диктатуру згасла, особливо для молодих людей Європи та Північної Америки. У цьому новому світі ЄС, якому, на диво, вдалося запобігти європейській війні, багато правих тепер розглядають як тирана. Тим часом консерватори стверджували, що урядові накази носити маски та вакцинуватися проти Covid-19 можна порівняти зі ставленням Гітлера до євреїв. Це те, що могло статися лише в безпечному та самовдоволеному суспільстві, яке не мало досвіду справжньої диктатури.

Щобільше, лібералізм може не надихати багатьох людей. Доктрина, яка свідомо применшує політичні погляди й закликає толерантно ставитися до різних думок, звісно, не задовольнятиме тих, хто хоче міцного суспільства, заснованого на спільних релігійних поглядах, спільній етнічній належності чи давніх культурних традиціях.

У цю порожнечу ступили неліберальні авторитарні режими. Росія, Китай, Сирія, Венесуела, Іран та Нікарагуа мають мало спільного, окрім того, що вони не поважають ліберальної демократії і хочуть зберегти власну авторитарну владу. Вони створили мережу взаємної підтримки, яка дала змогу, наприклад, вижити мерзенному режимові Ніколаса Мадуро в Каракасі, попри те, що він змусив більш ніж п’яту частину населення Венесуели покинути її межі.

У центрі цієї мережі перебуває путінська Росія, яка надає зброю, радників, військову та розвідувальну підтримку практично будь-якому режимові, незалежно від того, наскільки він жахливий для їхнього народу, але який протистоїть США чи ЄС. Ця мережа спрямована в саме серце ліберальних демократій. Праві популісти висловлюють захоплення Путіним, починаючи з колишнього президента США Трампа, який назвав Путіна «геніальним» і «дуже кмітливим», коли той вторгнувся в Україну. Популісти, серед яких французи Марін Ле Пен та Ерік Земмур, італієць Маттео Сальвіні, бразилець Жаїр Болсонару, лідери AfD у Німеччині та угорець Віктор Орбан, виявляють симпатію до Путіна, «сильного» лідера, який рішуче захищає традиційні цінності, зневажаючи такі «порожні» речі, як закони та конституції. Ліберальний світ протягом останніх двох поколінь спричинився до величезного зростання гендерної рівности та толерантности до геїв і лесбійок, що спровокувало деяких правих захоплюватися чоловічою силою та агресією як чеснотами.

Дух 1989 року не вмер

Тому нинішня війна в Україні має значення для всіх нас. Нічим не спровокована російська агресія та обстріл мирних українських міст Києва, Харкова та інших особливо яскраво нагадали людям, які наслідки спричиняє неліберальна диктатура.

Путінську Росію сьогодні сприймають явно не як державу із законними претензіями щодо розширення НАТО, а як ображену реваншистську країну, яка має намір змінити весь європейський порядок після 1991 року. Точніше, це країна з одним лідером, одержимим тим, що він вважає історичною несправедливістю, яку намагатиметься виправити, чого б це не коштувало його народу.

 Героїзм українців, які гуртуються навколо своєї країни та відчайдушно борються проти значно чисельнішого ворога, надихає людей у всьому світі. Президента Зеленського розглядають як зразкового лідера, мужнього під реальним, а не метафоричним вогнем, і джерелом єдности для раніше роздробленої нації. Згуртованість українців зумовила значне зростання міжнародної підтримки. Міста в усьому світу прикрасили синьо-жовтими українськими прапорами та пообіцяли матеріальну підтримку.

Усупереч планам Путіна НАТО став сильнішим, ніж будь-коли до того, а Фінляндія та Швеція тепер думають приєднатися до нього. Найпомітніші зміни відбулися в Німеччині, яка раніше була найбільшим другом Росії в Європі. Анонсувавши подвоєння німецького оборонного бюджету та готовність постачати зброю Україні, канцлер Олаф Шольц відкинув десятиліття німецької зовнішньої політики й беззастережно спрямував свою країну на боротьбу з путінським імперіалізмом.

Хоча важко зрозуміти, як Путін досягне своїх більших цілей – великої Росії, однак перед нами все ще довгий і жахливий шлях. Путін ще не використав усієї військової сили, яку має в розпорядженні. Захисники України виснажені, їм не вистачає їжі та боєприпасів. Буде змагання між Росією, яка поповнює свої сили, і НАТО, який прагне зміцнити опір України. Оскільки Росія йде шляхом ескалації, українські міста зазнають тотального обстрілу і трагічно стають схожими, наприклад, на Грозний у Чечні, який зазнав аналогічних російських бомбардувань у 1990-х роках. Існує також небезпека загострення бойових дій і переходу до прямого зіткнення між НАТО і Росією, оскільки посилюються заклики до створення «зони, закритої для польотів». Однак саме українці зазнають втрат від путінської агресії і вони будуть воювати від імені всіх нас.

Муки лібералізму не закінчаться, навіть якщо Путін програє. Свого часу чекатиме Китай, а також Іран, Венесуела, Куба та популісти західних країн. Але світ дізнається, що таке цінність ліберального світового порядку, і що він не виживе, якщо люди не боротимуться за нього й не надаватимуть одні одним взаємної підтримки. Українці, як ніхто інший, показали, щó таке справжня хоробрість, і що дух 1989 року –горить  у їхньому куточку світу. Для решти з нас він дрімає і знову прокидається.