Про що говорять церкви Закерзоння

На зламі ХІХ-ХХ століть більшість церков у селах і містечках Галичини були невеличкими, дерев’яними, що інколи не відповідало потребам громад, які зростали. Люди прагнули нових, великих, бажано мурованих храмів (подібне спостерігаємо і нині). На хвилі національного відродження в Галичині в умовах окупації новозбудовані церкви, їхня архітектура та внутрішнє оздоблення ставали способом не лише духовного, а й національного самовираження. Храми проектували уже не народні зодчі, а освічені архітектори, обізнані з українськими традиціями. Вони зважали на візантійські форми сакрального будівництва, підкреслюючи цим походження місцевого населення від Руської держави і спорідненість з візантійською церковною традицією. Монументальні хрещаті споруди з банями почали домінувати у ландшафті, засвідчуючи вкоріненість християнства східного обряду на цих теренах. Це, безперечно, допомагало населенню в усвідомленні власної ідентичності. За задумом тогочасних українських просвітників, такі церкви мали з’явитися у кожній парафії, але на Закерзонні цей процес назавжди обірвали депортації українського населення 1944-1951 років.

Під час будівництва нових церков у селах часто, на жаль, занедбували і втрачали давні зразки народної дерев’яної сакральної архітектури. Проте великі муровані храми стали для місцевого населення символом власної національної гідності, а тепер відіграють на Закерзонні важливу роль у збереженні культурної пам’яті. Адже сьогодні тут, у межах римо-католицької Польщі, вони мають ту символічну місію, що була закладена їхніми будівничими сотню років тому. Мандруючи Любачівщиною, дуже добре це відчуваєш.

Любачівський повіт Підкарпатського воєводства Польщі — частина Закерзоння, розташована на правих притоках ріки Сян. До Другої світової війни Любачівщина була частиною Східної Галичини, північно-західною околицею компактного проживання галицьких українців, а Любачів — одним із небагатьох галицьких містечок, де українці кількісно переважали поляків та євреїв. Як і з інших частин Закерзоння, з Любачівщини у середині XX ст. було депортовано все корінне українське населення.

Села Любачівщини, порівняно з гірськими селами Лемківщини чи Бойківщини, були більшими і багатшими, тому місцеві українці встигли до виселення збудувати чимало нових мурованих храмів. На відміну від православних Холмщини та Південного Підляшшя, де церкви планомірно знищували, у галицькому Закерзонні цей процес був радше стихійним, тому частина храмів збереглася до наших днів. Із 19 мурованих церков, що на момент виселення українців існували в межах сучасного Любачівського повіту, цілковито зруйновано три (с. Башня Долішня, с. Мивків, с. Брусно Старе), одна у стані руїни (с. Гута Рожанецька), решта п’ятнадцять храмів збережені. Ще одну церкву, в селі Улазів, застала війна в процесі будівництва, згодом стіни розібрали, а на фундаменті збудували костел.

Серед збережених мурованих церков Любачівщини є об’єкти авторства відомих українських архітекторів — Василя Нагірного (м. Любачів, м. Наріль-Крупець, с. Люблинець Новий, с. Верхрата), Євгена Нагірного (с. Люблинець Старий), Теодора Мельничука (с. Диків Старий, с. Нове Село), Ярослава Фартуха-Філевича (с. Плазів), Михайла Голейка (м. Чесанів) та ін. Частина цих церков занедбані, інші належать римо-католицьким громадам та пристосовані під костели, і лише у двох церквах досі відправляють греко-католицькі літургії українською мовою (м. Любачів, с. Кобильниця Волоська). Деякі храми облаштовані нині під місцеві культурно-виставкові центри (м. Чесанів, м. Наріль-Крупець). Таким чином змінилося їхнє пряме призначення, а приміщення, які могли би через природні процеси старіння перетворитися на руїни, досі живуть. Несподівану функцію отримала на початку XXI століття церква в Старому Дикові: у її стінах облаштували знімальний майданчик культового польського фільму "Катинь", після чого декорації було збережено. Ідею створення в храмі тематичного музею досі не втілено в життя, однак доступ до неї тепер став можливим.

Туризм, що розвивається на Любачівщині, здебільшого зосереджений на давніх дерев’яних церквах (до слова, їх тут збереглося більше, ніж мурованих), фортифікаціях Другої світової війни, природних об’єктах. Архітектура церков та стінописи XVI — початку XIX століть демонструють особливості місцевого сакрального мистецтва та народного будівництва. У польських путівниках та у знакуванні при описі пам’яток української культури вживають терміни "руський", "греко-католицький", "православний", а у гірських районах — "бойківський", "лемківський". Це не дає ані західному, ані українському туристу достатнього розуміння зв’язку цих об’єктів з українським народом.

На Любачівщині муровані церкви та інші сакральні пам’ятки українців кінця ХІХ — початку ХХ століття не є настільки популярними серед туристів. Біля них зазвичай немає інформаційних таблиць. Проте саме вони часто є свідченням національної свідомості колишніх громад цих сіл та містечок. Окрім згаданого зовнішнього вигляду храмів, навіть промовистішими є залишки внутрішнього оздоблення міжвоєнного періоду. В загальній колористиці настінних розписів переважали синьо-жовті тони, на стіни наносили орнаменти української вишивки, ангелів та святих "одягали" у народні строї. Нерідко з’являлися зображення святих Володимира і Ольги, золотого тризуба чи галицького лева, що лізе на скелю. В часи польського комуністичного режиму такі стінописи на Закерзонні, зазвичай, замальовували, а інколи замуровували чи закривали дошками. Деякі з них, мабуть, досі заховані під нашаруваннями фарби чи під вагонкою. Проте є церкви, де ці стінописи й сьогодні можна розгледіти. На Любачівщині це, зокрема, села Люблинець Новий, Олешичі Старі, містечко Чесанів. Авторами церковних стінописів, про які знаємо, були Іван Монастирський, Володимир Монастирський, Стефан Вергун, Степан Федоровський, Григорій Кузневич, Антін Яблоновський, місцеві майстри Іван Калина, Симеон Шевчик та інші.

Сильна архітектурна школа в Галичині відіграла і ще довго відіграватиме свою важливу роль у візуальній ідентифікації опустілого Закерзоння в умовах багаторічного забуття. Перетнувши українсько-польський кордон, перебуваючи в чужій державі, завдяки збереженим церквам відчуваєш себе у просторі української архітектурної традиції. Польські діти, що виростають у цих селах, мандрівники та випадкові відвідувачі бачать українські церкви — споруди, яких немає в інших частинах Польщі.

Особливо промовистими на Закерзонні є пам’ятні знаки до 950-ліття Хрещення Русі, встановлені у 1938 році, незадовго до виселення українців. При церквах розміщували символічні хрести, таблиці, на яких часто зображали тризуб, а в тексті слово "Русь" інколи замінювали на "Русь-Україна". Важливе значення має такий символ, що зберігся в інтер’єрі лемківської дерев’яної церкви Покрови Пресвятої Богородиці у селі Овчари Горлицького повіту, пам’ятці ЮНЕСКО. Це спростовує теорію про слабку українську свідомість західних лемків на початку ХХ ст. На Любачівщині пам’ятки Хрещення Русі збереглися навіть на території неіснуючих церков (с. Кобильниця Руська, с. Брусно Старе).

В Україні архітектори, вищі школи та громади надають недостатньо значення традиціям в архітектурі. Спадщина українців, створена в умовах бездержавності, ще не оцінена суспільством, вона менше цікавить внутрішнього туриста. Більший інтерес викликають латинські костели, палаци, єврейські синагоги та цвинтарі, цікавіше віднайти давній напис незрозумілою мовою, аніж кириличний, українською.

Закерзоння, якому не судилось стати частиною незалежної України, надихає нас до її розбудови. Ми лише почали пізнавати той регіон. І цей процес допоможе  краще зрозуміти часи українського бездержав’я, осягнути вагу власної спадщини, навчить шанувати своє. Своє, навіть якщо воно буденне, вже завтра може вплинути на перебіг історії.