Право на прапор. Як 1973-го під носом у КДБ з’явилися синьо-жовті стяги

Зросли на переказах про ОУН і УПА

Наш час. Звичайна п’ятиповерхівка на околиці Чорткова. Двері до під’їзду відчиняє високий сивий чоловік у темних окулярах. Дисидент та політв’язень Володимир Мармус запрошує до себе в гості. Його квартира схожа на музей. На стіні — старовинні ікони. На полицях — десятки томів творчості Івана Франка та літописи Української повстанської армії. Пан Володимир дістає перший том літопису, виданий 1989-го в Торонто. 

Сентименти до повстанців, історичні реліквії та книги — у нього з дитинства. Пригадує, що коли в селі розбирали старі глиняні хати, щоби на їхньому місці побудувати нові цегляні, траплялося, знаходили монети чи прикраси. Для інших вони не мали жодної цінності, але не для нього. Всі знахідки Володимир ретельно зберігав. Та найдужче хлопця цікавили нематеріальні речі.  

— У 1963-му завів собі книжку і все туди занотовував. Якщо десь на якійсь толоці чоловіки вип’ють і кричать “Смерть катам, смерть московській комуні!” — я вуха нашорошив і записував собі. А на інший день йшов до того самого чоловіка і казав: “Вуйку, я чув, ви вчора таке співали. Ану, диктуйте мені”. І я собі то все записував. Ту мою книжку забрали при обшуку.

Конспектував не лише в своєму блокноті. На полях бібліотечних книжок писав “Слава Україні!”. На класній дошці малював тризуби. А якось облив фарбою портрет Леніна. Класна керівничка так відпуцовувала вождя пролетаріату, що з’явилися дірки. Але учня Мармуса не здала, бо той був її родичем. 

 –  У нас була компанія, чоловік 20. Коли ми збиралися, батьки згадували партизанщину, – продовжує Володимир Мармус. – І то нас налаштовувало на певну хвилю. У нас сусід був, його брата вбили більшовики. Іншого сусіда Євстахія ще малолітнім посадили за співпрацю з ОУН і звільнили раніше, бо він “помішався”. Від нього я записав книжечку з повстанськими піснями. У 1959-му Євстахій зробив хреста і закопав на місці, де раніше була стрілецька могила. Символічна, її насипали ще 1942 року, у тому брав участь мій батько, але більшовики її знесли. Вранці переполох! 

Начальство з Чорткова зібрало інтелігенцію: вчителів, бібліотекарку. Змусили знищити могилу. Хто відмовився – звільнили з роботи. Пригнали трактора. Ми з татом стояли і дивилися, як трактор розсуває землю. Могилу сплюндрували. На мене це справило враження. 

Про осквернену могилу Володимир згадає через кілька років: “Я тоді собі подумав: якщо не треба стрілецької могили, то не треба й пам'ятника радянському солдату. Ми зібралися з хлопцями, і я сказав Сеньківу Володимиру та Винничуку Петру: “Хлопці, треба того солдата побити”. Вони взяли сокири, пішли вночі. Відбили автомат, ніс, вухо – зробили мумію”.

На початку 1970-тих сільські хлопці уже чули по Радіо Свобода про Івана Дзюбу та його “Інтернаціоналізм чи русифікацію”, про затримання незгодних та наступ на права людини. Тому вирішили – пора діяти. 

“Якщо я зраджу, то хай рука друга зітре мене з лиця землі”

Після того старший з компанії Василь Лотоцький запропонував створити організацію. І ні в кого не виникло запитань, хто має її очолити. Всі були за Володимира Мармуса. “Часто запитують: “Як ваша організація називалася?”. А ми над назвою навіть не задумувались, вважали себе продовжувачами ОУН”, – каже повстанець. 

Мармус узявся за написання присяги. І осіннього дня 1972 року перед річницею “Жовтневої революції” з іконами, хрестом і свічками хлопці подалися до лісу. Прийшли на галявину, де за переказами в 1940-х збиралися повстанці. І проголосили: “Перед образом Святої Богородиці, перед лицем своїх товаришів урочисто присягаюся вірно служити Україні, боротися за її незалежність. Якщо я зраджу, то хай рука друга зітре мене з лиця землі”.

Із компанії з 20-ти чоловік в організацію увійшло лише десятеро. Пізніше їх назвуть “Росохацька група”. “Були такі, що поговорити любили. Але коли йшлося про якісь дії, казали, що проблем не потрібно, — пояснює пан Володимир. — Ми хотіли сформувати коло відчайдушних”. 

Почали з малого. Вночі познімали всі червоні прапори, розвішані до річниці жовтня. Далі створили свій самвидав: писали та розповсюджували інформацію, котру чули по Радіо Свобода. Запаслися зброєю і вчилися стріляти. Пан Володимир виймає папку. У ній — ксерокопії з його кримінальної справи. На фотографіях — вилучена зброя: пістолети, обріз. Новим партизанам все перейшло у спадок від старих: зброя колись належала воякам УПА. 

“Жовта — з Чорткова, синя — зі Львова”

Наприкінці 1972-го хлопці почули по радіо, що 22 січня українці в еміграції відзначають день самостійності України. Приурочений він до 22 січня 1918 року, коли Центральна Рада видала четвертий Універсал про незалежність УНР. Росохацькі партизани постановили вивісити в Чорткові жовто-блакитні прапори і патріотичні гасла. 

— Для прапора купили тканину. Жовту — брат Микола в Чорткові купив. А синю — я у Львові. Микола Слободян мав машинку. І коли батьки вже спали, ми вночі зробили прапори. На листівки і плакати взяли шпалери. У Вітіва Петра була літня кухня, то ми там їх робили. А за кілька днів до 22 січня пішли до Чорткова, щоби наперед визначити місця, де будемо все розвішувати і розклеювати. Знали, що Чортків – військове містечко, вечорами ходить караул. Тому хотіли розробити чіткий маршрут.

Увечері 21 січня сімка рушила з села. Перший протоптував захурделену стежку, інші йшли слідом. У Чорткові розбилися по групах, щоб не привертати до себе уваги. Попрямували за планом — до 4-ї школи. Вона була початком маршруту.  Хотіли встигнути до 23 години: тоді молодь якраз виходила з кінотеатру. Щоб до приїзду КДБ люди встигли побачити й прочитати написане ними. 

Того пізнього вечора над Чортковом замайоріли чотири стяги: жовтий колір – вгорі, синій – внизу. А на стінах школи, кінотеатру, центрального ринку, лісгоспу, суду з’явилися написи: “Хай живе зростаючий український патріотизм!”, “Ганьба політиці русифікації”, “Хай живе вільна Україна”, “Свободу — слову”, “Свободу — українським патріотам!”. Поряд з ними — інформація про події 22 січня 1918 року.

Пан Володимир згадує подробиці: “Однією з точок був критий ринок. Я виліз в чоботах на дах, а то бляха. Почало сильно тарабанити. Думаю: ну, все, спалилися. Але встановив прапор і швидко подалися до кінотеатру”. На щастя, лишилися непоміченими. Останньою точкою був лісгосп. З флагштоку зняли червоний прапор і повісили жовто-синій. Коли зранку запитали сторожа, чи що бачив, той відповів: “Приходжу – висить ваш прапор, а рано дивлюся — вже наш”. Сторожем працював Олекса, із Росохача, інвалід війни.  

Найбільше росохацькі партизани боялися, що їхня акція залишиться непоміченою. Але Чортків із самісінького ранку стояв на вухах.

— Потім уже в селі почалися розмови, — згадує Володимир Мармус. — Одні кажуть: “Ой, будуть биті”. Інші: “Є ще хлопці!”. Пішли легенди, що приїхала зі Львова група студентів машиною, все зробили і як крізь землю провалилися. Своїми вухами чув ще таку версію: то, певно, євреї добиваються виїзду в Ізраїль і роблять такі провокації. Почалася і контрагітація. У Чорткові на автобусній станції з'явилася літня жінка, яка розказувала, що бандерівці відрізали їй груди, а тепер хочуть повернути до страшних часів.

У подарунок — 62 стаття Кримінального кодексу

Росохацькі партизани “залягли на дно”. Брати Мармуси працювали й далі на Чортківському м’ясокомбінаті, ніби нічого не сталося. Вирішили: хай усе затихне і тоді знову організують якусь акцію. Але 19 лютого Володимир побачив незнайомців, котрі вийшли з подвір’я учасника їхньої групи Степана Сапеляка. На той момент він уже був арештований. 

Ввечері хлопці зібралися, щоби вирішити, як діяти далі. Плани були найекзотичніші: від “утекти і сховатися в одеських катакомбах” до “захопити машину зі зброєю” (у Чорткові була потужна військова частина). Почали із замітання слідів. Палили літературу, закопували зброю.

— 24 лютого прийшли до мене. Ми з татом щось робили, я встиг утекти. Вони провели обшук, поговорили з батьками й поїхали. Ввечері я повернувся. Збираю речі, щоби кудись чкурнути, брат заспокоює батьків. Але поки збирався, під одним вікном з’явилася пика, під другим. Забігли до хати і забрали мене.

Володимира Мармуса відвезли в Тернопільський слідчий ізолятор КДБ. Сьогодні на тому місці Музей політв’язнів та репресованих. А в камері Мармуса — експозиція, присвячена Степанові Бандері.

Степан Сапеляк уже був тут. Мармус намагався довести слідчим, що прапори на вулицях Чорткова — виключно їхня із Сапеляком справа. Але покази двох підозрюваних відрізнялися. Сапеляк згодом виказав усіх. Дев’ятьох із десятки затримали. Помилували лише Петра Винничука: на той час хлопцеві було лише 16. Так радянська влада намагалася продемонструвати свою лояльність. 

На лаві підсудних закритого тернопільського суду опинилося семеро з Росохача. Миколу Лисого після року в сізо відпустили з аргументацією, що він з родини бідняків. Ще один прояв лояльності. А Василя Лотоцького засудили за “зберігання зброї”. Решті інкримінували 62 статтю — “антирадянська агітація та пропаганда”. 

Володимир прийняв таке обвинувачення з радістю. “Коли прийшли звинувачення по 62 статті, мені аж легше стало, — згадує він. — То ми разом з найкращими людьми! Думали, що можуть впаяти якісь кримінальні статті. Було таке в розмовах зі слідчими, намовляли: скажіть, що то ви по п’янці зробили, несвідомо”.

Володимиру Мармусу, як керівнику групи, дали найбільший термін: шість років таборів та п’ять заслання. Іншим  — на рік-два менше. Відбувати покарання відправили в Пермську область. 

— Як садили в столипінський вагон, то давали старшому конвоїру папку зі справою. Я бачив нашу папку — напоперек червона полоса і напис “Особо-опасные государственные преступники”. Нас окремо везли, але в одному вагоні з кримінальними. Коли рушили з Тернополя, то конвоїр, хлопака з Коломиї, виправдовувався: “Хлопці, вибачте, я не хтів в цій армії служити, мене змусили”. 

“Я ще не народився, як його вже заарештували”

Сьогодні Володимир Мармус каже, що табори розширили його світогляд. Там він зустрів найкращих: Івана Світличного, Семена Глузмана, Миколу Горбаля, Ігоря Калинця, Євгена Сверстюка, Олеся Сергієнка, Зиновія Антонюка. Ті, про кого чув і читав, тепер ходили поруч, носили вугілля, працювали кочегарами. Але найбільше вразили старші в’язні.

— Ми були фанатами руху опору 1940-их. А тут дивимося: оті хлопці, про яких розповідали легенди, – перед нами, — згадує він. — Був такий Василь. Коли мене привезли на 35-ту зону, він спитав звідки я. Кажу: з Чортківського району. Він сам був із сусіднього Бучацького. Далі питає, чи співають у нас повстанську пісню “Ой, на пеньках у хуторі під лісом”. Я кажу, що співають. Він далі: “Ти якого року народження?”. Я відповідаю, що 1949-го. А він мені: “А мене арештували ще 1948-го”. Уявляєте, я ще не народився, а його вже взяли! І він тоді каже: “Ви такими молодцями виросли”. А я йому: “Ми на розповідях про таких, як ви, виховувалися”.

Найскладніше в таборах було перед Різдвом. Пан Володимир примружує очі, втягує носом повітря, наче хоче відтворити той настрій і смуток. За колючим дротом, вони відчували дух Різдва і запах куті, але замість святкувати – працювали. У ті миті найбільше хотілося додому. “Коли мене етапували, то родичі передали одяг, продукти. Сестра поклала мені носовичок. Я ту хустинку довго беріг, прикладав до носа і нюхав, така вона мені рідна була, домом пахла”, — додає колишній в'язень.

Наречена ворога народу

Після шести років таборів Мармуса чекало ще п’ять заслання. У день, коли його вивезли з-за колючого дроту, було дуже холодно. Термометр опустився до -45. Володимир сів у воронок і одразу зняв свої благенькі чоботи — розтирав закоцюрблі пальці. Приїхали на станцію і стали чекати на потяг. Ледве посадили — місця катма.  

Пан Володимир пригадує той день із усмішкою: “Звільняють для мене і двох моїх дерев'яних валіз бокс у вагоні. В'язнів відтискають ногами в інший кут, вони один на одному, а я сам сиджу — окремо, бо так положено. Їдемо. По дорозі підкинули підслідного. Підводять до мене. А він знав, що в окремих клітках перевозять “особо-опасных преступников” і злякався. То засунули його до інших, на голови. Думав, що я з’їм його чи що”.

Пан Володимир регоче. Тоді багато хто ставився до нього насторожено. В Шорохові Тюменської області, куди його привезли на заслання, до нього приглядалися не тільки кадебісти. А ще й “хіміки”: так називали тих, хто відсидів у тюрмах за кримінальними статтями. 

Там же відбував заслання й старший брат Володимира — Микола. Йому після чортківських подій дали на рік менше таборів. Брати серед місцевої публіки були білими воронами: не пили, не гуляли, не крали. Старанно працювали на свинокомплексі й не порушували режиму. Криміналітет вирішив, що вони — сектанти. 

До Мармусів усі почали приносити то старовинні ікони, то релігійні книжки. В обмін на горілку чи одеколон. Із заслання Володимир привіз свій перший колекційний образ. А ще  — дружину. “Ірина — росіянка зі Свердловської області, але є коріння з Кам’янця-Подільського”, — додає до біографії пан Володимир. У Шорохове вона потрапила за направленням після педагогічного інституту, працювала вчителькою літератури. 

Пан Володимир пригадує перипетії їхніх стосунків: “Її в школі попередили: майте на увазі, тут є особливо-небезпечні злочинці. Але це ще більший інтерес викликало. Потім до мене кадебісти приходили, радили розірвати стосунки. Батько Ірини був директором школи, мама — вчителька історії. Коли я їхав додому, батьки сховали її документи, щоб Ірина не поїхала зі мною. А вона взяла паспорт подружки, така авантюристка, і поїхала на чужих документах. Згодом повернулася додому за своїми. Я думав, може, з кінцями. Але пройшло трохи часу і дзвонить: зустрічай у Львові”. 

Поки ми спілкуємося, пані Ірина постійно заглядає до кімнати: то перепитує, чи все гаразд, то намагається нагодувати, напоїти кавою. Пан Володимир лише відмовчується. Дружина багато й щиро усміхається. І немов повертається в часи з фотокартки, що висить у їхньому коридорі. Там вони вони – через кілька тижнів після знайомства. Володимир такий серйозний і з темними кучерями. А Ірина — як нині, з широкою усмішкою та розкішним волоссям.

На стіні за спиною друзів — синьо-жовтий прапор

Прощаємося з пані Іриною. І разом із паном Володимиром вирушаємо до Росохача. Машиною шлях удвічі довший, аніж через ліс пішки, кілометрів із 15. У селі нині мешкає троє із “Росохацької групи”. Ще один — Володимир Сеньків — у сусідній Сосулівці. 

Минаємо Лису гору зі стрілецькою могилою, про яку розказував пан Володимир. А далі вузькою стрімкою вулицею пнемося вгору: ландшафт тут трохи нагадує Карпати. Назустріч дорогою йде чоловік. Високий на зріст і чимось схожий на Володимира. То його старший брат — Микола Мармус.

— Як ваші батьки пережили, коли вас обох заарештували? — Питаю між іншим. 

— Було таке, що після арешту сусідка прийшла і каже мамі: “Їх розстріляють, бо за таке розстрілюють”. Тяжко пережили, — зітхає Микола.

Разом з ним їдемо до будинку Василя Лотоцького. Він — один із найстарших в “Росохацькій групі”. Відсидів за зберігання зброї. Поки спілкуємося, підтягується наймолодший учасник — Петро Винничук. Це той, кого помилували через юний вік, але допити й залякування терпів аж до настання незалежності. 

П’ятий із “Росохацької групи” — Володимир Сеньків. У акції вивішування жовто-синіх прапорів участі не брав. На той час він служив у радянській армії. Але саме Сеньків знімав червоні стяги в Росохачі і саме він понівечив пам’ятник радянському солдатові. Його арештували просто в казармі та засудили до чотирьох років таборів і трьох заслання.

Нині тюрмою для нього став власний дім. Після інсульту чоловік прикутий до ліжка. На стіні кімнати, де він проводить найбільше часу, – портрет Шевченка. Поет, мов списаний з господаря цього дому. Схожість феноменальна: розкішні вуса, лисина і глибокий сумний погляд. Поки переводжу погляд з Шевченка на Сеньківа, він виймає з-під ліжка велику шаблю, кладе на стіл: ще побореться. 

Товариші обсідають його з усіх боків. І починають згадувати часи майже півстолітньої давнини. Багато жартують і сміються. І просто на очах з літніх чоловіків перетворюються на азартних парубків, партизанів 1970-х. 

— Минуло майже півстоліття з того часу, як ви пішли проти системи. Ви тоді розуміли, що це може коштувати вам свободи? — Запитую на прощання. 

— Розуміли. Ми були готові до цього, — відповідають фактично в один голос.

— А якби повернути ті часи, ви б так само діяли? 

— Ми були б обережнішими, щоби більше встигнути. Але однозначно, що йшли б тією ж дорогою, — починає Микола Мармус, а інші підхоплюють у тому ж дусі. 

На стіні за спиною друзів — синьо-жовтий прапор. Тепер його можна спокійно повісити у Сосулівці, Росохачі, Чорткові чи в Києві. Без ризику для життя та свободи. Росохацькі повстанці знають: у цьому є і їхня заслуга.