Полювання на президента

Спецгрупа "Ураган"

Весняної ночі 1945 року за 44 кілометри від Праги, яку окупували нацисти, пролетів радянський літак. Над сосновим лісом із нього вистрибнуло десять парашутистів. Командир групи потім описував: "Черговість стрибків я не пам’ятаю, але знаю, що мав стрибати разом із "Летючим". Ми стрибнули, взявшись за руки. Я сильно вдарився об щось, відчув це, але кінцево зрозумів тільки через декілька днів, коли минула нервова напруга. Я висів на невеликій сосні 2–3 метри від землі. "Летючий" приземлився неподалік і допоміг мені спуститися на землю".

<p>Спецгрупа "Ураган"</p>

Радянсько-німецький фронт поступово, але впевнено просувався на захід. 4-те управління НКДБ почало готувати диверсійні групи, які мали десантуватися в тил ворога. Мета: "диверсія і терор". Серед цілей чекістів – не тільки нацисти, але і представники російської "білої" та української еміграції.

Наприкінці грудня 1944 року Львівське обласне управління НКДБ сформувало спецгрупу "Ураган". Це були колишні червоноармійці, партизани, працівники НКДБ. Національний склад: п’ятеро росіян, двоє українців, двоє словаків і башкир. Їх очолив Петро Савельєв, псевдонім "Павлов". Уродженець Тамбовської области, до війни служив у танкових частинах. Тоді розпочав роботу в НКДБ. На початку року "по-п’яному ділу" смертельно поранив свого приятеля-офіцера. За це його направили у штрафбат. Дістав поранення, під час лікування отримав пропозицію стати агентом-зафронтовиком.

Серед завдань групи були прописані два найважливіші: "Розробка української еміграції на території Чехословаччини, проникнення агентури в українські емігрантські формування, вербування агентури із подальшим її використанням у післявоєнний період» та "Проведення спеціальних заходів щодо представників цивільної і військової влади, а також інших осіб, що займаються активною діяльністю проти Радянського Союзу". Під "спеціальними заходами" йшлося про захоплення або ліквідацію.

Окреме завдання

"Ураганівців" готували три місяці – практично і теоретично. Окрім занять про розвідку та контррозвідку, маскування, озброєння тощо, чотири години відвели на лекції "Про українські антирадянські націоналістичні формування". Чекісти ретельно вивчили історію ОУН, хто такі "бандерівці", "мельниківці" та "бульбівці", відомості про українські об’єднання за кордоном і методи їхньої діяльности.

<p>Завдання, які мали виконати члени "Урагану"</p>

Останнім у списку учасників групи був агент "Летючий". Справжнє його ім’я – Михайло Коцко, 24 роки. Уродженець села під Ужгородом, навчався у торговельній академії в Мукачевому. Під час війни його двічі відправляли на примусові роботи до Третього Райху – у Ганновері був чорноробом, у Штутґарті працював на металургійному заводі. Між тим встиг пожити у Празі. Звільнився за станом здоров’я, переїхав до Галичини. Викладав у сільській школі та торговельній школі в Жовкві. Володів декількома мовами, зокрема чеською і німецькою.

1944-го Михайло вступив до Української повстанської армії. Був писарем в одній із сотень. Очевидно, десь тоді його й завербували чекісти. "Добре знав Прагу, де мав зв’язки серед українських націоналістів. Був знайомий із колишнім президентом Карпатської України Августином Волошиним і з членами уряду Юліаном Реваєм та єпископом Стойкою», – йшлося у характеристиці "Летючого".

Ці знайомства цікавили керівництво НКДБ найбільше. Під час рейду Коцко мав "окреме завдання". Він повинен був зблизитися з Августином Волошиним і вмовити його не залишати Праги після відступу нацистів. І як тільки-но місто перейшло б під контроль "червоних", політика планували арештувати. Якби ж переконати не вдалося, "Летючий" мав фізично знищити Волошина.

Президент "одноденної держави"

Чекісти шукали "ворогів" по всіх "звільнених" територіях Центрально-Східної Європи. Зокрема серед тих, що були причетними до спроб відновити незалежність України. Їх цікавили міністри УНР, гетьманці, оунівці, які з наближенням фронту могли втекти на Захід і продовжити "шкідливу" для СРСР діяльність.

Августин Волошин служив капеланом в Ужгороді. Року 1919 очолив головне політичне об’єднання закарпатських українців – Центральну руську народну раду. Край увійшов до складу нещодавно створеної Чехословацької Республіки. 1938-го на цій території утворено автономну Підкарпатську Русь. Волошин став її державним секретарем, а потім – прем’єр-міністром. Коли 15 березня 1939 року проголошено незалежність Карпатської України, отця обрали президентом.

Закарпатці сподівалися, що після вторгнення нацистів до Чехословаччини їм вдасться відстояти свободу. Однак Адольф Гітлер віддав край своєму союзникові – Угорщині під проводом Міклоша Горті. Карпатська Україна увійшла в історію як "одноденна держава". Після поразки Волошин оселився у Празі. Влаштувався на роботу в Українському вільному університеті – спочатку завідувачем кафедри педагогіки, потім продеканом філософського факультету. Незадовго до закінчення війни його обрали ректором УВУ.

Отож група "Ураган" десантувалася в околицях Праги. Вони облаштували базу в лісовому масиві. Тільки "Летючий" вирушив до міста. Обумовили, що він буде регулярно залишати записки для "Павлова" біля однієї церкви. Однак минув тиждень, а жодних звісток не було. Радянські війська підступали все ближче. Савельєв вирішив діяти самотужки. 

Бомба від козака

Зв’язковим "Урагану" був Йозеф Шинк, чех німецького походження, фабрикант-мільйонер. Під час окупації він працював особистим секретарем "комісара Гестапо" у Празі, постачав німецьким воякам продукти та вино. Перше завдання чекістів виконав успішно: через дружину знайомого двірника, яка працювала прибиральницею у картотеці Гестапо, роздобув особові картки п’ятьох ворожих агентів.

<p>Петро Савельєв, псевдонім "Павлов", очолював спецгрупу "Уранаг"</p>

Наступна вказівка для Шинка – організувати знищення Августина Волошина. Операцію планували здійснити 3 травня 1945 року в помешканні політика на вул. Під Липками. Льотчик на прізвище Лерб мав підсунути йому валізу з бомбою. Механізм сконструював донський козак Михайло Білоцерківський, якого нещодавно завербував "Ураган". Він довгий час воював у складі Російської визвольної армії, а останнім часом викладав саперну справу у школі "Абверу".

Однак у потрібний день Лерб кудись зник. Савельєв доручив доставити вибухівку Шинкові. Також попросив переконатися, чи біля Волошина не буде молодого хлопця на ім’я Михайло – себто агента "Летючого". Шинк пішов у місто, а наступного дня повернувся і заявив: завдання виконав успішно. Михайла біля Волошина не було.

<p>Довідка про Шинка із записника "Павлова"</p>

"Павлов" чекав звісток про вибух. Але ніякої інформації не було. Натомість виявилося, що двірника та його дружину викрили і стратили. А сам Шинк передав німцям листа, у якому розповів про зв’язки з радянськими диверсантами. Після "відвертої" розмови підприємець зізнався: до Волошина він не ходив, валізу викинув у річку. Його негайно розстріляли.

5 травня у Празі піднялося антинацистське повстання. Місто стало полем бою. Розробляти новий план ліквідації Волошина не було можливости.

Куди подівся "Летючий"?

Виявляється, Михайло Коцко нікуди не зникав. Він успішно дістався до Августина Волошина й переконав того не залишати Праги. Повідомлення про це залишив в обумовленому місці. Записку повинен був забрати той самий Йозеф Шинк. Але він навіть не ходив до вказаної церкви.

Коли Прагу зайняла Червона армія, "Летючий" не мав зв’язку зі своєю групою. Він переказав адресу Волошина тільки-но сформованій комендатурі міста. Тож вийшло, що операцію, яку так ретельно готували чекісти, закінчили вже військові. 15 травня політика арештували співробітники "польової пошти 43850" – особливого відділу 4-го Українського фронту. Літаком його доставили до Москви.

<p>Символічна могила Августина Волошина у Празі</p>

Волошин ніколи не був громадянином СРСР. Попри це його звинуватили в тому, що був "українським націоналістом та вороже ставився до Радянського Союзу". Майже два місяці перебував під слідством. А 19 липня 1945 року помер у лікарні Бутирської тюрми. Офіційна версія смерти – параліч серця. Місце поховання досі не встановлено.

Петро Савельєв після війни виконував роботу закордонного агента НКДБ. Потім працював парткомом на одному заводі у Львові. У 1960-х отримував персональну пенсію та був відзначений низкою нагород.

Про подальшу долю Михайла Коцка майже нічого не відомо. Року 1965 "Павлов" клопотав перед керівництвом КДБ УРСР про нагородження його з нагоди 20-ї річниці перемоги над нацизмом. Відзначав: "Ім’я "Летючого" добре відоме в Першому управлінні», – себто у розвідці КДБ.