П’ять міфів про Анну Ярославну

Князівна народилася приблизно 1032 року, померла до 1089-го. Її прижиттєвих портретів не збереглося. Усі відомі сьогодні – витвори фантазії їхніх авторів. Досі вважали, що реальне зображення Анни є у соборі Святої Софії в Києві. Там нібито намальовані чотири доньки Ярослава. Перша з них – саме наша героїня. Однак достовірно відомо лише про трьох доньок князя – Анну, Єлизавету і… третю, ім’я якої тогочасні джерела не фіксують. Тільки в XV столітті польський хроніст Ян Длугош назвав ту дівчину Анастасією. Тож хто ці панни на фресці, поки що точно не знаємо.

Немає змоги відновити обличчя Анни Київської за черепом. Поховання дотепер не знайшли. Припускали, що королевине тіло спочиває в абатстві Сан-Венсан, яке вона заснувала. Однак протягом століть споруду неодноразово перебудовували. У 1682 році єзуїт Менпетріє запевняв, ніби розшукав Аннину могилу в абатстві Вільє. Ця інформація – хибна.

Тішить одне. Вчені ретельно обстежили останки її батьків, Ярослава й Інгігерди. Стверджують: обоє були доволі миловидними. Напевне вони не обділили красою і своєї доньки.

Ще один із національних міфів: шлюб короля Франції з донькою князя Русі – це союз двох могутніх європейських держав, свідчення міжнародного визнання Русі. До речі, першим кандидатом для Анни князь Ярослав бачив іншого Генріха – короля Німеччини, згодом імператора Священної Римської імперії Генріха ІІІ. Однак 1043 року руські посли "повернулися на батьківщину засмучені, бо несли тверду відмову щодо доньки свого короля", – читаємо в "Анналах" Ламперта Герсфельдського.

Імен короля та його доньки не згадано. Але Руссю тоді правив Ярослав, тож очевидно йдеться про нього. А донька? "Анастасія" вже була заміжня за угорським князем Андрієм. Єлизавета була призначена для короля Норвегії Гаральда Грізного. Залишається Анна. На той час їй було не більше 12–13 років – цілком підхожий вік для міждинастійного шлюбу.

Навіщо Ярославові був потрібен союз із німцями? Імовірно, так він прагнув «втовпитися» в коло європейських монархій. Утім Генріхові ІІІ ця пропозиція мала би видатися щонайменше дивною. За п’ять років до того князь Русі зробив своїм зятем Андрія Угорського. Мало що Генріхового ворога – так іще й вигнанця, без реальної влади.

Андрій усе ж здобув угорський трон й успішно протистояв Священній Римській імперії. Анні довелося ще п’ять років дівувати. Щойно 1048-го за нею послав сватів суперник і тезка Генріха ІІІ із Франції. Єдине, що змусило французького Генріха І до цього – брак спадкоємця трону чоловічої статі. Перша дружина померла під час пологів. Усі потенційні наречені походили із кровно споріднених сімей. Та й Церква не дозволяла шлюбів між родичами до сьомого коліна включно. Генріха І влаштовувала молода жінка з будь-якої монаршої чи рівної по крові християнської родини. Хоч би й із такого "ведмежого кутка", як Русь.

Для Русі шлюб Генріха І та Анни не мав жодного зиску. Ані торговельних, ані військово-політичних контактів із Францією тоді не було. Занадто далекими (в усіх сенсах) були ці країни одна від одної.

Кажуть, Анна жорстко критикувала порядки в тогочасній Франції. Країна – варварська, житла – похмурі, церкви – жахливі, люди неграмотні, король – також. Дехто дотепер щиро вірить, що саме руська дівчина привчила французів до ванни та столових приборів. А як було насправді.

Років за 300 до сватання Генріха І Франція у складі Франкської імперії пережила "каролінгський ренесанс". Так називають культурний розквіт часів Карла Великого і його синів. У країні створювали школи, скрипторії, писали історичні хроніки та філософські праці. Вже існував перший художній твір старофранцузькою мовою – "Секвенція про святу Євлалію". Вже була написана хрестоматійна "Пісня про Роланда". У великих містах діяли школи «семи вільних мистецтв». Випускник однієї із них, Беренгар Турський, у своїх працях намагався вирішувати богословські питання через доводи розуму – задовго до Відродження і Просвітництва. Тамтешня архітектура поволі відходила від похмурого романського стилю, впроваджуючи візантійські та навіть арабські елементи.

Тогочасна Русь значною мірою залишалася язичницькою. Скрипторії запрацювали там пізніше. У них переважно копіювали християнські тексти з Болгарії та Візантії. Перша руська оригінальна літературна, а водночас богословська і філософська праця – "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона – з’явилася тільки-но за правління Ярослава. Архітектура й іконопис робили перші кроки, домінували візантійські зразки. Шкіл було мало, вчили в них лише читати та писати.

Анні навряд чи було чого навчати французів. Ванну полюбляв ще Карл Великий. Він поширив цю звичку на своїх наступників і всю аристократію. Ложки та столові ножі були відомі по всій Європі. Виделки з’явилися у Франції не раніше XVI століття. В Україні – на кілька десятиліть пізніше.

Анна Київська часто постає ледь не зразком книжної вченості. Але жоден документ чи приватний лист, який би вона написала власноруч, нам не відомий. Та й "не королівське діло" то було писати офіційні документи. Цим займалися писці, секретарі, ченці. Монарх лише ставив свій підпис. Інколи додавав щось на зразок "рукою власною". Письменність правителя як така мало важила в середні віки. Це не додавало йому ні статусу, ні авторитету.

Безсумнівно, Анна з юності розмовляла слов’янською мовою. Також – старопівнічною у її шведському діалекті. Це була мова її матері, а можливо, і батька. Мабуть, вивчила старофранцузьку – мову свого чоловіка та його двору. Жодних доказів, що вона володіла грецькою і латиною, немає.

<p>Грамота абатству Святого Крепіна підписом Анни Ярославани, 1063 р. Над підписом "Ана Ръина" стоїть підпис малолітнього короля Філіпа у вигляді монограми з літерами його імені</p>

"Ана Ръина"… Цей підпис на грамоті абатству Святого Крепіна 1063 року подають як "найдавніший зразок українського письма". Насправді це спотворене латинське Anna Regina, тобто "королева Анна". Латина була офіційною мовою при дворі королів Франції до першої половини XVI століття.

На прикладі цього підпису літературознавці стверджують: Анна вже була досить слов’янізованою, адже літера "ъ" передає м’яке українське "г". Однак, як ми вже згадували, вона розмовляла і старопівнічною мовою. А у шведській, що виникла на основі altnorska (старонорвезької мови, – Ред.) теж є гортанний звук "г". Тільки м’якший і майже непомітний. Тому цей текст можна потрактувати і як рідкісний випадок... письма кирилично-шведського.

Свого часу сенсацією стала знахідка на стінах Софії Київської двох написів "Ана" поряд із фрескою святого Пантелеймона. Історик В’ячеслав Корнієнко переконаний: вони зроблені тією самою рукою, що і "Ана Ръина". Щоб дійти до такого висновку, порівнював динаміку почерків, брав до уваги навіть специфіку поверхонь фрескової штукатурки та пергаменту.

Правда, щоб ставити підписи на документах, достатньо знати кілька літер і їхню послідовність. Припустімо, майбутня королева Франції тренувалася писати своє ім’я, аж двічі вивівши його на стіні собору, мов на класній дошці. Чи свідчить це про якусь її виняткову грамотність? Може так, а може й ні. Гарантій – жодних.

До речі, хто поставив підпис на грамоті абатству Святого Крепіна? Уточнімо: не чиє ім’я є там, а хто його написав? Ситуація не така однозначна. "Або Анна Ярославна сама вміла писати кириличною абеткою, знала, як написати своє ім’я, володіла писемною слов’янською мовою в якомусь вигляді. Або маємо рівноправний, але песимістичніший варіант: цей підпис за неї поставив чи то її духівник-священик, чи хтось з її оточення, хто був пов’язаний із Церквою. Наприклад, дяк, який зробив це з її відома, санкції і дозволу", – вважає історик Вадим Арістов.

Те саме – із графіті. Серед київської аристократії того часу вже побутували християнські імена. Тож ті два написи на стіні Святої Софії могла лишити не тільки Анна Ярославна. І не в ХІ столітті, а кількома десятиліттями, а то й століттями пізніше.

Цю книгу Анна начебто привезла з Києва. На ній потім присягали всі французькі королі. Князівна теж складала шлюбну обітницю на ній. Таквона виказувала свою відданість православній вірі.

Почнімо з віри. Найімовірніше, шлюб Анни та Генріха відбувся 19 травня 1051 року. На цей момент догматичні й обрядові розбіжності між Константинополем і Римом вже оформилися. Але формально християнська Церква ще була єдиною. Розкол на католицизм і православ’я трапився лише через три роки. Питання про зміну конфесії стояти не могло. І наступного року, коли народився їхній первісток, який отримав "православне" ім’я Філіп, – теж.

Взагалі "перехрещення" у католиків нема. Достатньо побесідувати зі священиком, визнати католицький символ віри, а в разі потреби – пройти катехизацію з догматики. Очевидно, Анна зробила це вже після 1054-го. Інакше б не бачила ані корони, ані сина.

Реймське Євангеліє – це типовий "апракос", себто збірник уривків з євангелій для літургійних читань. Перша його частина – кирилична, датована другою половиною ХІ–ХІІ століттям. Походить із Балкан або Чехії. Друга – писана хорватською мовою глаголичними літерами – не раніше другої половини XIV століття. Року 1395 обидві частини зшили докупи. Скомпонований рукопис спочатку перебував в Емауському монастирі в Чехії. У середині XVI століття його придбав кардинал Карл де Гіз і передав до бібліотеки Реймського собору. Звідси й назва.

Отже, будь-який стосунок Анни і взагалі Русі до пам’ятки – вигадка. На ній справді присягали королі Франції. Але лише четверо. Чому саме цей «апракос» залучали до церемонії? Бо в його оклад була вмонтована частинка Хреста Господнього. Ото й усе.

Замість післямови

Анну Київську дуже скоро забули на батьківщині. Згадали аж наприкінці ХІХ століття, коли назріло політико-економічне та військове зближення Франції та Російської імперії. Культ королеви-русинки виявився як ніколи доречним. Згодом його підхопили й українці.

Звичайно, Анна Ярославна виокремлювалась своєю активністю на фоні інших жінок тогочасної французької еліти. Під час малолітства свого сина Філіпа вона була регенткою Франції – хоча й на пару із графом Болдуїном Фландрським. Листувалася з низкою головних фігур середньовічної Європи. Займалася благодійністю, заснувала монастир Сан-Венсан.

Втім головна заслуга Анни – це її здатність кохати. Після смерті Генріха заради любові до графа Рауля вона пожертвувала добрим іменем, почестями, королівським титулом. Над парою тяжіла загроза відлучення від Церкви. А в ті часи це в мить би перетворило їх на вигнанців і паріїв (найнижча, позаварнова каста в Індії, – Ред). Проте, кинувши виклик релігійному святенництву і громадській думці, вони змусили Папу Римського визнати своє право на шлюб. А в ширшому сенсі – право на любов. Це – найбільший внесок Анни Київської в європейську цивілізацію. На жаль, його досі не оцінили ані європейці, ані українці.