Перші "визволителі"

Нова Албанія

Росія ґрунтовно готувалася до захоплення Галичини. До цього її спонукали політики й публіцисти. Такий собі Іван фон Зек вважав, що треба негайно зупинити польський і мадярський гніт у краї та розпочати ідейну боротьбу "з українофільством, інакше мазепинством, з підживлюваною німецькими грошима російською зрадою в межах нашої вітчизни". Розв’язати це питання могла б війна, що мала б на меті "приєднати до Росії всю територію Габсбурзької монархії, на якій розмовляють російською". Але війну можна починати лише тоді, коли в її успішності не доводиться сумніватися. Фон Зек визнавав, що країна поки що до такого не готова — воювати треба лише тоді, коли Австро-Угорщина нападе першою. 

Інший публіцист на прізвище Васільєв теж застерігав перед українством. Мовляв, воно росте і зріє в Російській імперії саме завдяки Галичині, звідки «ввозиться до нас пропаганда нової "української" Албанії з претензіями на велику південну частину Російської імперії. Все це має на меті розколоти, роздробити могутній російський народ і таким шляхом його знесилити, позбавити великої дози опірності».

Ці заклики зробили своє. Року 1909 Міністерство внутрішніх справ і Міністерство фінансів Росії постановили, що треба регулярно виділяти засоби, щоб допомогти "прикарпатским русским". Щороку на Галичину перераховували 85 тисяч рублів. 14 тисяч із них призначали на видання газети "Прикарпатская Русь". То були досить значні кошти. Однак "общерусская идея" залишалася лише на шпальтах тієї убогої газети, редакція якої обурено заперечувала, що отримує кошти з Росії. Навіть російський консул у Львові Вєрховцев у своїй доповідній записці за рік до війни назвав галицьких москвофілів "огидними комісіонерами з інсценування російського руху на Галичині".

Шампанське під "Боже, Царя храни!"

Москвофіли заздалегідь готувалися до зустрічі царського війська. Тільки-но почалася війна, їхня делегація виїхала до Одеси. Нібито щоб відпочити, а насправді ж спілкувалися з чорносотенцями. Від Чорного моря галичани подалися до Києва, де утворили "Карпато-Русский Освободительный Комитет"КРОК. Серед його ініціаторів був Володимир Дудикевич — адвокат, редактор "Прикарпатской Руси", депутат Галицького сейму. Але зрадників ніхто не любить. Коли Дудикевич утік зі Львова разом з окупаційним військом, то недовго тішився новою батьківщиною — 1922 року його розстріляли в Ташкенті. 

Ще за 20 днів до наступу було складено план і навіть видрукувано книжечку "Современная Галичина" з докладною інструкцією для російських офіцерів. Особливу увагу там звернено на москвофілів. Вони, мовляв, представляють справжній дух Галичини й з нетерпінням чекають визволителів. 

Росіяни увійшли до Львова 21 серпня 1914 року. Кореспондент петербурзького журналу "Нива" Всеволод Надєждін описував той день так: «Населення розгубилося, влада втекла. Офіцери наших передових загонів, вступивши в місто, вирушили обідати в залу одного з найкращих ресторанів — ресторану Жоржа. Був обідній час. При появі російських офіцерів місцева публіка піднялася зі своїх місць. Офіцери наказали подати шампанського, звеліли рознести келихи всім присутнім і проголосили тост за здоров’я Государя Імператора і за російську армію. Всі присутні кричали "ура". Оркестру наказали грати наш гімн. Він його не зовсім добре знав, але зіграв, хоч і з помилками. Публіка слухала гімн стоячи». 

Неправильна російська

Нова влада офіційно нарекла галицьких українців "русскими". Поляків оголосили перекінчиками, які мають повернутися у російське лоно. Першим ділом окупанти опублікували список заборон. Туди потрапили всі без винятку газети та часописи, а з ними й афіші. Не дозволяли книговидання, продаж українських книжок у книгарнях і читання їх у бібліотеках. Без попередньої цензури не можна було показувати вистав та кіно. Бібліотеки не закривали, але заборонили видавати книжки та пресу польською та українською мовами. Ба навіть вимагали все це вилучити. Тоді бібліотеки припинили роботу самі. 

Далі заборонили вивчати українську та німецьку мови у школах. Польську поки що лишили. Та ненадовго — наступного місяця вийшов указ генерал-губернатора, який забороняв функціонування всіх наукових закладів, окрім ремісничих шкіл. Причиною було те, що вчителі навчали дітей, не дотримуючись російських вказівок. А коли інспектори зазнайомилися ближче з тим, як викладають у школах, то сполошилися. Вчителі-москвофіли мали доволі специфічне уявлення про російську мову, а точніше, не володіли нею взагалі. 

Те саме стосувалося мови в москвофільській пресі та літературі. З російською вона мала дуже мало спільного. Ось, приміром, уривок з вірша поета-москвофіла Дмитра Вергуна: 

И мнѣ жаль лишь, что на нашей юдоли
Такъ ничтожженъ нашь крестьянскій надѣлъ:
И, бывало, вотъ коровъ ты пригонишь,
Дашь имъ корму, мать доитъ, а ты склонишь
Отъ раздумья свою голову внизъ…

Влада почала нашвидкуруч організовувати курси для вчителів. Плани були грандіозні — відкрити 9 тисяч народних шкіл з російською мовою викладання. Однак перша запрацювала тільки-но в лютому 1915 року в Запитові. 

Кумедні трафунки

Росіяни завше були хвалькуватими й поганими вояками, а всі свої поразки вперто видавали за великі перемоги. Перше, що львів’яни почули, коли ті ввійшли до міста, — це фантазії, що за 2–3 дні будуть у Перемишлі, ще за день — у Кракові, а там уже до Відня рукою сягнути. Московити щиро вірили, що за кілька тижнів Австрія не існуватиме. І гучно дивувалися, коли виявилося, що насправді дорога до Відня набагато довша.

Австрія чинила гідний опір. Ширилися фантазійні історії з фронту. Поранені росіяни описували дивне військо: дикі чорні напів голі вояки-велетні, озброєні списами, довшими від козацьких, і карабінами та щитами на грудях. Такий солдат, поцілений кулею, підстрибував та знову опинявся на землі, громлячи всіх підряд. Інтелігентніші львів’яни вирішили, що то мурини, спроваджені з німецьких колоній Африки. Навіть розповідали, що два кораблі привезли диких герерів через Суецький канал до Трієста, а звідти колією — на галицький фронт. Але то були вояки-невидимки, бо жоден із них у полон не потрапив. 

На вечірніх вулицях Львова з’явилося багато яскраво одягнених жінок, що мали заводіяцький вираз обличчя. Вони брали "на кавал" неперебірливих російських офіцерів, з якими тинялися по цукернях та каварнях. Яке ж було розчарування тих офіцерів, коли дами, смачно повечерявши та пригостившись шампанським, "робили капці" — просто під різними приводами зникали. Були то колишні служниці, яких залишили вдома господарі-біженці, щоб охороняли майно. Кошти, які їм дали господарі, швидко вичерпалися — всі ж сподівалися, що росіян швидко розіб’ють і виженуть. Тож дівчата, позбавлені засобів до існування, були змушені приймати вгощення від окупантів. 

Втікати, поки не пізно

Попри запевнення москвофілів у патріотизмі, вони не змогли мобілізувати на фронт навіть роти солдатів. Натомість на боці Австрії воювали тисячі Українських січових стрільців. Російських солдатів, що загинули чи померли від хвороб, ховали на новому цвинтарі, названому "Холм Слави". Тіла складали у спільних могилах, які викопували мілко, злегка лише притрушуючи землею. Вночі там гучно жирували пси, розтягуючи навколишніми полями частини трупів. 

Упродовж весни 1915 року до Львова долинали звуки канонад, які напували серця містян надією на визволення. Перед відступом москалі стали арештовувати молодь. Перш ніж вивозити вглиб Росії, змушували копати шанці. Налякані люди спали при відчинених вікнах, щоб за найменшого галасу вистрибнути у двір чи сад і там перечекати облаву. 

Відступаючи, російські чиновники, поліція, офіцерня розграбовували помешкання, крамниці та банки. Цілими возами вивозили приладдя, меблі, посуд. Навіть "Прикарпатская Русь" закликала своїх читачів утікати, поки не пізно. Поліція наказала знищити весь наклад. У Києві журналістів окупаційних газет привітали стухлими яйцями, парасольками та палицями. 

9 червня російські війська покинули Львів. До кінця місяця вони відступили за межі Галичини. Австрійських солдатів тут зустрічали як рідних — з квітами й дарунками. Однак і цій імперії недовго залишалося існувати.