Перемир’я на один вечір

Подарунки та футбол

"На Різдво забавлялися дуже весело. Солдати прибрали ялинку. Кожен вояк отримав якийсь подарунок: білизну, портсигар, дзеркальце тощо. Був приготовлений ром", — занотував чех Ян Віт взимку 1914 року. Того дня він разом з австро-угорською залогою перебував у фортеці Перемишль, яку оточили росіяни.

Попри всю модерність світу наприкінці Belle Époque (Прекрасної епохи), релігія не здавала своїх позицій. Монархів вважали такими "з Божої ласки", державні нагороди називали на честь святих, кулемети й лінійні кораблі-дредноути не витіснили з війська капеланів. Більшість тогочасних військовиків належала до так званого традиційного суспільства. Опинившись на маргінесі життя, вони намагалися вхопитись за якісь ознаки домашнього затишку. Різдво було одним із них.

Настрій першого воєнного святкування промовисто описав Вільям Генрі Докінз — 21-річний австралійський військовий інженер, який на той момент опинився у Єгипті: "Учора святкували Різдво, і всі наші думки були про Австралію. Частина моєї групи приготувала фантастичний обід — приблизно шість страв. Усі говорили, що варто лише заплющити очі — і здається, що ти вдома. У нас тут багато оркестрів, і вчора вдосвіта вони виконували різдвяні наспіви. Мамо, чи міг я мріяти зустріти Різдво біля пірамід?"

Шанцевий Святвечір 1914 року на Західному фронті став одним із культурологічних мемів тієї війни. Того дня французькі, британські та німецькі вояки обмінювалися подарунками та грали у футбол. А ще влаштовували тимчасове перемир’я з супротивниками. Територія між позиціями, що ще вчора була простором для атак, перетворилася на простір комунікації.

«Ми бачили, як руки з пляшками махали нам з обнадійливими криками, які ми не могли розтлумачити, — описав неназваний валлійський фузилер — П’яний німець перевалився через свій бруствер і пройшов через колючий дріт, а потім ще кілька, і за мить з обох сторін з’явились люди з мішками, наповненими м’ясом, печивом та іншими харчами для обміну. Вперше я побачив нічийну землю, і це була тепер "земля для всіх", ну або майже так. Деякі з наших людей не пішли, коротко та їдко пояснивши свою відмову. Офіцери відкликали наших назад в окопи, й через кілька хвилин "нічийна земля" знову виглядала порожньою і закинутою».

Під звуки мандоліни 

Українці в цій війні опинилися по різні боки фронту — в австро-угорській та російській арміях. Небойові контакти на Різдво були доволі поширеним явищем у період позиційної війни. Взаємні вітання супроводжувались частуваннями й обміном продуктами. Цьому сприяла і спільність обрядового календаря: православні та греко-католики відзначали народження Ісуса Христа 7 січня, тоді як римо-католики, а це більшість офіцерів австро-угорського війська, — 25 грудня.

"На Різдво на позиціях відбувались деякі цікаві речі з життя наших окопних трударів, — писав у листі до рідних вояк 35-го піхотного полку російської армії. — Наприклад, кілька солдатів змовились побрататись на свята з німцями. З цією метою вони купили дві білі хлібини, попросили ротного командира написати німецькою святкове вітання, поклали записку між хлібинами й винесли перед окопами. Наші поклали хлібини, а самі спустились в окопи. Німці вилізли, взяли хлібини, подякували й розкланялись нашим воякам. Один наш унтерофіцер заграв на мандоліні, німці гарцювали під музику й пішли до своїх окопів. Щоб віддячити нашим за гостинця, вони також кинули нам яблука, папіроси й баклажку вина".

Комусь Різдво запам’яталось великою кількістю алкоголю. Не завжди традиційного. Один військовий шофер поділився враженнями з колегою у севастопольському госпіталі: "А все ж таки спирту не було, то випили за свята дві пляшки денатурату. Нам дають його для машини, а ми відправили в людський організм".

До таких проявів релігійности командування ставилось вкрай негативно. Початкова щирість так званих братань пізніше могли використати з розвідувальною метою. А вітаннями нерідко ставали взаємні канонади. Саме в різдвяний час відбувались запеклі бої у Польщі1914 рік та Латвії 1916 рік. 

Набої замість іграшок

<p>Вівтар автро-угорської польової церкви, 1916 рік</p>

"Ми миттю зламали ящики з подарунками, і наш різдвяний стіл, за пів години перед тим сумний і порожній, наче під дією скатертини-самобранки перетворився на щось неймовірне, на якийсь гастрономічний квітник, — писав дружині російський прапорщик артилерії Федір Степун, що зустрів Різдво в околицях галицького Хирова. — На соснових полицях над ліжками кожного з нас виросли батареї ароматичних пляшок з одеколоном, вежеталемЗелена рідина, яка пахла фіалками і духами, стоси книжок і папіросних коробок. У Вільзара з’явились білі, обшиті шкірою, валянки, в Івана Дмитровича — новий бобриковий кітель, у який він одразу ж і вирядився. Коли всі ми нарешті сіли за стіл, то настрій виявився безмежно веселим. Потім він ще поліпшився: розвідники співали хором сибірських пісень, а галичани-хирівці прийшли з Ведмедем і Козою".

<p>Австро-угорський знак "Різдво в окопах. 1915"</p>

Року 1915 на Волині зібралися всі частини польських легіонів австро-угорського підпорядкування. Пунктом постійної дислокації стало військове містечко Легіонове, яке збудували самі ж вояки. Усе це й відносна стабільність на фронті віщували доволі масштабне, як на військові умови, святкування. Польський дослідник Адам Рафал Качинський докладно описав тогорічне Різдво, спираючись на спомини легіонерів. Ялинки прикрасили тим, що було напохваті: набоями до гвинтівок, підривниками від снарядів, шрапнельними кулями, амуніцією, витворами окопної творчости та ватою, добутою у лікарів і санітарів. Вечірня служба закінчилась традиційним діленням оплатками між вояками різних легіонерських підрозділів. Не обійшлось і без ексцесів. Від полум’я лампи зайнявся мох, який використовували як ущільнювач у бараках. Випивши, легіонери почали співати сороміцькі пісні, чим примусили капелана покинути стіл.

Листівки на той час були вже доволі поширеною формою кореспонденції. Їхня цінність, окрім естетичної, була в тому, що їх зручніше цензурувати командуванню — бо ж не потрібно розкривати конвертів. На різдвяних листівках зображували і традиційні біблійні сюжети, і карикатури: вояк "вітає" ворога гранатою. Модною новинкою серед вояків в Австро-Угорщині стали металеві знаки, які чіпляли на головні убори — так звані Kappenabzeichen. Були окремі знаки, присвячені "Різдву в окопах". На них святкові символи — Вифлеємську зірку, ялинкове гілля та дзвін — доповнював атрибут війни — меч.

"Свята сумні й без думки"

Шведський військовий історик Петер Енґлунд звів Першу світову війну до 211 епізодів персональних досвідів учасників і учасниць з різних сторін конфлікту. Серед них — італійський вояк Паоло Монеллі. Дві його різдвяні історії свідчать, наскільки різним могло бути свято в однієї людини. 1915 рік — бойове хрещення на горі Панаротта у протистоянні з австро-угорською армією: "Перший постріл на війні — це попередження: механізм запущений і невблаганно тягне тебе за собою. Ти легковажно міркував про героїзм, про самопожертву, про які, по суті, нічого не знав. І ось тепер — твоя черга".  1917 рік він проводжав у Зальцбурґу, у полоні противників: "Думка про традиційне святкування завдає страждань. У цьому ритмі туги, навіяної почуттям голоду, немає і сліду від радості, що стукає у двері душі, замкненої у власній ненависті". 

Схожі трансформації пережив українець Роман Дашкевич. Через війну він мусив перервати навчання на юридичному відділі Львівського університету. Став старшиною артилерії австро-угорського війська. Перше "бойове" Різдво зустрів в угорському містечку Гаймашкер. Його малу батьківщину окупували росіяни, тож навіть листи від родини не надходили. Панував розпач і безнадія. Вояк занотував у спогадах: "По приказі зафасували чорну каву, п’ють, це — на Святий вечір. У кімнаті, де були гарматники, чути легеньку коляду. Усе кляне усіх і вся".

Під час святкування 1916-го Роман перебував на позиції у чистому полі. Тоді далася взнаки різниця у календарях — римо-католицьке командування відзначило Різдво ще в грудні, про вояків-греко-католиків ніхто особливо не турбувався. Як і про противників: "Здається, на це, щоб перебити москалям святкування, австрійські батерії час до часу стріляють. Ми таки побажали собі й другому, що нехай мине все перебуте лихо нашого народу. Заколядували, хоча і не вільно було співати. Одною радістю були листи від рідні, а в прочім — усе чуже".

Наступного року автор опинився у ворожому полоні. В сибірському степу панував мороз до мінус 50 градусів. Росіяни посортували полонених за національностями — кожній відвели окрему кімнату. Дашкевич написав: "Свята сумні й без думки. Та ніхто не знає, що кому, а навіть собі бажати. На другий день рано зайшли до православної церкви у таборі".

Різдво 1918-го видавалось найоптимістичнішим. Велика війна наближалася до кінця. Натомість розгорталася Українська революція. Роман перебував у Хуторі-Михайлівському на Сіверщині разом із Галицьким куренем Січових стрільців. "Як ці свята відмінні від усіх інших попередніх! — тішився. — Своя держава, на шапці своя військова відзнака, своя команда, своя зброя. У цукроварні приймають нас як своє військо. Святий вечір, який має бути гучний. Дівчата з цукроварні помагають варити вечерю для стрільців, щоб було 12 страв".