“Острий полєміст, інтелігенція глибока”: Іван Труш і його шедеври

“Острий полєміст, інтелігенція глибока і загальна”

Іван Труш народився 18 січня 1869 року в давньому галицькому селі Висоцько, що в тодішньому Бродівському повіті, у селянській родині. Початкову освіту здобув у народній школі в рідному селі. А далі продовжив студії у німецькомовній Цісарсько-королівській вищій реальній гімназії імені кронпринца Рудольфа у Бродах.

Іван був одним із п’яти українців, які навчалися на паралелі. Решта походила з німецьких і польських родин – очевидно, значно заможніших.

У старших класах Труш прагнув самодостатности – поєднував навчання з роботою, давав приватні уроки малювання. Втім пізніше згадував, що пошук заробітку відволікав його від улюбленої справи – малювання.

<p>Іван Труш. Фото кінця 1890-х рр.</p>

“Я був найліпшим учнем в класі; до навчання припадав я з усім запалом молодого хлопця, який мав вже сяку-таку підготовку з Висоцька, зі школи і з дому. У вищій гімназії починається перший занепад мого таланту: щоб заробляти гроші на одяг і на всякі дрібні видатки, почав я продукувати портрети з фотознімків, за які мені платили гумористично низькі суми, і займатися всякими уроками”, – писав Труш в автобіографічному нарисі.

Іван Труш наполегливо йшов до того, щоби стати майстерним художником. Професійну освіту вирушив здобувати до Кракова, у Школу образотворчих мистецтв. Там навчався у 1891–1897 роках із деякими перервами, спричиненими браком коштів. Спершу – на відділі рисунка, а згодом – на живописі. Щопівроку змінював курси та викладачів. Найбільший вплив на молодого адепта мали Леон Вичулковський та Ян Станіславський.

Року 1897 Труш отримав шанс вчитися у Мюнхені – виборов стипендію на продовження навчання в тамтешній Академії образотворчих мистецтв. Через несвоєчасну виплату авансу художник був змушений відмовитись від студій. Коротко відвідував мюнхенську приватну школу Антона Ажбе. Зрештою повернувся до Кракова.

<p>Автопортрет. 1890-ті рр. Папір, олівець</p>

“Раз, не маючи з чого жити у Кракові, виїхав я у Відень, де сподівався знайти яку-небудь роботу на вечір або ніч, щоб мати змогу вдень учитись в тамтешній Академії мистецтв. Це мені не вдалося, бо мусів заробляти вдень кічами, щоби вечорами слухати деякі виклади на університеті або просиджувати заради тепла в бібліотеках”, – згадував Труш.

Під час навчання він був активним членом українського студентського товариства “Академічна громада”, брав участь у студентських виставках, отримував призові місця.

“Поза студентами медицини треба згадати у Кракові Івана Труша, який вчився малярства в академії. Острий полєміст, інтелігенція глибока і загальна, один з найталановитіших людей, яких знаю, з величезним образованнєм і фаховим і загальним. Всі його знають”, – згадував багато років по тому письменник Василь Стефаник, товариш юного Труша.

“Ніхто не прочував в нім душі”

“Літом 1897 р. сидів у Стрийськім парку на лавці молодий кучерявий мущина з палітрою в руках і малярськими приборами. Перед ним мрів Львів, сповитий голубою мракою, немов кадильним димом. Молодий артист силкував ся цілими вечерами перевести широкий простір, що зеленів і сірів перед ним, на тони красок. Тоді ніхто з прохожих не знав його, не догадував ся в нім будучого артиста, а численна юрба гляділа на нього, як на звичайно ділєтанта з гарними поривами і намірами. Ніхто не прочував в нім душі, що не задовго нагне хід по білих стежках у царство штуки (Мистецтва. – Ред.). Не довго треба було ждати. Незнайомий чоловік став звісний ширшій львівській громаді”, – так описував перші дні Труша після його повернення до Львова мистецтвознавець Михайло Мочульський.

<p>Іван Труш. Львів. Фото 1897 р.</p>

Завдяки молодому митцю у Львові пожвавішало виставкове життя. Іван Труш став ініціатором створення першого на Галичині мистецького угруповання – Товариства для розвою руської штуки (1898), а за якийсь час під патронатом Наукового товариства  імені Шевченка заснував Товариство прихильників української літератури, науки і штуки (1904).

Іван Труш зазначав, що українське образотворче мистецтво лише починає розвиватися – із деяким запізненням від літератури. Писав, що “нашій штуці” не вистачає національних етюдів, сцени з життя народу – “хоть би н. пр. наших незвичайно характеристичних і мальовничих гуцулів”. “Се недостача, яку треба якнайскорше заповнити”, – проголошував Труш у статті для “Літературно-наукового вістника”

Роботи експонували в чотирьох залах Салону Яна Лятура (На Святодухівській площі. Нині – площа Івана Підкови. – Ред.).

“1905 року пощастило мені влаштувати у Львові першу всеукраїнську виставку картин галицьких і наддніпрянських художників. На виставці були також прегарні експонати гуцульських різьб і наддніпрянського текстильного промислу, які Львів пізнав, хоча не в численнім, але в дуже добірнім складі. Виставу фінансувало переважно Наук. Тов. ім. Т. Шевченка. Мій безкорисливий півторамісячний труд, а передовсім якість експонатів, увінчали це діло великим успіхом: глядачів було понад 3.000, купівля, як на Львів, значна”, – згадував Труш.

“Не серед стін, але на лоні природи”

Іван Труш вважав, що українське мистецтво потребує нових натхнень і нової думки. У Львові редагував і видавав суспільно-політичний часопис “Будучність” (перший номер вийшов 1899 року), ініціював видавництво першого на українських теренах мистецтвознавчого часопису “Артистичний вістник” (1905). Підготував низку мистецтвознавчих публікацій, писав літературні рецензії для багатьох тодішніх галицьких видань.

<p>Артистичний вістник: місячник посвячений музиці і штуці. Львів. 1905 р. Зош. І. (Видавці: Іван Труш, Станіслав Людкевич)</p>

У “Літературно-науковому вістнику” зазначав, що сучасні митці мусять не просто розвивати старі сюжети, а вигадувати власні: “Ріжнородність нинішної штуки, а специяльно малярства, випливає з конечности, якої не знали ані грецька штука, ані ренесанс, ані 18 вік – а власне творчої ориґінальности у кождої артистичної одиниці… Артисти запозичали всякі теми і способи їх обробки один від одного і псували або видосконалювали давнійші або сучасні твори штуки; нині жадають від артиста, щоб він сам думав і винаходив. От тим то малярі остатніх часів зачали докладнійше обсервувати окруженє”.

Труш наголошував, що джерелом натхнення для митця стає природа: “Імпрессіонізм, плєнеризм і вібризм – се здобутки малярства, котрі повстали не в робітнях артистів серед чотирьох стін, але на лоні природи”.

“Той рід штуки може загнати на Кульпарків”

Іван Труш за рекомендаціями Івана Франка отримав замовлення від Наукового товариства імені Шевченка виконати портрети культурно-громадських діячів Наддніпрянської України.

“Зимою 1900 р. опинився я в Києві, де малював портрети діячів літератури. Тут увійшов у близькі зносини з сім’єю Драгоманова, у котрих на дачі Сирці, під Києвом, прожив чудове літо, малюючи лісові етюди. Тут намалював я першу свою вдалу картину “Самітну сосну” – серед широкого поля, вкритого пухом відцвілих будяків”, – згадував Труш. Згодом він пошлюбився із донькою Михайла Драгоманова – Аріадною.

<p>Леся Українка й Аріадна Драгоманова. с. Владая біля Софії. Фото 1895 р.</p>

Перше знайомство з майбутньою дружиною було заочним, ґрунтованим на візуальному чутті Труша – перед поїздкою до Києва художник побачив фотографію Аріадни Драгоманової та її кузени Лесі Українки, зроблену 1895 року в Болгарії. Труш зарисував Аріадну на звороті візитівки. А згодом познайомився з нею особисто – спалахнуло велике кохання.

У листі до голови НТШ професора Михайла Грушевського Труш зізнався, що робота над портретами його виснажує. Навіть зазначив, що перестане змальовувати людей.

“В вівторок зачав малювати портрет Левицького – в неділю за 6 днів докінчивім єго зовсім. Від него переніс ся я до Антоновича. Натурально, знов денервація. Антонович позував добре, але не щодня. У него й світло фатальне і комната мала, так що умучений тим всім і зденервований до крайності хотівім на якімсь добрім місці по фотографувати тих добродіїв і відїхати чим скорше до Львова […] Заким мені тут протерли вікна на суфіті і т. п., переніся я до Житецького, котрого я мучив 6 днів з найбільшою відразою і знеохоченням малювати портрети. Я просто постановивім радше не малювати портретів ніколи, як мучитися і денервуватися по приватних домах. Ту постанову я пунктуально і виповню, укінчивши обіцяних ще 5 портретів. Той рід штуки може мене передчасно загнати на Кульпарків”, – скаржився Труш.

Леся Українка

У Києві Іван Труш з власної ініціативи взявся писати портрет Лесі Українки. Під час сеансів художник спілкувався із письменницею, вони потоваришували.

Труш завершував роботу над образом Лесі Українки вже у Львові. Дотримуючись своєї малярської методики, він одночасно працював над двома портретними полотнами. Один із портретів – очевидно, написаний із натури – митець віддав до НТШ. А авторську репліку залишив у себе, плануючи представити на персональній виставці.

<p>Іван Труш. Портрет Лесі Українки. 1900 р. Дошка, дві горизонтальні шпуги, олія</p>

Леся Українка відвідала Львів у квітні 1901 року і вперше побачила своє зображення у редакції “Літературно-наукового вістника”. У листі до родини Косачів писала: “У Львові я пробула не три, як думала, а чотирі дні… Знайомі всі (а надто Труш) просили зостатись довше, але я не хотіла… Жила я у Льв[ові] весь час в отелі ("Hôtel Central[ny]"), хоч мене знайомі закликали до себе, – мені було краще в отелі, бо незалежніше. Тр[уш] мені дуже вірно помагав у всіх походах і поїздках і навіть, наскілько міг, сам їх замість мене робив, щоб мені даремне не ходити… Була я в редакції "Вістн[ика]", де мала приємність бачити свій портрет, мальований в Київі, – не знаю чому, але воно чогось таки смішнувато на се дивитись”.

Лариса Петрівна писала, що Труш заопікувався нею – “навіть у грубці палив і "чайом" мене відогрівав”. Прихильно ставилася до художника аж до наступного приїзду у Львів. Їхня зустріч 1903-го закінчилася розривом. “Ми зірвали знайомість з Трушем і, здається, назавжді”, – писала в одному з листів.

<p>Іван Труш. Київ.Фото 1900 р. з дедикацією &ldquo;Дорогій товаришці Ларисі Косач на спомин. Іван Труш&rdquo;</p>

Іван Труш і Леся Українка посварилися через банальні плітки, особисті амбіції у змаганні за вплив на Аріадну, інтриги довкола архіву Михайла Драгоманова. До всього Лариса Петрівна дізналася про продаж її портрета намісникові Галичини Леонові Пінінському.

“Я не знаю, чому Вам не встид було слухати мого питання […] Я мала право з того дивуватись, бо Ви мені не сказали, що продали оригінал, а не копію, і я була певна, що я принаймні не тільки для самого Пін[інського] позувала, наражаючи своє здоров’я”, – обурювалася Леся Українка в листі до Труша в червні 1903 року.

Конфлікт розгорався – Труш пообіцяв усе владнати: “Ваш портрет верне незадовго від намісника на своє давнішне місце. Підкінчений дублікат тепер у мене, буде спалений”, – пообіцяв він.

Однак своєї обіцянки Труш не виконав – тому тепер маємо два портрети Лесі Українки.

“А ще 300 фальсифікатів, підписаних моїм іменем”

<p>Іван Труш. Портрет Івана Франка. 1940 р. Картон, олія</p>

Портретні роботи вдавалися Іванові Трушу блискуче. Про високу майстерність художника свідчать образи Івана Нечуя-Левицького, Бориса Грінченка, Павла Житецького, Володимира Антоновича, Миколи Лисенка, Івана Франка, Михайла Грушевського. У цих роботах Труш розкрився не лише як неперевершений майстер, а й тонкий психолог.

Утім найповніше та найяскравіше його талант проявився у жанрі пейзажу. “Етюди з природи були для мене відпочинком після гнітючої праці над портретами і з ними спорідненими всякими кічами”, – зізнавався Труш.

Утім найповніше та найяскравіше його талант проявився у жанрі пейзажу. “Етюди з природи були для мене відпочинком після гнітючої праці над портретами і з ними спорідненими всякими кічами”, – зізнавався Труш.

Краєвиди Труша – це глибоко відчуті, сповнені краси образи природи. Особливо знакові пейзажні – “Захід сонця в лісі”, “Дніпро”, “Кипариси”, “Самітна сосна”, “Хмари”.

У пошуках сюжетів художник здійснив низку подорожей Гуцульщиною, Наддніпрянською Україною, Кримом, по кілька разів бував в Італії та країнах Близького Сходу. Ці поїздки дали йому нові творчі ідеї, мотиви, типажі й лягли в основу цілих серій.

Твори художника в розпал його кар’єри з успіхом експонували на виставках у хорватській Аббації (1901), на Міжнародній виставці промислу й мистецтва в Лондоні, на Виставці південнослов’янських художників у Софії (1906), на різних міжнародних експозиціях у Львові. Полотно Івана Труша “Лавра в Києві” придбав король Румунії Кароль І.

“Коли-б мені прийшло коротко схарактеризувати Івана Труша – я назвав би його поетом сонця. Сонце є невичерпаним скарбом сьвітляних ефектів, домінує на кождому його малюнку; сонце йому – ідолом; він його – жрець і гучний співак”, – описував Михайло Мочульський.

Іван Франко зазначав: “Труш – артист зовсім нового у нас типу, далекий від всякої артистичної циганерії і псевдогеніальної зарозумілості. Се чоловік серйозний, що ненастанно працює над собою, пристрасно шукає краси та правди і силкується розширити обсяг своєї штуки”.

Сам Труш скромно писав про власну творчість: “Солідних картин намалював кільканадцять. Вони продані у Львові. Етюдів мого пензля випродукував я на протязі 42 літ, по скінченні академії, близько 6000. Річ природна, що не зачислено сюди яких 300 фальсифікатів, підписаних моїм іменем”.