Особистий лікар етіопського імператора

Футболіст, який став медиком

Степан Зощук народився у Кракові, де поштовим урядником працював його батько — колишній старшина австрійської армії. Мав двох братів і сестру. Після Першої світової війни сім’я перебралася до Коломиї. Там Степан закінчив народну школу й українську гімназію. У той час юнак активно долучався до роботи у "Пласті" — був членом 77-го куреня імені Івана Богуна, а на пластовому таборі "Сокіл" виконував функції лікаря. Протягом року Зощук відбував військову службу при школі підготовки підхорунжих у сілезькому Цешині. По тому повернувся до Коломиї, де разом із братом Іваном виступав за футбольну команду "Сокіл".

Його товариш Володимир Ганьківський взявся будувати кар’єру лікаря. Степан теж вирішив здобувати цей фах. Вступити на медичний відділ поблизького Львівського університету для українця у той час було нереально. Тож наш герой мусив податися до Познані. Року 1935 він опинився серед 12 українців, які розпочали навчання у тамтешньому університеті.

Уже на першому курсі став помічником професора Стефана Ружицького, який саме облаштовував Анатомічний музей. Також долучився до Української студентської громади, при якій створив Медичну ланку. На її семінарах розглядали не лише лікарські питання. Ось теми доповідей, які зачитував Зощук: "Чергування правлінь в історії (монархія, олігархія, тріумвірат, демократія, комунізм, диктатура й анархія)", "Зелений Клин як природні колонії України". Студент брав участь у Євхаристичному католицькому конгресі, на який прибули галицькі та волинські греко-католицькі єпископи. Під час вакацій відвідував батьків у Коломиї і далі грав у футбол.

Втеча від гестапо

Влітку 1939-го Степан Зощук отримав диплом лікаря і грамоту, у якій було зазначено, що може працювати спортивним лікарем, відтак розпочав приватну лікарську практику в Познані. Вже тоді рекомендував своїм пацієнтам відмовитися від споживання м’яса. Того ж року одружився з Іриною Прісневською, українкою, яка вивчилася на акушерку. Незабаром у подружжя народилася донька Одарка-Світлана та син Аскольд.

Друга світова війна не перешкодила Зощукові працювати на благо громади. Він створив і очолив локальний осередок Українського національного об’єднання, до якого входило понад 40 осіб. УНО проводило спортивні події, організовувало зустріч Нового року, Шевченківське свято, Свято матері, роковини бою під Крутами, День Соборности. Часопис "Голос" описав один такий захід: «Свято складалося з реферату, п’єси "Дитяча тайна" та декламацій. П’єса була виведена на прекрасно влаштованій сцені й так добре відіграна дітьми, що зробила дуже глибоке вражіння і на дорослих. Всі виступали в народних строях, дівчата — з віночками на головах, хлопці — з шабельками при боці. Добре, а то й дуже були виконані реферат і декламації. Після свята відбулося прийняття для дітей».

Така активність привернула увагу гестапо. Дізнавшись, що йому загрожує арешт, Степан перебрався до Відня, де влаштувався у Другій хірургічній клініці Віденського університету. Протягом наступного десятиліття встиг попрацював практично у всіх напрямах хірургії — від малої й ургентної до великих операцій на внутрішніх органах чи кінцівках. Позначилось це і на його офіційній кваліфікації: отримав ступінь клінічного асистента і сертифікат про спеціалізацію в загальній хірургії та урології. Мав коротку практику у французькому військовому шпиталі у Фельдкірху.

Проживаючи в Австрії, Зощук не покидав громадської активности. Був одним із керівників вишкільного табору Дружини українських націоналістів у замку Зайберсдорф. Одарка-Світлана неодноразово брала участь у святкових заходах української громади, де співала й декламувала вірші. Року 1961 лікарева донька, одягнута в народний стрій і з синьо-жовтим прапором у руках, несла почесну варту під час відкриття меморіальної таблиці на будинку, де свого часу мешкав Іван Франко.

Багдад — Аддис-Абеба — Найробі

Непосидючий лікар радо відгукувався на пропозиції роботи в найекзотичніших закутках світу. У 1956 році переїхав до сирійського Алеппо, де працював у лікарнях "Аль Каліме" і "Аль Аглі". Спілкувався із президентом країни Шукрі Куботлі, брав участь у з’їзді лікарів арабських країн у Багдаді.

Наприкінці 1960-х Степан Зощук працював у лікарні імператорських Прибічних військових з’єднань в Аддис-Абебі, Етіопія. Туди його запросив імператор Хайле Селассіє. Українець консультував монарха та його родину. Багато подорожував. Наприклад, супроводжував австрійських альпіністів під час підкорення найвищої вершини країни Рас-Дашен4620 метрів. Непростий підйом здолав легше, ніж молоді співмандрівники — як стверджував, саме через те, що споживає лише рослинну їжу.

У 1974 році в Етіопії стався державний переворот. Хайле Селассіє був змушений втікати за кордон. Степан влаштувався у шпиталь Французько-Етіопського товариства будови залізничного сполучення Аддис-Абеба — Джибуті. Ще через кілька років розпочалася війна між Етіопією і Сомалі. Працював хірургом в армійському шпиталі. Далі був директором осередку-лікарні для хворих на проказу в центральноафриканському Гамбо, хірургом шпиталю у кенійському місті Табака, хірургом в організації "Летючі лікарі" в Найробі, столиці Кенії.

Поміж тим листовно консультував греко-католицького патріарха Йосифа Сліпого, який після тривалого ув’язнення у радянських таборах перебрався до Рима. Зощук двічі навідувався до клірика, зокрема перебував поруч в останні дні його життя.

Діагноз для Шевченка і Франка

Весь цей час лікареві дружина й діти проживали у Відні. На початку 1980-х Степан Зощук повернувся до родини. Та не надовго. Приятелі запросили його до Торонто — відмовляти не вмів. Там упродовж кількох років опрацьовував книгозбірні, підсумком стала книжка "Який харч, таке здоров’я". Її надрукували у Брюсселі в серії Наукового товариства імені Шевченка в Канаді тиражем 2 тисячі примірників. Вступне слово німецькою мовою написав швейцарець Ральф Бірхер — син одного із зачинателів царини дієтологічних медичних досліджень Максиміліана Бірхера-Беннера. "Ця книга повинна стати дороговказом у харчуванні для кожного віку, а зокрема для молодих людей, які закладають родинні вогнища, а головно для майбутніх матерів, які несуть відповідальність за здоров’я майбутніх поколінь", — стверджував у передмові доктор Микола Грушкевич, уродженець Станіславова, який після Другої світової війни опинився у США.

Автор переконував читачів їсти овочі та фрукти, максимально обмеживши вживання м’ясних страв. Саме з нераціональним харчуванням він пов’язував і смерть Тараса Шевченка: "Ми схильні приписати його передчасну смерть засланню, але докладний розгляд його харчу з наголосом на м’ясо, рибу і горілку доказують що іншого. Цим харчем знищив собі нирки, печінку і серце". Мав зауваження і до Івана Франка й Лесі Українки: «Можна всіляко виправдувати "причини" передчасної смерти, але способу харчування виправдати не можна, а це він загнав їх і багато інших тодішніх і теперішніх світочів передчасно до гробу».

Можна багато сперечатися про практичність цих порад. Але доконаний факт — Степан Зощук, використовуючи власні харчові рекомендації, дожив до 92 років. Помер у Фельдкірху й був похований на цвинтарі Ґерстгоф у Відні, де вже 16 років спочивала його дружина. Наприкінці 2010-х закінчився договір оренди ділянки. Австрійським пластунам вдалося винайняти іншу на тому самому цвинтарі, туди й перепоховали Зощуків.