Олена Пчілка: мистецтво прямостояння

Право на освіту

У 1929 році харківське видавництво "Рух" попросило Олену Пчілку написати власну автобіографію. На той час авторці було 80 років. Вона погоджується, але попереджає, що не планує "викласти все дощенту", «щоб кинути його на розпутищі всього миру, щоб усяк, "стрічний і поперічний", міг бабратись у тому збіжжі».

Переповідаючи свій шляхетний родовід, Ольга Петрівна раз по раз дорікає старшим родичам, що не дбали про жіночу освіту. Дід по батькові, Яким Степанович Драгоманов, "дочку не посилав у науку нікуди, віддав за гадяцького купця". Дід по матері, Іван Прокопович Цяцька, заслужив той самий прикрий закид: "Дочок своїх дід наш не вчив зовсім, себто не посилав у науку нікуди, так вони всі й жили панночками-хуторянками, доки й заміж повиходили з хутора, за сусідів-поміщиків".

<p>Олена Пчілка</p>

Їй самій вдалося потрапити в пансіон волею випадку: у провінційний гадяцький заклад батько віддавати не хотів, тож замахнувся аж на Смольний інститут. Написав "прошеніє" і звелів доньці вклякнути перед іконою й помолитися, щоб її взяли в Петербург. Молитву було почуто, але іншу: «Але моє бідне дитяче серце кричало, благало інше: "Боже милостивий, Боженьку мій, зроби так щоб мене не прийняли!". І не прийняли». 

Натомість Ольга здобула освіту в пансіоні Агати Нельговської в Києві — завдяки тому, що старший приятель її брата, викладач словесності, поручився за неї й певний час викладав даром, у кошт її навчання. Тоді ж відбувся її письменницький дебют: оповідання німецькою надіслав у друк викладач.

Згодом тернисті шляхи, які торували сучасниці, прагнучи освіти, Ольга Петрівна зобразила в повісті "Товаришки"1887 рік. Брат Михайло Драгоманов прочитав і скептично сказав, що сюжет про навчання в Цюриху українських панночок звучить нереалістично. Однак того-таки 1887 року Софія Окуневська та її своячка Наталя Кобринська вступили до вишу у Швейцарії: Окуневська на медичний факультет, а Кобринська — на економіку.

Коли 1872 року уже заміжній Ользі довелося взяти няньку, що "розмовляла лише по-російськи", це пробудило власні дитячі травми. У спогадах вона нарікала на те, що в дитинстві «"при гостях", взагалі з чужими — треба було говорити по-московському, хоч би й з дітьми»: «Через те, що ті Гриші та Анюти не вміли говорити по-моєму, то їм же трудно, "невдобно" міняти свою мову, приміняючись до мене; то як же можна "стісняти" їх! Це була тая "добрість", "делікатність" до чужих з руки дитини української, а тим часом дитина чужа ніколи не хотіла подумати, що, може ж, і мені трудно міняти свою мову на чужу». Вона здригається від згадки про свої прописи, де треба було відтворювати фрази на кшталт "Бойся Бога, повинуйся Царю и уважай своихъ начальниковъ". Натомість Ольга Петрівна з теплом пригадує свою подругу Мотрону з Бакаїв, що «єдина з дітей багатших гадячан говорила з нами "по простому", себто мовою українською». 

Отож Ольга Косач перейнялася створенням українськомовного середовища для своїх дітей: "Я дуже турбувалася тим, щоб оберегти дітей від російських впливів, бо вже рішуче треба було зайнятися шкільною наукою їхньою".

Власний простір

Передусім доводилося дбати про лектуру: так народжувались ідеї для перекладів українською мовою багатьох творів — не примітивних, а вартісних та естетичних. Звідси виросла й потреба полеміки з Костомаровим про українське письменство для хатнього вжитку: «Нас із Старицьким у ворожому таборі прозвали були навіть "ковалями" за те, що ми допускали змогу "кувати" нові слова, яких не вистачало в літературній українській мові». 

Через материнські обов’язки письменницька кар’єра Ольги Косач могла завершитися ледве почавшись, але так не сталося "дякуючи ретельним заходам редакторів, що один по одному писали листи, заохочуючи до писання". Редакційна політика впливала на тематику творів — авторці замовляли різдвяні й новорічні оповідання, тому їх так багато в доробку Олени Пчілки. «Оповідань автобіографічних я зовсім не писала, але в основі кожного мого оповідання, чи великого, чи маленького, лежить якийсь дійсний факт. Таким чином "Забавний вечір", "Чад", "Маскарад" і інші подібні відбили мої вражіння з життя провінціяльної інтелігенції з часу перебування в Звяглі, Луцькому й Ковелі», — згадувала вона.

Ще один чинник, що спонукав до творчості, — активізація українського театрального життя. Це, за словами Ольги Косач, "поривало до писання драматичних творів". Перша хвиля припала на кінець 1900-х, коли вона пише "Світову річ" та інші п’єси. А друга настане вже під час Української революції, коли пожвавилось українське шкільництво: з 1918 року Олена Пчілка на прохання Софії Русової та інших освітян написала низку п’єс для українського дитячого театру. 

Важлива сторінка її творчої біографії — редакторська робота. 1906 року Олені Пчілці запропонували редагувати часопис "Рідний край". Вона в цей час доволі самотня: "Я згодилась. Мені найняли квартиру і в 1906 р. я переїхала до Полтави з Гадячого одна, бо вся родина наша була в Києві". Часопис виходив аж до заборони на українську пресу 1914 року. 

1908 року вона почала видавати ще й дитячий місячник "Молода Україна", однак передплатників було "до трьох десятків": "Мабуть, читачі боялися передплачувати журнал, бо були такі, що прохали пересилати їм журнал на чуже ім’я, боячись репресій на службі за передплату українського журналу. Боляче було і матеріяльно, і морально, але не хватало сили справу кинути й видання припинити".

Для Ольги Петрівни це були важкі роки. Одна за одною її спіткали смерть старшого сина Михайла, чоловіка Петра Антоновича та доньки Лесі: «Після смерти Лесі в персональному житті я залишилась цілком при "Рідному краю"; живила лиш певність того, що я все ж проваджу якусь корисну справу. У Києві мені жити було нічого і, залишивши київське життя, я зовсім перебралася до Гадячого».

Боротьба поколінь

У родині Драгоманових панував принцип згоди в головному, свободи у другорядному й любові в усьому: «Тут була поспільна воля й повага: "Ти собі думай, як хочеш, як тобі каже твій розум і твоя душа; та не насилуй і моєї душі!" Така поспільна обережність, пошана, — лишалася на весь вік. Отож так само не було "боротьби" й тоді, коли в дітей ширшали переконання громадські й політичні», — писала Ольга Петрівна. 

Інакше було в суспільному житті. Досвід Олени Пчілки засвідчує міжгенераційні конфлікти. Молоде бунтівне покоління зростало на переконаннях власних батьків і перевершувало їх. Подеколи Олена Пчілка ставала в позицію скривдженої гідності. «Ще молодь "кінця віку" почала ганити старих, себто нас, так званих "шестидесятників", — писала вона у статті "На лаві підсудних" (1909). — Старих посаджено було на лаву підсудних. Виходило, бачте, що ті "старі" — таке порохняве дрантя, що ними не варто й тини підпирати; що вони й перше нічогісінько путнього не зробили, а скрізь — в літературі, на сцені, в житті — тільки вареники їли та гопака танцювали; що всі шляхи до поступу, до ідейної літератури знайшли молоді: вони самі, збудувавши собі свого човна, знайшли всі Америки!»

Творення середовища

Коли Ольга Петрівна поїхала з чоловіком Петром Антоновичем до Звягеля, то почала цікавитися етнографічними матеріалами Волині. Вона збирала й класифікувала орнаменти вишивок, записувала самобутні колядки й гуртувала активних інтелектуалів, небайдужих до української справи. Так виникає "Н. Г." — "Невеличний гурток", або "Гурток Волинський". 

Потім чоловіка перевели зі Звягеля до Луцька, Ольга Петрівна і там заводить нові знайомства і творить нові середовища. Що не дивно, коли твій чоловік "не тільки предсідатель з’їзду мирових посередників, але й предводитель дворянства". Ольга Косач згадує участь у клубному житті: "Вийшло так, що мені довелось закласти в Луцькому камінчик української культури". Вона стала амбасадоркою української книги — ініціювала закупівлю суто українських видань для бібліотек Луцького драматичного товариства, Офіцерського зібрання та інших тамтешніх спільнот.

Згодом, уже під час сталого побуту в Києві в 1890-х роках, родини Косачів, Старицьких, Лисенків активно включилися в роботу Літературно-артистичного товариства: готували імпрези, ювілеї, реферати, музично-артистичні вечори, декламації, хорові номери. "Важко тепер з’ясувати, чи варто було, щоб витрачали стільки хисту й сил такі діячі, як Лисенко й інші, на цю роботу, бо все-таки сліду історично-літературного залишилося з того мало", — розмірковувала з відстані часу Ольга Косач. Проте згадує те, що тримало: "Ці вечірки мали великий вплив на молодь, бо вона тут головно і виховувалась". 

Особливою подією стало знайомство з Наталією Кобринською й видання жіночого альманаху "Перший вінок". Це виявилося не лише феміністичним маніфестом, а й національним, позаяк альманах об’єднував українських авторок Галичини і Наддіпрянщини. Як пише дослідниця жіночого руху Марта Богачевська-Хом’як, жінка колонізованої нації більш чутлива в деконструюванні імперських структур.

Викшталтовування власних суспільно-політичних поглядів в Ольги Косач, за її словами, почалося після перших контактів із галичанами. Молоді Іван Франко і Михайло Павлик справили таке враження на Драгоманова, що його певний час називали Михайлом Галицьким. А під час однієї з подорожей Ольга Петрівна познайомилася з родиною Володимира Шухевича, діда Романа Шухевича, головнокомандувача УПА.

 Ольга Косач розмірковувала про приспану історичну пам’ять своїх співгромадян і брак національної свідомості тогочасного товариства: "В Гадячому могло б довше, ніж де, зоставатися козацьке поважне життя: таки ж бо це був гетьманський осередок того життя… Але ж власне московський уряд вже давно дбав про те, щоб давніше життя йшло в непам’ять".

Після смерті брата й матері влітку 1895 року Ользі Петрівні довелося зайнятися питаннями спадщини в Гадячі: «Там почала будувати, перекинувши старий Драгоманівський, новий дім; а в хуторі "Зелений Гай", за півтори версти від Гадячого, ставили ми собі дачу». Тут вона познайомилася з гуртом активних полтавців, що опікувалися відкриттям пам’ятника Котляревському. Напередодні святкування влада заборонила виступи українською, зробивши виняток лише для галичан, які об’єктивно не знали російської. Дехто смиренно погодився, дехто відмовився виступати й демонстративно подер промову "державною мовою" на клапті. Ольга Косач сказала своє вітальне слово українською: "Присутні представники влади просто були спантеличені і десь то не встигли опам’ятатися й зупинити мене". 

Стосунки з ворогом

Родина Драгоманових мала давні традиції опозиційних настроїв. Дядько Ольги Петрівни Яків Драгоманов був засланий у Сибір як декабрист, батько усунутий зі служби через юридичну допомогу збіднілим нащадкам козацької старшини. Брат Михайло муляв очі імперській владі ще з останнього курсу гімназії, коли потрапив у скандал з адміністрацією й ледве домігся права продовжити навчання. А вже закінчивши університет у Києві, написав у тандемі зі Старицьким і Лисенком сатиричну оперетку "Андрашіяда", де висміяв чорносотенця, директора Першої київської гімназії Андріяшева. 

Після еміграції Драгоманова родина лишилася під наглядом і підозрою. Щоб навідати брата, Олена Пчілка мусила дочекатися Паризької всесвітньої виставки: "Думалось, що наша подорож під час неї не так то кинеться в очі урядові". Принаймні відірвалася під час цієї подорожі: разом із дружиною Подолинського, братового приятеля, одягалися в українські строї "і дивували нашим вбранням парижан". 

У той час саме відбувся атентат проти шефа жандармів Мезенцева, і в цьому спробували звинуватити Драгоманових-Косачів: "Ніби то він (Михайло. — Ред.) власне через нас передав у Росію деякі революційні директиви". Значно згодом, під час поїздки до Відня для лікування Лесі, з братом вони так і не побачилися, "бо це би так налякало нашу поліцію й австрійську, що й з лікуванням могло попсувати".

Можна лише уявити, як Ольга Петрівна реагувала на прихід більшовиків. Зазвичай згадують епізод 1920 року, який начебто мав місце під час відзначення Шевченкових днів у Гадяцькій гімназії: що Пчілка огорнула погруддя поета синьо-жовтим стягом. Присутній на заході комісар Крамаренко зірвав прапор, і 70-літня Олена Пчілка обурено скандувала: "Ганьба!". Її заарештували за контрреволюційні дії, але втрутився знайомий, колишній боротьбист, а на той час уже впливовий начальник. 

За дев’ять років по неї прийшли знову, приготували місце на лаві підсудних у "справі СВУ". Але вона вже не вставала з ліжка. По радіо слухала з донькою Ольгою вирок зятеві Михайлу Кривинюку.