Окупація під мелодію "Гуцулки Ксені"

Спирт у стічних каналах 

Червоноармійці покинули Київ 18 вересня 1941 року після тривалої оборони. Напередодні керівники радянських підприємств дістали розпорядження знищити продовольство, яке не встигли вивезти, щоб не годувати ворога. На місцеве населення не зважали.

"Начальство кількох київських хлібзаводів перед втечею наказало затопити всі запаси, що залишилися, — згадував газетяр Лев Дудін, — і в Дніпро скинули кількадесят вагонів борошна. Подібну вказівку дістали всі ковбасні, консервні та інші підприємства харчової промисловості. Київський горілчаний завод випустив у Дніпро по каналізаційних трубах кілька тисяч відер спирту. Спирту було спущено настільки багато, що вся риба сп’яніла і спливала на поверхню. Люди вибирали спирт відрами зі стічних канав, не звертаючи увагу на нечистоти, що плавали там".

"Червоні" підірвали міський водогін, зруйнували лінії електропередачі, зламали устаткування для радіомовлення, підпалили склади з паливом, висадили в повітря мости через Дніпро. Але не все вдалося знищити. Тож вечір 18-го і проти ночі 19-го — пів доби міжвладдя! — минули в небувалому масовому розграбуванні універмагів, крамниць, складів, ощадкас, перукарень. Хапали все. 

У трамваях, що завмерли посеред вулиць після відімкнення електрики, не тільки викрутили лампочки й повиймали скло, але й повиривали сидіння. Старші люди з жахом дивилися на осатанілих земляків і зітхали:

— Нехай вже швидше прийдуть німці. Бо ж після магазинів дійде черга і до квартир.

За німецьким часом

Німці зайшли до Києва близько полудня 19 вересня. Рухалися організовано, двома колонами: по Куренівці й Подолу — на автівках із намальованими оленями й тиграми, Голосієвом і Великою Васильківською — на мотоциклах. Це було схоже на імпровізований парад переможців.

Кияни вибігали на вулиці дивитися. Хтось зустрічав хлібом-сіллю або букетами квітів. Хтось кинувся відсувати протитанкові їжаки, що перегороджували вулиці. Більшість стримано придивлялася до нових господарів життя і вичікувала, що буде далі.

Вранці 21 вересня німецька влада представила свій спосіб комунікації з населенням. Оскільки радіо не працювало, на стінах будинків з’явилися листівки з наказами, писані українською та німецькою мовами, іноді ще російською. Перший наказ вимагав протягом доби повернути награбоване. Другий — віддати надлишки продовольства, залишивши собі добовий запас. Третій — здати до комендатури зброю та радіоприймачі. Усі накази — ці й наступні — закінчувались однаково: "Хто не виконає цього наказу, буде розстріляний".

23 вересня заснували Міську управу, яку очолив історик Олександр Оглоблин. Ширилися чутки, що також створять український уряд на чолі з письменником Володимиром Винниченком, який повертався з еміграції, та академіком Кирилом Студинським зі Львова. Київ перейшов із московського на німецький час — додали дві години.

Небагато людей жалкували за комуністичною владою. Прорадянськи налаштована Ірина Хорошунова, співробітниця бібліотеки Академії наук, розчаровано занотувала в щоденнику: "Зі ста людей з мого оточення насилу п’ять вірять у те, що поразка наша не остаточна".

На п’ятий день, 24-го, вибухнув Хрещатик, який радянські сапери замінували ще в серпні. На руїну перетворилася центральна вулиця міста і прилеглі квартали. Загинуло кількасот окупантів, але набагато більше киян. Ще через п’ять днів — нібито на помсту — німці розстріляли в Бабиному Яру кількадесят тисяч євреїв. Крамниці й базари не працювали, їдальні закрили. Люди доїдали запаси.

Вічно голодні 

Кожен киянин одержав картки на хліб. Він, за спогадами Дудіна, «був майже неїстівний і складався на три чверті з перемелених каштанів, кукурудзяних висівок і подібних "ерзаців"». Але й такого хліба не вистачало — часто люди, простоявши цілий день у черзі, поверталися додому ні з чим.

Всім містянам наказали з’явитися на свої попередні робочі місця і зареєструватися. Зарплатню видавали радянськими грошима, тільки влітку 1942-го їх замінили надрукованим в Рівному окупаційним карбованцем за курсом 1:1. Середньомісячний заробіток киянина становив 500—600 рублів, рідше — до 1000.

Єдиним місцем, де можна було придбати харчі, стали базари. Ціни — захмарні. Кілограм хліба — 80—100 карбованців, сала й масла — 1000—1500, літр молока — 50, десяток картоплин — 35, одне яйце — 10. Люди купували вкрай мали ми порціями: сало чи масло — шматочками, не більшими за сірникову коробку, хліб — скибочками завтовшки з палець. Невеличка склянка пшона коштувала 15—20 карбованців. 

Киянка Ніна Михалевич згадувала: «До пшона продавці часом досипали — очевидно, щоб наміряти більше "склянок" — пісочку... або вже просто неймовірно — надрібно потовченого скла... Отак і жили». Мистецтвознавець Дмитро Малаков описував: "Базар тих часів — то наші люди, що товчуться, розпитують, роздивляються, зрідка купують, переважно їстівне і найпотрібніше. Загальний вигляд натовпу — обірвані, обшарпані, голодні, виснажені. Тільки погляди бувають жваві, та особливо дотепне слово, яке завжди підтримувало український народ у найскрутніші часи".

Базари нерідко відвідували солдати — німецькі, угорські, румунські, словацькі, італійські. Німці поводились зверхньо, переважно фотографуючи місцеву екзотику: "обжорні ряди" з пирогами, самоварами й наїдками в каструлях, розкладки дрібного товару, майстрових людей з купками гвинтів, гайок і болтів, продавців ношених речей, чистильників чобіт, ворожок тощо. 

Купували тільки соняшникове насіння. Спочатку не вміли його лускати, а потім задоволено називали "українським шоколадом". Натомість вояки країн-союзниць теж вели торг: від сірників і цигарок до вина, шоколадних цукерок і грамофонних платівок. Завзято торгувалися й активно жестикулювали.

Великим мінусом базарів, окрім високих цін, були облави. Раптом під’їжджала вантажівка, з неї вистрибували озброєні чоловіки в касках, перекривали базарну браму й усі входи-виходи, перевіряли документи. Хто не мав посвідки про працевлаштування, відправляли на роботу до Німеччини. Після такого торгівля завмирала на кілька днів, а тоді відновлювалася з підвищеними цінами.

Працівники Міської управи харчувалися в окремій їдальні. Крім того, їх підгодовувала їдальня Червоного Хреста, де наливали гороховий суп, інколи давали хліб. Пересічні містяни не мали й цього. 

Привілей мали хіба що фольксдойчі — містяни з німецьким корінням. Вони періодично одержували продуктові набори: смачний хліб, консерви, крупи, цукор, банки з повидлом тощо.

Друге життя речей і автівок

Востаннє кияни відвідували приватні кафе наприкінці 1920-х, коли більшовики згортали НЕП. Тепер це відновили. Також з’явились приватні комісійні крамниці, які називали "крамниці випадкових речей" — такий собі секондгенд. Дудін описував: "Чи не на кожній вулиці повідкривалися ресторани й закусочні та крамниці випадкових речей. Ці два види торгівлі можна було починати майже без основного капіталу. Попри повну відсутність запасів старих товарів і великі складнощі з транспортом, більша частина з них вже за 3—4 місяці перебувала у квітучому стані. Крамниці випадкових речей почали свою діяльність з продажу різних дрібних речей від місцевого населення, а вже навесні 1942 року в них можна було знайти речі з Берліна, Варшави, Бухареста, Будапешта. В багатьох ресторанах можна було дістати будь-яку їжу і будь-який напій, аж до рідкісних делікатесів. Звичайно, все це було дуже дорого. Але поки не почалися німецькі репресії, ціни постійно падали та ставали дедалі доступнішими для населення".

На вхідних дверях більшости ресторанів висіла табличка "Тільки для німців", але не на всіх. Олена Теліга в січні 1942 року в листі до знайомого повідомила: «Новий рік зустріли ми гучно в окремій кімнаті ресторації "Київ"».

Ожив і транспорт — на вулицях знову весело дзеленчали трамваї, гучно сигналили клаксонами різноколірні іномарки. «Яких тільки автомобілів тоді не було в Києві! — згадував Малаков. — Крім найпоширеніших німецьких "мерседесів" і цілої родини "опелів" ("олімпія", "кадет", "супер-4", "супер-6", "капітан", "адмірал" і вантажівка "бліц"), були й всі інші німецькі марки. А ще французькі "сітроєни" (досить старомодні), обтічних форм чеська "татра-план", машини австрійські, італійські, угорські — з усієї підкореної Гітлером Європи».

На тих автівках роз’їжджали офіцери окупаційних військ. Але й кияни дали собі раду. На лівому березі, між залізничними станціями Дарниця й Бровари, виникло величезне кладовище машин, зіпсутих у перші місяці війни. Там із різним ступенем пошкодження перебувало майже 40 тисяч автомобілів. "Народні умільці" їх ремонтували і продавали. Вже на початку 1942 року кожна установа й чимало приватних осіб мали цілком пристойні транспортні засоби.

Залізничну колію перешили на широку, на зразок німецької. Пасажирські потяги попрямували до Харкова, Варшави, Берліна. Але скористатися цією можливістю могли тільки ті кияни, які мали спеціальні дозволи — тобто їхали у відрядження від німецьких військових чи господарських установ.

Вар’єте і "Гуцулка Ксеня"

27 грудня 1941 року в Києві відкрили Оперний театр, який очолив Брюкнер, диригент із Кеніґсберґа. Він сформував оркестр, хор із 75 осіб та балетну трупу з 40 артистів. Оголосили майбутні прем’єри: "Катерина", "Тарас Бульба", "Кармелюк", "Чорноморська дума", "Утоплена".

У приміщенні Російського драматичного театру імені Лесі Українки запрацював Український драматичний театр імені Миколи Садовського. 

Приміщення Театру оперети надали Музично-драматичному театру імені Ганни Затиркевич-Карпинської. Але драми не сподобалися німцям, тому через кілька місяців замість першого виник Оперетний театр, а замість другого — Вар’єте. 

Обидва розважальні й госпрозрахункові. У різні періоди відкривали-закривали естрадний Театр розваг (82 артисти), Український театр ляльок, Хорову капелу (90 співаків) і Духовий оркестр. Восени 1942-го окупанти закрили всі театри. Щоправда, Оперний ненадовго відкрили знову.

Спробувала відновити роботу Київська кіностудія. Встигли зняти кілька документальних та просвітницьких стрічок. Але основним її завданням було субтитрування німецьких картин та випусків пропагандистської кінохроніки українською мовою. Цю продукцію крутили у вісьмох кінотеатрах. Скульптор і режисер Іван Кавалерідзе запам’ятав назви стрічок: «В уцілілих кінотеатрах демонструються фільми UFA "Дуня", "Ешнапурський тигр", "Індійська гробниця", "Серце королеви", "Кора Террі" з Ла Яною, Царою Леандер, Марікою Рокк». Кінотеатри стали популярними серед пересічних киян. 

Для себе ж німці відкрили кінотеатр "Дойче Ліхтшпальгауз" у колишньому клубі НКВС на теперішній вулиці Липській.

Газети видавали українською та російською мовами. Налагодили радіотрансляцію. Слухати можна було тільки на вулиці з гучномовців, закріплених високо на стовпах. Малаков писав: 

«Крім останніх вістей і оголошень, по радіо передавали німецькі марші, німецьку народну музику, німецькі шлягери "Лілі Марлен" та "Розамунда". А ще — українські пісні. Виконувалась по радіо тоді маловідома українська пісня "Гуцулка Ксеня", що прийшла з Галичини з назвою "Гуцульське танго"».

Митці, яких залишилося чимало, об’єднувалися у творчі організації. Спілку письменників, до якої згодом долучилися кінематографісти, очолила Олена Теліга. Спілку художників — професор Федір Кричевський. Поновила діяльність Академія наук. На спеціальному засіданні обрали її президію, затвердили штат керівного складу. Відкрили Будинок учених, де щотижня відбувалися лекції та семінари. На одному з них обговорювали можливість переходу з кирилиці на латинку. Через полярність думок справу відклали "до кінця війни".

Забити гол європейцям

Відкрили й заклади вищої освіти — Медичний інститут, Консерваторію. У приміщенні радянського Педагогічного інституту відновили Музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка, який 1934-го ліквідували більшовики. Його очолив син композитора Остап Лисенко. 

Спробували відродити діяльність Київського університету. Ректором призначили Костянтина Штеппу, він почав формувати викладацький склад, переробляти комуністичні програми тощо. Навчальний процес так і не розпочався.

Справи з середньою освітою просувалися успішніше. 11 жовтня 1941 року німецька влада наказала зареєструвати всіх хлопчиків і дівчаток шкільного віку. А вже 4 листопада відбулися перші заняття в загальноосвітніх (на той час — семирічних) школах. Час до часу газети інформували про відкриття шкіл, додаючи: "При кожній школі відремонтовані кухня та їдальня для гарячих сніданків". Ніна Михалевич, яка належала до Жіночої секції при Міській управі, згадувала: "Деякі школи мали гарні, уцілілі приміщення. У деяких школах вдалося влаштувати інтернати для учнів. Пощастило виклопотати паливо. Було його обмаль, і в школах було зимно. При деяких школах зорганізували дитячі садки".

Також відкрили першу жіночу гімназію (до війни учнів не розділяли за статтю), медичну школу, а згодом — так звані народні школи, тобто чотирикласні навчальні заклади для дітей 9—12 років. Заснували Всеукраїнську учительську спілку. Дорослі кияни на спеціальних курсах могли вивчати німецьку мову або вчитися кермувати автівкою.

Влітку можна було відпочити на пляжі на Трухановому острові — на той бік Дніпра курсували катери. Відремонтували стадіон ім. Хрущова, який 22 червня 1941 року мав прийняти перших футболістів і вболівальників. Його урочисто відкрили 12 липня 1942 року з новою назвою "Український". Газета "Нове українське слово" подала програму церемонії: "Гімнастика, бокс, легка атлетика, найцікавіший номер програми — футбольний матч".

Саме футбол став найпопулярнішим дозвіллям в окупованому Києві. Кожен матч збирав повні трибуни. За сприяння Спортивної секції при Міській управі та з дозволу штадтскомісаріату було створено дві футбольні команди — "Старт" і "Рух". В обох грали київські гравці. Їхніми суперниками були аматори з німецьких та угорських військових частин. 

Матчі відбувалися в дружній атмосфері, після гри команди спільно фотографувалися на полі. Київські футболісти, які до війни входили до складу клубів "Динамо" і "Локомотив", фактично були професіоналами. Тому й перемагали аматорів з Європи. 

Попри популярну радянську легенду про "матч смерти", ніхто не вимагав від українців обов’язкового програшу й не розстрілював через непокірність. Чотирьох футболістів таки репресували — але як випадкових заручників за диверсію підпільників на механічному заводі. Їхня загибель не стосувалася подій на стадіоні.