"Один із найкращих моментів, які пережило УСС-стрілецтво впродовж свойого існування"

"Визволяти братів-українців..."

За адміністративним поділом Російської імперії території, що їх прийнято називати Запоріжжям, належали до Катеринославської губернії — з центром у Катеринославітепер – Дніпро. Водночас місто Запоріжжя називалося Олександрівськ і було повітовим містом.

Центральна Рада запровадила поділ на "землі", що були менші за губернії та більші за повіти. Так на карті мали з’явитися "Запоріжжя" та "Січ", проте реформу не встигли провести. Більшовицькі впливи позначилися на владі та війську, що лише робили перші кроки до українізації.

«Тепер большевицька пропаґанда неначе та пошесть остаточно руйнувала одну військову частину за другою, — писав у спогадах представник Центральної ради в Катеринославі Ісаак Мазепа. — Майже всі військові формування, що залишились від попередньої влади або повстали внаслідок т.зв. "українізації" армії, перестали бути боєздатні. Українські частини були заражені тим самим розкладом, що запанував тоді в цілій російській армії. Все розбігалося й розкладалося. А те, що залишалося, надавалося більше для різних маніфестацій та парадів, а не для боротьби з ворогами України».

Ситуацію врятував Берестейський мир, що в лютому 1918 року уклала УНР з Центральними державами, зокрема Німеччиною та Австро-Угорщиною. УНР обіцяла союзникам продовольству, натомість отримала військову підтримку. Австро-угорське військо мало увійти на Південь України, а німецьке — Північ та Схід. Так вдалося зупинити та прогнати більшовиків. Ті взяли Київ у день, коли було підписано мирну угоду. Тож перший мирний договір І Світової війни врятував молоду українську державу.

З усіх військових частин, що прийшли із Заходу, найбільше виділялися Українські Січові Стрільці (УСС). Їх створили у серпні 1914-го як пропагандивну групу, що мала на підросійській Україні працювати з місцевим населення. Та восени 1914-го російська армія захопила Галичину, і усусуси розпочали свій шлях не за Збручем, а з Закарпаття, і не як агітатори, а таки повноцінна бойова одиниця. Власне тоді навколо молодих, мотивованих добровольців з’явився ореол борців, що змагалися за українську державність. Та з кінця 1916-го серед УСС панувало пригноблення. Утопією здавалися не лише прагнення "визволяти братів українців з ворожих кайдан", але прийшло розуміння, що можна втратити "малу батьківщину" — Галичину. Габсбурги пообіцяли її полякам.

У лютому 1918-го все змінилося. Завдячували цьому Берестейському миру, та, не в останню чергу, одному з Габсбургів — архикнязю Вільгельму.

Василь Вишиваний

Вільгельм Габсбург належав до так званої "живецької"від польського міста Живець гілки династії. В юному віці, наслухавшись різних, подекуди фантастичних розповідей про українців він самостійно вирушив у Карпати, щоб познайомитися з цим народом. "Я ходив по горах, їздив кінно і возами, був в Жаб’юсучасна Верховина — скрізь шукаючи українських розбишаків, — згадував він. — Але надарма. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Відтоді я зовсім змінився й до Живиця вернув іншим, як виїхав".

<p>Вільгельм Габсбург-"Василь Вишиваний" у вишиванці, що йому вишила письменниця Катря Гриневич</p>

Під час І Світової війни Вільгельм, як лейтенант, служив у 13 полку уланів, а його сотня була сформована здебільшого з українців із Золочівщини. Юний Габсбург подбав, щоб вояки носили синьо-жовті кокарди, а щоб не соромилися своєї національності, то запевнив, що й сам називатиметься українцем.

Один із солдатів подарував йому вишиванку, а згодом ще одну для архикнязя вишила українська письменниця Катря Гриневич. Вільгельм не цурався її носити, й за це його прозвали Василем Вишиваним. А за братання з простими солдатами — "червоним князем". Це прізвисько він уповні підтвердив після Берестейського миру.

Тоді надзвичайна ситуація трапилася з польськими легіонами — другий полк, під командуванням Юзефа Галлера, підняв зброю проти своїх же австрійських військ й перейшов на російську територію. Генштаб планував розв’язати національні добровольчі формації, у т.ч. й УСС, та за них поручився Вільгельм Габсбург.

"Вкінці мені вдалося, що цісар Карло особисто доручив мені команду над УСС-ами. Це рішення викликало велике обурення в генеральній булаві начальної команди і в польських колах — однак це нічого не помогло", — писав у спогадах Вишиваний.

Зате галицьких добровольців бажала бачити на своїй території українська влада. В той час у Києві вже діяла подібна формація, створена великою мірою з колишніх усусусів, що потрапили до російського полону. Повертаючись з нього, у столиці України вони організувалися в Галицько-буковинський курінь Січових Стрільців (ес-есів). На відміну від УСС, київські ес-еси були суто українською частиною в Армії УНР.

"З огляду на велику цінність, яка виявилась за відділами галицьких Січових Стрільців, що організувались на Україні з воєннополонених і виселенців і віддавали важку прислугу в боротьбі з большевиками, дуже бажано було в даній хвилі дістати такі січові дружини з Австрії", — писав лідер Центральної Ради Михайло Грушевський.

Дня 27 лютого австрійська армія вирушила в Україну. В її складі перебували й усусуси, що пройшли з Камянцятепер Кам’янець Подільський, через Жмеринку до Тульчина. Тут їх прилучили до групи архікнязя Вільгельма. Всередині березня стрільці виїхали до Одеси, звідтіля 5 квітня вирушили до Херсону, а 8-го — двома пароплавами Дніпром до Олександрівська.

"Перший" та "останній" бій

"Плавба УСС на пароплавах Дніпром угору з Херсона до Олександрівська — це один із найкращих моментів, які пережило УССтрілецтво впродовж свойого існування", — написав про це стрілець Степан Ріпецький.

Інший усусус Осип Думін описував це як релігійне пережиття: "Зa ввесь час істнування не переживало Стрілецтво такого духового підняття, такої радости й такого захоплення, як саме тепер, коли йому довелось побачити Дніпро, власними ногами діткнутися святих і дорогих для кожного Українця місць, политих кровю наших козацьких предків — степів колишнього Запорожжя. Тільки христіянин із глибокою вірою, шо входив на єрусалимські горби, відчуває в душі подібне зворушення".

Олександрівськ перебував у руках більшовиків, яких посилили "червоні" частини, що відступали з Півдня та Правобережжя. Не скоординувавшись з німцями, що перебували неподалік, 13 квітня, УСС самостійно дали бій, з наскоку здобувши залізничну станцію. Та наступного дня, зіткнувшись з переважаючими силами ворога, стрільці покинули місто.

"Був це перший бій легіону У.С.С з новим ворогом України, з московським большевизмом, і останній бій його у складі австрійсько-угорської армії", — писав про нього Думін.

Дня 16 квітня німецькі частини, УСС та відділи Запорозького корпусу Армії УНР, що повертався з Криму, таки звільнили Олександрівськ. Ще за два тижні у Києві відбувся гетьманський переворот, що став несподіванкою для війська.

Показовою є реакція Всеволода Петріва — керівника полку кінних гайдамаків імені Костя Гордієнка. В складі Запорозького корпусу полк брав участь у здобутті Криму, а тепер опинився під Олександрівськом. Переворот породив сум’яття і Петрів писав: "Заряджується вперед гостре поготівлястан готовності, бо кожний може стати ворогом, навіть свої Запорожці. У всяких випадках стерегтися, щоби не відібрали зброї".

Те ж стосувалося й іноземних частин, до яких причисляли усусусів: "В Олександрівськ не вступаємо, бо хоч там і Українські Січові Стрільці але хто їх знає. Вони ж під австрійською командою та ще й панькаються з австрійським князем, який хоч і зветься Вишиваним, ба, але й Потемкина Нечосою звали". У ці дні всі були напружені та приготовлені до найгіршого. Тож вояки готували переправи, виготовляли човни, під їх наглядом селяни копали рови, а ковалі — підкови.

Тоді ж трапився інцидент із представником гетьманської влади, що прибув до міста і вручивши на вокзалі воякам валізи, наказав викликати авто, бо приїхав "комендант Олександрівська". Як "московського самозванця", варта доставила його до Петра Болбочана — керівника запорожців, що відповідав за Кримську кампанію. Той пояснив новопризначеному чиновнику, що з таким початком він авторитету не здобуде і відправив його назад до Києва...

Та попри загальну настороженість та атмосферу недовіри, українські вояки бажали познайомитися, а старшини Запорозького корпусу Болбочан та Петрів навіть обговорили сценарій, коли б на "український престол" поставити Вишиваного. Тож на місці своєї дислокації, в селі Царицин куттепер Приморське, "Запорожці" влаштували стрільцям гостину. На ній архикнязь справив сильне враження на козацтво.

— Гайдамацтву Слава! — кликнув тост Вільгельм Габсбург.

— Здоров був, Вишиваний! — вигукнули у відповідь гайдамаки.

— Це вже нечемно, — звернув увагу Всеволоду Петріву Болбочан.

— Але справді по запорізьки, — відповів Петрів.

А за якийсь час в цьому ж Царициному Куті вирішили організувати гайдамацько-селянське свято, з військовими виступами, частуванням та театральною виставою. «В часі вистави гайдамацтво одягло архикнязя в нашу бурку й шапку, "бо холодно" і тим хоч на зверх охрестило його на "свою віру"», — пригадував Петрів. Згодом цей момент жартома прозвали "коронацією" Вишиваного.

Казкові лицарі

<p>Василь Вишиваний ймовірно під час "коронації"</p>

Депеші про те, що в українських колах Вишиваного розглядають як майбутнього монарха, раз у раз надходили до Києва, Відня та Берліна. Не подобалося владі і його братання з народом.

«У першій мірі, підо впливом легіону, Олександрівськ внутрі і назверх зукраїнізувався, — писав Осип Думін. — Українська мова ввійшла скрізь у суверенні права; зникли російські написи на крамницях і на установах. Командант міста сот. Гемпель (установлений Запорозькою дивізією) добре слідкував за тим, щоб Олександрівськ (чи як йото переназвано незабаром "Запорожжя"), дістав національне обличчя, як воно і слід місту, найближчому до таких національних святощів, як Хортиця та инші постої колишньої Січі. Москалі й Жиди лютували на Галичан».

Стрільці працювали в місцевому тижневику "Українська Січ", адміністрації та спільно з місцевою "Просвітою" організовували мандрівки на Хортицю. Чутки про їх діяльність ширилися далеко за межі регіону.

В Одесі представники українських партій зійшлися на нараду, де наближеним до Вишиваного стрільцям передали пропозицію, щоб той очолив Україну. Від себе вони гарантували підтримку своїх політичних партій.

"Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український нарід і сам почуваюся українцем. Але я ніколи не думав про якусь кар’єру в Україні. Одначе, коли буде воля цілого українського народу, щоб я станув на чолі його держави, я не відкажуся від цього", — відреагував Вишиваний.

Та згодом стверджували, що сам Вільгельм пригасив ідею його гетьманування, адже це зачіпало велику політику та взаємини з німцями. Йому неодноразово доводилося їздити до Відня щоб спростовувати наклепи, що кружляли довкола нього.

Після однієї з таких поїздок, у травні 1918-го, Вільгельм написав листа митрополиту Шептицькому: «... зараз я знову із хоробрими легіонерами на "Запоріжжі", тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються усіх запорізьких традицій; я щасливий тут знаходитися, тому що маю багато різної роботи...».

Після гетьманського перевороту стрільців намагалися залучити до каральних акцій та реквізиції майна. Та марно — усусуси заступалися за селян, а найбільш революційніший елемент міг розраховувати на стрілецьку опіку.

На початку літа найбільшого спротиву окупаційній владі чинили на Херсонщині. Відтак, щоб втихомирити місцеве населення, сюди, в район Єлисаветграду сучасний Кропивницький перевели стрільців та Вишиваного. Зате в Олександрівську гетьманська влада закрила часопис "Січ", та ув’язнила двох стрільців-редакторів.

На новому місці ще більше поширилася легенда про "казкових лицарів" — так назвала усусусів дружина Карпенка-Карого Софія Тобілевич. Але й ця казка завершиться — кількість недругів Вишиваного та стрільців лише зростала. Йому довелося давати пояснення не лише перед австро-угорським, але й німецьким імператором. А восени 1918-го УСС відкличуть на Буковину.

Через 15 років після тих подій Василь Вишиваний у приватному листі до Всеволода Петріва писав: "Я не змінився, тільки постарів трошки, а окрім цього остався тим самим українцем, що був досі... Віра та сама у мене залишилась і я уперто вірю в самостійність і соборність суверенности нашої, нам всім так милої держави Україна. Все минає — і час для нас працює. Головна річ єсть видержати і чекати, і рівночасно й приготовитись! Наша година ще прийде!"