Митець затьмареного розуму. Никифор Дровняк

<p>Никифор Дровняк</p>

Біографія, схожа на легенду

“Часто кажуть, що Никифор був глухонімим. Це не так. Він чув, але говорити не міг, бо мав аномалію – язик приріс до піднебіння. Через це його мовлення було специфічним: схоже на гарчання чи сичання. Хрипів незрозумілі слова. Ходив, як Чарлі Чаплін. Можливо, мав зламану ногу, яка погано зрослась, або ж одна нога була коротша за іншу”, – розповідає письменник Михайло Слабошпицький.

У 1995 році нині директор видавництва “Ярославів Вал” Слабошпицький видав книгу про художника. Це був експериментальний роман-містифікація: монологи самого Никифора Дровняка, хаотичний потік думок митця і тих людей, які його знали.

Від кінця 1960-х, понад 20 років, Михайло Слабошпицький збирав інформацію про майже не відомого в Україні лемківського дивака. Каже, найскладніше було відрізнити де міфи, а де правда, бо біографія Никифора Дровняка схожа на суцільну легенду.

<p>Никифор Дровняк за роботою</p>

Відомо, що Никифор Дровняк був страшенно незграбним. Низького зросту. Його часто били діти. Житло і їжу давали йому мешканці Криниці (тепер м. Криниця-Здруй Новосондецького повітк Малопольського воєводства), тоді це на 90 відсотків були лемки. Никифор розраховувався за це своїми картинами.

“В нього було відчуття, що це велике мистецтво. Він десь почув, що є видатний польський художник Матейко, і почав себе називати Никифор Матейко. Підписував так свої роботи. Дарував їх дуже поважно. Є такий термін “митець затьмареного розуму”. Це Ніцше, Акутаґава Рюноске, Тодось Осьмачка. Така людина безпорадна в побуті, але має колосальне зосередження на чомусь, якесь містичне бачення. Справді Боже створіння”, – каже Слабошпицький.

Малював на коробках з-під цигарок

У Никифора була вічна проблема –  на чому малювати. Брав викинутий картон, коробки з-під цигарок. Таких акварельок намалював десятки тисяч, більшість із них, на жаль, знищена.

“Криниця – це було місто-курорт. Людей багато. Більшості це здавалося якоюсь мазаниною вуличного дивака. Етнограф Іван Красовський збирав спогади мешканців Криниці, які знали Никифора, багато з них каялися, що викидали його роботи”, – ділиться Слабошпицький.

Мистецтвознавці припускають, що у світі збереглось близько 30–50 тисяч робіт Никифора.

“Я бачив Никифора в Америці в колекції Володимира Баранецькоговіце-президент одного з найбільших світових банків Morgan Guaranty Trust Company. – Ред.. У Торонто Святослав Ключникактивний діяч української громади. – Ред. мав до півсотні його робіт, дві акварельки були в Петра Яцика. Спершу лемки несли по світу його роботи. Тоді набути їх було дуже легко – безкоштовно чи за символічну плату”, – розповідає письменник.

Наївне малярство

Лемківський художник переважно зображав персони святих, або ж краєвиди міста із небосягами. Це дивує, якщо взяти до уваги те, що Никифор їх ніколи не бачив.

“Для його робіт характерно, що він часто робив написи на творах. Вони мали граматичні помилки, але були дуже цікавими”, – розповідає Іван Терещак, завідувач відділу сучасного мистецтва Національного музею у Львові, де в експозиції є кілька робіт Никифора (загалом їх у колекції приблизно 20).

До 1950-х у Національному музеї налічувалось 200 картин Никифора, але потім вони зникли.

“У 1952-му відбулася величезна чистка фондосховищ. Твори релігійного характеру, “ідеологічно шкідливі”, роботи художників, які виїхали за кордон – загалом кілька тисяч творів – усе перевели у спецфонд і знищили. Є ті списки, але 200 творів Дровняка там не значаться. Їхня доля невідома. Цілком можливо, що хтось їх просто привласнив”, – резюмує мистецтвознавець.

Зважаючи на те, що ціна за невеликий малюнок Никифора із міським пейзажем розміром 20 на 30 сантиметрів сьогодні на одному з інтернет-аукціонів коштує від 500 до понад 1 000 доларів, версія звучить правдоподібно.

Творчість Никифора – це наївне або примітивне малярство. У цьому ж напрямі творили Іван Генералич із Хорватії, Анрі Руссо з Франції, який довгий час був культурною сенсацією Парижа. Серед українських примітивістів – Марія Приймаченко, Катерина Білокур.

“У Никифора було таке відчуття, що він має місію і він своїми картинами повчає. На одній із них є напис “Нікого нема біля Никифора”, на іншій – “Никифор научає”, де він у строях святого. На його роботах – багато архітектури, дуже любив малювати храми, але оригінально. Наприклад, є храм, який прив’язаний мотузкою до неба. Він писав життя не у формі самого життя, а як відчував”, – розповідає Слабошпицький.

М’яке мародерство

Часто кажуть, що Никифора відкрив львівський художник Роман Турин. Він познайомився із Дровняком на початку 1930-х, коли приїжджав до Криниці у справах. Турин придбав у нього кілька малюнків. Спершу показав їх друзям, а згодом представив роботи на виставці в невеликій паризькій галереї. Тоді Никифор викликав неабиякий резонанс у публіки.

Перед Другою світовою Роман влаштував виставку Никифора також у Львові. Він писав багато популяризаторських статей про Дровняка і якоюсь мірою ця справа відсунула на другий план власне творчість самого Турина.

Але не один Роман Турин претендує на ім’я першовідкривача.

“Сім’я Банахів – Анджей і його дружина – багато років опікувались ним. Єдине, вони його приватизували у польську культуру, бо відчули, що це за феномен. Банахи зняли про Никифора двогодинний фільм, видали кілька книг польською мовою, робили виставки, купували йому одяг, інструменти для малювання, важко переоцінити скільки всього вони зробили для нього. І можна зрозуміти, чому вони всюди представляли Никифора як поляка. Але це називається м’яким мародерством”, – зауважує Михайло Слабошпицький.

Чи був Никифор українцем?

Матір’ю Никифора була глухоніма малописьменна жінка Євдокія. Вона належала до греко-католицької парафії, що свідчить про її русинське походження.

“Я чув версію, начебто його батько був якимось відомим польським художником і хист до малювання передався йому генетично. Але такого бути не могло, бо матір походила з абсолютних низів, працювала прибиральницею, і не була красунею, щоб хтось на неї спокусився”, – припускає письменник.

Про належність до українців свідчить і той факт, що Никифора тричі намагались переселити під час операції “Вісла”. Але він тричі повертався. Пішки – понад 300 кілометрів. Це один із найдивовижніших фактів у його біографії.

<p>Автопортрет у трьох постатях</p>

“Нікого нема біля Никифора”

“Никифор не переймався своєю популярністю і жодного разу не був на своїх виставках. Після війни йому допомогли вступити до Краківської академії мистецтв, однак він провчився там заледве два роки”, – розповідає Іван Терещак.

<p>Художник дорогою на роботу, 1930-ті роки</p>

Набагато більше художника тішив факт належності до гільдії жебраків.

“У нього була офіційна посвідка від міської адміністрації, що він – жебрак. У місті була ціла гільдія жебраків, з баронами і зборами. Вечорами вони наймали не просто якусь кнайпу, а ресторан. Никифор туди приходив, і йому надзвичайно подобалось, що його допущено до патриціату. Навіть давав туди невеликі гроші, які кидали за картини. Це було ще тоді, коли він не став дуже відомим”, – розповідає Слабошпицький.

Наприкінці життя Никифор занедужав на туберкульоз. Банахи, які опікувались ним у той час, згадували, що від лікарів він тікав, а пігулки викидав.

Помер художник у 73 роки. Самотній, так і не придбавши власного дому.