Незабуті в забутих могилах

З почестями та без

"Опікуйтеся могилами поляглих українських повстанців, революціонерів. Кожна могила повинна мати хрест, на ньому має бути табличка з написом, хто похований. На могилах повстанців не повинні в’янути квіти. Організовуйте в національні чи релігійні свята відвідини цих могил з відповідною програмою", — йшлося у документі ОУН "Українська молоде!", виданому в червні 1947 року. 

Сьогодні не виявлено жодного документа, у якому би йшлося про те, яким саме має бути поховальний обряд загиблого вояка Української повстанської армії. Та й сумнівно, що такий документ колись існував. Натомість збереглися численні "Списки полеглих", у яких містився пункт "Де похований повстанець" — авжеж, коли про це знали. 

Якщо підрозділ був змушений негайно відходити на інші позиції, вояка ховали безпосередньо неподалік поля бою. В одному з повстанських спогадів йдеться: «Друзі з СБ похоронили замученого друга "Соловія" в лісі біля Польських Зломів. Такою мученицькою смертю закінчив своє життя стрілець УПА "Соловій" родом з Горниця, який чесно воював за Україну разом зі своїм сином "Семенком"». 

Не завжди тіло вдавалося забрати, це описано в іншому спогаді: «Трохи пізніше вислано рій "Ваха" з першої сотні, щоб поховати трьох убитих друзів — "Медведя", "Шаша" і "Мака". Тільки-но рій вийшов на поляну, де лежали загиблі, посипалися густі скорострільні черги. У лісі була більшовицька стежа. Але ніхто з наших не загинув. Туди пішли дві наші чоти, але большевиків там уже не було. Трьох наших друзів поховали там же, на поляні. На весну їх перенесли на цвинтар у Люблинці Новім». Якщо був якийсь час для поховання, у документі вказували: "Похований з відповідними почестями", "Похований з військовими почестями" тощо.

Траплялося, підрозділ УПА впевнено почувався на території, яку контролював. Тоді загиблих намагались ховати на місцевому цвинтарі. Іноді для цього навіть залучали священника. Ось як у документах описана загибель командира Олексія Шума — "Вовчака" в сутичці з німцями у квітні 1944 року на Волині: "Його смерть була великою втратою, бо він належав до найвизначніших бойових старшин УПА нашої воєнної округи. Похоронили цього славного командира в селі Жашковичах скромно, без військових парад, бо довкруги було багато німецького війська. Похоронні богослуження відправляв отець Михайло Мисечко".

Тризуб із колючого дроту

Найчастіше повстанців ховали в безіменних могилах, щоб навіть після смерти чекісти не могли розконспірувати ще живих спільників. Окружний провідник ОУН "Ат" загинув у Цуманському лісі на Волині: пакет із літературою, надісланий підпільною поштою, виявився начиненим вибухівкою. Ще двоє підпільників тоді отримали важкі поранення. Потрібно було якнайшвидше відступити в безпечне місце, та спершу — поховати товариша. Присутня при інциденті Марія Савчин — "Марічка" згодом розповідала: «Бережно зложили повідривані частини тіла й обвили найбільш уцілілою палаткою. "Орлан" витягнув з кишені мундира скривавлені записну книжечку, ще один нотатник і дві мережані хустинки — стільки пам’ятки по Оксані. Хустинки вложив назад. Тоді мовчки опустили тіло в могилу. Крім нас, ранених, усі стали над свіжою могилою. "Прощай, вічна Тобі пам’ять, дорогий друже", — з трудом промовив "Орлан" приглушеним від зворушення голосом. Йому важко було вимовляти слова, і мовчанка, в якій вони стояли з похиленими головами, віддаючи покійному останній німий салют, була промовистіша за слова. Побіч мене дрижачим голосом шепотів поранений "Колодка": "Прощай, друже провіднику..." Похоронили, зрівнюючи могилу з землею. Ще й листям дубовим притрусили, щоб впізнати її не можна було, щоб ворог ще й по смерті не безчестив тіло повстанця». 

Часто доводилося викопувати братські могили. Після бою на початку березня 1945 року на Любашівщині поблизу села Грушканині територія Польщі тіла полеглих із куреня "Месники" склали у спільну яму, залишивши там само інформацію для подальшої ідентифікації. Про це згадують Микола Тарабан — "Туча" та Іван Філь — "Шеремета": "Списано псевда, запломбовано у фляшку й поховано разом з полеглими. На могилі поставили хрест". Вони ж описують те, як часами облаштовували повстанські могили: «Того ж дня на поле бою прийшли сотенний "Балай" і "Калинович" з чотою. Замовили в селі домовину й поховали скорострільника "Сума" за доріжкою, навпроти бойовища, в лісі. Друзі з чоти висипали могилу, поставили хрест, на ньому — тризуб з колючого дроту». 

Приблизно 40 вояків УПА в лютому 1946 року загинуло в сутичці з військом НКВС в урочищі Білосток у Грубешівському повіті. Серед них були сотенний Михайло Курас — "Крапка", чотовий Євген Сивак — "Гайда" та інші. Тих, хто не помер від куль, чекісти добили прикладами рушниць і попроколювали штиками. Коли вороги від’їхали, побратими й посестри забрали тіла. Ганна Мартинюк — "Ганя", санітарка Українського Червоного Хреста, пригадувала: «Тіла їхні вже замерзли, бо був сильний мороз. Поховали ми їх у збірній могилі на святому місці біля церкви в Білостоці. Власне на площі біля церкви повстанці й чоловіки з сіл викопали широку спільну могилу. Інші привозили з лісу тіла полеглих. Я з "Олею" поклали ці тіла на дні спільної могили. Щойно десь над ранком ми закінчили цю підготовку й тоді отець Ріпецький з Лісок відправив похоронні богослужіння й запечатав спільну могилу». 

Хоругви й 12 вінків

Дуже рідко вдавалося провести відносно урочистий похорон. До дійства долучали місцеве населення, а також почесну варту з військовою сальвою. Повстанська розвідниця Галина Коханська згадує похорон "Степового" у 1944 році на Волині: "Як і годиться, тричі прогриміла сальва з карабінів". 

У документах воєнної округи "Говерля", яка діяла на Станіславівщині, описано похорон "Гриця", який помер від ран, отриманих у бою: «Тіло похоронено в селі Волошинові на цвинтарі при співучасті населення цього ж села. Коли командир звертав увагу селянам, щоб відійшли, бо може бути наскок більшовиків, то цивілі не відійшли, а несли з церкви хоругви й 12 вінків. Вмираючи, славної пам’яті вістун "Гриць" а просив стрільців, щоби повідомили родину, як буде вільна Україна, хай тепер не жаліє. Хоч втратила сина, а тоді одержить вільну державу». 

Року 1944 у селі Буркут на Гуцульщині відбувся бій УПА з угорським військом. Полягло троє повстанців. Їх ховали у присутності понад 2 тисяч осіб на цвинтарі в сусідньому селі Зелене. Підпільниця Емілія Стефурак пригадувала: «Похорони були величаві та дуже зворушливі. Місцеві різьбарі вирізьбили труни для цих полеглих. До села сходилось багато народу з усіх сторін. Молоді і старші, всі в святкових гуцульських одягах. Це була, як говорили гуцули, "Наша Україна". Прибув курінь УПА в нових зелених одностроях з лісів Копилаш та другий курінь з лісів Біла Кобила. Салют полеглим віддавало 5 сотень повстанців, які стояли густими лавами, прощаючись зі своїми друзями. Панахиду служило три священники. Промови оголошували всі три отці, які стояли на підвищенні біля домовин. Полеглих ставили за приклад посвяти в ім’я любові до ближнього та цілого народу. Цвинтар у селі Зелене зросивсь сльозами присутніх та постановою боронити правди, за яку полягли Воїни УПА». 

Воювали навіть із мертвими

Навіть мертвих повстанців радянська влада вважала небезпечними. Чекісти розкопували могили, паплюжили тіла, влаштовували засідки. У виданні Української Головної Визвольної Ради йдеться: "Більшовицькі варвари знущаються з трупів: прив’язують коням до хвостів і волочать по дорогах, колють багнетами, розпинають, вішають на публічних місцях, спалюють у вогні. Не дозволяють цілими тижнями ховати, роблячи при тілах упалих засідки, заміновують поле довкола трупів, ховають їх там, де закопують скот. Предметом оскаженілих розшуків більшовицьких катів є також могили тих повстанців, що їх пощастило населенню крадькома, часто з великим риском поховати. Коли поведеться більшовикам відшукати таку могилу, її обов’язково розкопують, знищують хрести, витягають тіло, знущаються з нього, завозять на окописька, залишають у придорожніх ровах, на підміських смітниках. З трупів завжди здирають одяг, взуття і білизну та залишають цілком голих – навіть тоді, коли вони лежать у найлюдніших місцях". 

Далі подано кілька конкретних прикладів глумління над небіжчиками: 

18 липня 1945 року, село Полівці, Тернопільська область: "Більшовики скинули хрести з могил упалих повстанців. Уночі на цвинтарі робили засідку".

15 січня 1946 року, село Підчепари, Станіславівська область: «Тіло вбитого повстанця Юри в самій білизні повісили більшовики на паркані біля сільради. На грудях прибили цвяхами таблицю з написом: "Бандит Юра". Біля повішеного трупа два дні стояла більшовицька варта. Потім більшовики вивезли трупа на окописько й там, не закопавши його в землю, підмінували». 

29 жовтня 1945 року, село Мечищів, Тернопільська область: "Енкаведівські гієни розкопували гроби, шукаючи тіла підпільників. Так не знущався з трупів і могил упалих в бою вояків ще, мабуть, дотепер ніхто в світі".

13 січня 1946 року, село Пчани, Дрогобицька область: "Тіла героїв, похоронені селянами мимо большевицької заборони, енкаведисти повитягали з могил. По кількох днях селяни похоронили знову і замаскували. З весною з почестю перенесли на сільський цвинтар". 

Щоб і слідуне залишилось

Могили повстанців радянська влада трактувала як загрозу. Вони могли стати культовими місцями, тому від тіл необхідно було позбутися. Часто їх забирали з поля бою самі чекісти, ховали на спецоб’єктах НКВС, пізніше МДБ, в окопах часів Другої світової війни, на смітниках, городах. У документах УПА є багато таких згадок: "Тіло большевики забрали і поховали на МВД скрито". 2019 року в містечку Більшівці Івано-Франківської области працівники комунального підприємства "Пам’ять" розкопали останки жертв НКВС, зокрема повстанців. Вони були закопані поблизу теперішньої музичної школи. У 1940–1950-х у цій будівлі діяла в’язниця НКВС. 

23 грудня 1951 року в лісі біля села Новошинитепер Стрийського району Львівської области курсанти навчального полку МДБ оточили криївку, у якій переховувалося п’ятеро повстанців, зокрема пропагандист Петро Федун — "Полтава", автор брошури "Хто такі бандерівці та за що вони борються?" Розуміючи безвихідь ситуації, вояки підпалили криївку, після чого пострілялись. Тіла загиблих доставили до Львова. Там влаштували процедуру опізнання для інших повстанців, які перебували під слідством. По тому трупи кинули в яму з негашеним вапном на подвір’ї "Об’єкту № 39" УМДБ у Львівській області — сумнозвісної тюрми на Лонцького. Кілька років тому в цьому місці провели розкопки. Виявили яму з негашеним вапном, по краях якої було кілька людських кісток. Ідентифікувати поховані таким чином тіла вже неможливо. 

Схоже вчинили й із Головним командиром УПА Романом Шухевичем, який загинув 5 березня 1950 року в селі Білогорща біля Львова. Подробиці стали відомі лише 20 років тому. Колишній співробітник МДБ зізнався дослідникам, що останки командира відвезли аж на Хмельниччину. Біля села Гуків їх спалили, попіл зібрали у брезент та викинули в річку Збруч. Нині на тому місці встановлено пам’ятний хрест. 

В УПА було дев’ять генералів. Точні місця поховання знаємо лише двох. Перший — це Леонід Ступницький — "Гончаренко". Він загинув 30 липня 1944 року біля села Дермань на Рівненщині. Його син Юрій згадував: "Два трупи повстанців посадили під стіною, а бáтьків викинули в басейн з водою. Після трьох днів люди вночі поховали батька, ще з одним повстанцем-дерманцем, на могилках біля школи в Дермані. На могилі поставили високий березовий хрест, який місцеві яничари тричі рубали. І тричі уночі хтось ставив новий хрест. Тепер на могилі поставлено пам’ятник". Другий — Василь Кук, пережив радянські табори, помер вже за незалежности, похований у рідному селі Красне Львівської области.