"Нескінченна втеча" Йозефа Рота

<p>Йозеф Рот у Бродах</p>

Гімназист

2 вересня 1894 року в сім’ї Марії Ґрюбель та Нахума Рота з Бродів народився син — Йозеф Мозес. Кучерявий хлопчик став потіхою для дідуся Єхіеля Ґрюбеля, який, як і більшість жителів цього містечка на східному пограниччі Австро-Угорської імперії, "ґендлював", продавав тканини. А от про батька сам Йозеф Рот історії містифіковував. Одного разу він описував його як австрійського залізничника, який швидко вийшов на пенсію і помер через божевілля, іншого — як польського графа, чи то працівника заводу боєприпасів, художника, держслужбовця, чи навіть офіцера, який у кожному гарнізоні мав іншу жінку.

Такими ж легендами оповите й місце народження Йозефа Мозеса, адже часто він писав, що йому рідною є німецька колонія Швабендорф, а не Броди, що межували з уже підросійською Волинню. А у листі 1930 року до свого видавця Густава Кіпенгоєра він взагалі стверджував: "Ніде, у жодній церковній книзі, у жодному кадастрі не були записані день мого народження і моє ім’я […]".

Багатогранна фантазія згодом допоможе йому в літературній кар’єрі і змусить дослідників дотепер шукати справжнє ядро журналістських текстів. "Das ist faktisch!", фактично, — цим вигуком у дитинстві Йозеф Мозес Рот закінчував свої оповідки, і через велику любов до дійсності вдома його прозвали Муньо Фактіш.

У 1901 році мама привела його до новоствореної гімназії барона Гірша у Бродах, де вивчав німецьку, польську та іврит. Цікаво, що Йозеф Рот знав трохи й українську. В одному зі своїх репортажів він згадував, що його мама любила співати українські пісні. У гімназії Йозеф писав поезію, захоплювався Ґете, Лессінґом, Шекспіром. У 1913 році він вирішив вступити до Львівського університету, жив у свого дядька Зиґмунда Ґрюбеля. Втім у Львові вчився недовго — вже через семестр Йозеф Рот переїхав до Відня. 

<p>Студентське посвідчення Йозефа Рота</p>

Фронт кличе

Щоб виїхати до столиці імперії, Йозеф Рот навіть записався у гурток сіоністів (хоч і не підтримував їхніх поглядів), який якраз туди вирушав. Там він вступив на факультет германістики Віденського університету. Під час навчання потоваришував з Юзефом Вітліном, згодом знаним польським письменником, родом з-під Радехова. У 1916 році їх мобілізували на війну. "Юність моя була сірою та червоною військовою службою, казарма, окопи, лазарет, — згадує автор 1925 року в циклі "Білі міста". — Я їздив до інших країн, але то були ворожі країни. Я б ніколи не подумав, що так неждано, так немилосердно, так силоміць проїду частину світу, маючи за мету стріляти, а не бажання щось побачити. Перш ніж я почав жити, весь світ був відкритий переді мною. Проте коли життя розпочалося, відкритий світ виявився спустошеним. Це я власноруч знищував його, я і мої ровесники".

Повернувшись із фронту, Рот зіткнувся з бюрократичними проблемами та оббивав пороги контор, аби виробити собі австрійський паспорт. Через постійну нестачу грошей подався у журналістику. Спершу започаткував цикл репортажів "Віденські прикмети" в соціал-демократичній газеті Der neue Tag. У ньому Йозеф Рот публікував короткі замальовки про голодне, ослаблене інфляцією місто. Наприклад, у тексті "Про собак та людей" він писав: "До численних сцен віденських повоєнних злиднів та розрухи останніми днями додалась ще одна. Понівечений війною внаслідок перелому хребта й зігнутий майже під прямим кутом інвалід незрозуміло як пересувається по Кертнер-штрасе та продає газети. А на його зігнутій спині майже паралельно до тротуару сидить… пес. Мудрий, добре надресирований пес гарцює на спині господаря та пильно стежить, щоби ніхто не спокусився на його газети. Людина та пес формують трохи моторошний міфологічний симбіоз нових часів, людинопса, — творіння війни, втіхами інвалідного існування кинуте в натовп та бурю найбільш фешенебельної віденської вулиці".

Цикл "Віденські прикмети" принесла журналістові читачів та заробіток, однак вже через рік газету закрили, що спонукало Йозефа Рота до нового переїзду.

<p>Йозеф Рот у албанському вбранні</p>

Червоний Йозеф

Наступною станцією був Берлін, де Йозеф Рот працював для Neue Berliner Zeitung, Berlin Börsen-Courier, Vorwärts. Це була преса лівого спрямування. На початку 1920-х він захоплювався соціалістичними поглядами й навіть підписував тексти прізвиськом "Червоний Йозеф". Так грався словами, адже німецьке "rot", що співзвучне з його прізвищем "Roth", означає "червоний".

У вересні 1926 року від провідного німецького видання Frankfurter Zeitung 32-річний журналіст отримав нове завдання — їхати до Італії, Америки, Іспанії або ж Радянського Союзу. "Червоний Йозеф" вибрав останнє, так пояснюючи своє рішення: "В Росії стільки всього нового, що навіть непотрібно писати про комуністичний терор. Новиною є життя, що відновлюється після зруйнування, вона дає людський, неполітичний матеріал". Втім його поїздка не була паломництвом, популярним серед тогочасних авторів. Рот уважно спостерігав за життям Радянського Союзу, описуючи його гнітючу та сіру реальність. У Москві він випадково зустрівся із німецьким філософом, літературним критиком та есеїстом Вальтером Беньяміном. Обидва приїхали побачити, як будують нову державу, та викласти свої спостереження на сторінках німецької преси. Після зустрічі Беньямін записав у своєму щоденнику: "У розмові <...> я швидко змусив його відкрити всі карти, він приїхав в Росію (майже) переконаним більшовиком, а покидає її роялістом".

Поїздка до Росію справді добряче витверезила Рота від лівих симпатій. Вже у циклі балканських текстів відчутна ностальгія за "старою доброю монархією". Там він описав Югославію, молоду країну, яка тільки-но вчиться чи хоче бути незалежною. Деякі з моментів резонують і з сучасною Україною: незрілі еліти, ворожі відносини із країнами-сусідами, погано споряджена армія та хаотичне управління.

За два десятиліття міжвоєнного періоду Йозеф Рот опублікував понад 1 300 журналістських матеріалів, серед яких репортажі, есеї, фейлетони, короткі коментарі. Він стрімко став одним із найвисокооплачуваніших та найпопулярніших журналістів у німецькомовному просторі, хоча стверджував, що писав не через амбіції, а через потребу у грошах.

<p>Йозеф Рот з дружиною Фредерікою Райхлер</p>

Святий пияк

Сам Йозеф Рот розповідав про початок своєї журналістської кар’єри незвично та легковажно: "Я вирішив залишитися у війську […] і коли пішов останній потяг із Жмеринки, довелось йти додому пішки. Три тижні я йшов. Потім об’їзною дорогою десять днів поспіль їхав із Підволочиська до Будапешта, а звідти – на Відень, де я через брак грошей почав писати як журналіст для газет. Мої небилиці друкували. І я з цього жив".

Йозеф Рот, ласий на такі історії, написав ці рядки у 1930 році — на вершині своєї репортерської кар’єри — у листі на 50-річчя відомого видавця Густава Кіпенгоєра. Чи так просто й за збігом обставин після Першої світової війни, не маючи нічого за собою, легко було стати на журналістський шлях Мабуть, ні. Шлях до визнання Йозефа Рота справді був складним. Фред Геллер, один із редакторів у віденській газеті, згадував день, коли Йозеф Рот вперше прийшов до них у редакцію. Це був 1918 рік: "Особисте враження від солдата — бідний, голодний, тремтить. Поношена форма робила його ще нікчемнішим". Гроші Йозефа Рота не трималися — навіть коли він добре заробляв, то розпускав їх на кав’ярні й алкоголь.

<p>Йозеф Рот та Стефан Цвайґ</p>

Попри великий успіх журналістських текстів та романів, серед яких знані "Марш Радецького", "Готель “Савой”, "Йов", головне визнання до Йозефа Рота прийшло аж після смерті. Кілька місяців після виходу роману владу в Німеччині захопили націонал-соціалісти. Тож його книжки заборонили, й автор був змушений працювати в екзилі. Разом із Стефаном Цвайґом Йозеф Рот втік до містечка Остенде в нейтральній Бельгії. Його дружину Фредерік Райхлер, яка перебувала у психіатричній лікарні, нацисти розстріляли.

Повернення

Одна з головних тем у романах Йозефа Рота – розпад Австро-Угорської імперії. Він оплакував втрачену батьківщину, і попри те, що Галичина та пам’ять про неї його засмучували, щиро тужив за нею. "Холодне сонце Габсбургів згасало, але це було сонце […], — згадував він. — І позаяк смерть цісаря поклала кінець моєму дитинству, як і батьківщині, я тужив за цісарем та батьківщиною, як за своїм дитинством".

<p>Ірмгард Койн &ndash; німецька письменниця</p>

Востаннє 43-річний Йозеф Рот приїхав до Львова 1937 року. Тоді він у супроводі своєї партнерки, німецької письменниці Ірмгард Койн, поїхав до Польщі, щоб прочитати лекції в різних містах на запрошення польського ПЕН-клубу. Рот виглядав не на свій вік: здавався хворим, бездомним, розчарованим у житті та історії п’яним чоловіком. 2 лютого 1937 року радикальний сіоністський молодіжний журнал "Контратака" у Львові взяв інтерв’ю у письменника. У вступі до публікації журналісти зазначали, що Йозеф Рот був хрещений у Відні у 17 років і відтоді залишався побожним католиком. Мартін Поллак каже, це була одна з приватних легенд Рота, і він не полінувався її розповісти журналістам.

У Львові, у залі Індустріального музею Рот розповідав про роль забобонів у прогресі. До речі, він не розмовляв польською мовою, а натомість читав лекцію "вишуканою красивою німецькою мовою". Цілком можливо, що він більше не довіряв своїй польській мові, адже минуло двадцять років відтоді, як він покинув Галичину.

<p>Йозеф Рот в Парижі</p>

"Запевняю вас, друзі, що ми присутні на останньому з подібних свят у Європі", — звертався він тоді до добірного львівського товариства не без впливу алкоголю і пробуджених почуттів. Йому не вірили, але багатьох з тієї публіки розстріляли енкаведисти між 24 і 26 червня 1941 року, а декого вбили есесівці 3 липня того ж року. Тиждень, що минув між двома львівськими розстрілами інтелігенції, став тижнем остаточного руйнування світу, яким жив Йозеф Рот.

Під час Другої світової війни нацисти перетворили Галичину на поле битви та місце масового вбивства. Вони остаточно знищили сліди галицького єврейського світу. Йозеф Рот не дожив до Другої світової війни — він загинув за кілька місяців до її початку, 27 травня 1939 року. Його перекладача Ізидора Бермана вбили 1942 року в Янівському таборі у Львові разом із багатьма іншими єврейськими інтелектуалами, зокрема Деборою Фогель, подругою Бруно Шульца (яку розстріляли того ж року у Дрогобичі), та германістом Германом Штернбахом, який у 1937 році переклав репортажі Йозефа Рота для видання "Nasza Opinja".

Того ж 1937 року, навідуючись у рідні місця, письменник та журналіст намагався зануритись у світ свого дитинства, яке ще за Габсбурзької імперії минало в міжкультурному середовищі. А коли повертався до Берліна чи Парижа, розповідав своїм друзям про загоювання внутрішніх ран, пов’язаних із рідним місцем та травмою стосовно батька. Галичина була частиною його ідентичності, і йому було прикро визнавати, що світу, який був йому рідним, вже не існує.