"Не отвержи мене": Чому Україна вслід за імперією забула перших класиків

<p>Максим Березовський</p>

Глухів, повен голосів

Глухів середини XVIII століття був містом, сповненим краси. І влади. Від 1708-го до 1764-го місто було столицею Гетьманської України. У мистецтві та культурі панувало українське бароко. Саме в той час у Глухові й народилися двоє майбутніх класиків, перші українські професійні композитори, які писали не лише церковну музику, – Максим Березовський та Дмитро Бортнянський.

<p>Дмитро Бортнянський</p>

Тоді у Глухові діяла музична школа, відкрита ще за гетьмана Данила Апостола 1729 року. Тут готували учнів для Придворної співацької капели в столиці імперії, Санкт-Петербурзі. Хлопці вивчали "київський", "чотиригласний", "партесний" (на декілька партій) спів, нотну грамоту, гру на цимбалах і бандурі. Згодом Максима Березовського та Дмитра Бортнянського, як і багатьох українських юнаків із гарними голосами, забрали до Петербурга.

Столиця вражала. Різниця в музичному житті була разючою. По всій імперії музика – це народні пісні й танці та церковний хор, а у столиці – і опера, і балет, і квартети, і концерти для клавіру з оркестром. Там працювали європейські музиканти, які створювали та виконували нову й незнану решті країни музику.

Серед співаків Придворної капели хлопці з Глухова вирізнялися талантом. Вони не тільки співали в капелі, їх залучали до постановок опер, написання музики. Українські музиканти навчались у Санкт-Петербурзі в італійських викладачів, а згодом поїхали до Італії продовжувати студії. Збагачувати талант в італійських педагогів було загальною тенденцією серед європейських музикантів. І Вольфганг Амадей Моцарт, і Йоганн Себастьян Бах теж їздили до Італії.

Місто у стилі маскараду

Бортнянський протягом десяти років жив у Венеції. А в Болоньї, поряд із Моцартом, навчався Березовський.

Венеція у XVIII столітті була центром музичного та театрального життя Європи. Звідси походять Алессандро Скарлатті, "рудий падре" Антоніо Вівальді, автори commedia dell’arte Карло Ґольдоні та Карло Ґоцці. І, звичайно, Венеція знаменита своїми маскарадами. Театралізація життя, проникнення Мельпомени в реальність, її переплетення із повсякденністю накладали відбиток і на мистецтво.

У XVIII столітті у Венеції діяло чотирнадцять театрів. Чотири – оперні, три – драматичні, решта – працювали з приїжджими трупами. Крім цих сцен, у Венеції були численні приватні театри, які утримували у своїх палацах аристократи. Для порівняння, Париж мав учетверо більше населення, але вчетверо менше театрів, ніж Венеція. Будь-яка нова п’єса, акторський дебют ставали першорядними подіями. Суперництво двох театрів або двох драматургів – наприклад, Ґольдоні і Ґоцці – набувало масштабів державної події.

Театральність музики – це та особлива риса, яка відрізняє інструментальну музику Бортнянського від музики Березовського, який не жив у Венеції. Вона ж споріднює Бортнянського і з Моцартом.

Бортнянський написав в Італії три опери. Перша опера, "Креонт", – це проба пера, незнаний досвід написання музики для оркестру, солістів. А вже третя опера, "Квінт Фабій", була дуже зрілою і мала великий успіх, її ставили в багатьох театрах Італії та Європи. На партитури опер Бортнянського натрапляли в архівах Лісабона та Лондона. Їх дещо переробляли: твори пристосовували до місцевих умов – складу оркестру, сцени. За 10 років Бортнянський отримав справжнє європейське визнання. Але після численних нагадувань Придворної канцелярії мусив повернутися до Санкт-Петербурга.

Викрадення оперою

Максим Березовський працював в Італії менше – чотири роки. Він блискуче закінчив Болонську академію, ставши 1771-го, наступного року після Моцарта, "академіком".

"Демофонт" Березовського – це перша українська опера. Її написано для зимового карнавалу в Ліворно, де стояла на якорі російська флотилія. Вірогідно, опера була написана на вимогу композиторового патрона, графа Олексія Орлова. Прем’єра відбулася в лютому 1773 року і здобула визнання місцевої преси.

<p>Костянтин Флавицький "Княжна Тараканова", 1864 рік</p>

Ім’я Березовського овіяне різними легендами. Із його оперою пов’язана бувальщина про викрадення 1774-го князівни Єлизавети Тараканової з Італії. Жінка оголосила себе "претенденткою на російський престол", назвалася дочкою імператриці Єлизавети й Олексія Розумовського.

Згідно з легендою, граф Орлов отримав завдання доставити самозванку до Росії. Для цього він розробив план викрадення. У Ліворно для князівни влаштували пишне свято, що почалося з постановки опери Березовського "Демофонт". Спадкоємиця так розчулилася музикою, що дозволила заманити себе на російський фрегат, нібито щоб продовжити бенкет. Тільки-но вона ступила на судно, якір підняли й корабель вирушив до Росії. Легенда свідчить, що на тому ж борту, всупереч своїй волі, до Росії вирушив і Березовський. Він брав участь у святковому застіллі й нібито не помітив відплиття.

Що в цій історії є правдивим, а що – вигадкою, сказати складно. Але відомо, що Березовський неодноразово перетинав російський кордон за чотири роки перебування в Італії. Цілком ймовірно, що він виконував таємні дипломатичні доручення.

Знайти себе в Петербурзі

У Санкт-Петербурзі Максимові Березовському було важко знайти роботу, яка відповідала б його таланту та освіті. Він повернувся на своє колишнє місце – композитором до Придворної капели. Зарплата, яку йому запропонували, була в рази меншою, ніж навіть у посередніх італійських колег. Поклоніння іноземцям у Петербурзі було абсолютним – натомість талановитий, освічений молодий композитор виявився просто непотрібним.

Один із найдраматичніших хорових концертів, який написав Максим Березовський зі словами: "Не отвержи мене во время старости". Що це? Передчуття власної долі? Тонке відчуття, співзвучність церковного тексту власному внутрішньому світові? У 31 рік композитор наклав на себе руки.

Чому суспільство належно не оцінило таланту Березовського, одного з перших професійних композиторів на теренах Російської імперії, автора прекрасних духовних хорових концертів, першої опери, першої симфонії, перших інструментальних сонат? На це запитання досі нема відповіді.

Музична доля Дмитра Бортнянського склалася інакше: його кар’єра – приклад успішного музиканта, попри моду на іноземців. У тодішніх концертах грали італійські, французькі, австрійські та німецькі музиканти; музику писали італійці та австрійці. Українець Бортнянський, якому замовляли французькі комічні опери для того, щоб їх виконувала придворна знать, – це було щось! Розмах діяльності Бортнянського вражав. Спочатку – співак Придворної капели, потім – соліст концертів і оперних вистав; композитор оперної, духовної, камерно-вокальної, інструментальної музики; директор Придворної капели; придворний композитор Малого двору, викладач; знавець живопису – член Академії мистецтв. Йому доручали переглядати та рецензувати усю церковну і придворну світську музику. Бортнянський навчав музики сім’ю майбутнього імператора Павла І і навіть закуповував картини для царських покоїв у Павловському та Гатчинському палацах.

Аутсайдери "Могучої кучки"

Одразу після смерті українських класиків – Березовського, Бортнянського, Веделя – музична естетика змінилася. На сцену вийшли Глінка, Даргомижський, трохи згодом – композитори так званої "Могучої кучки". У їхній музиці центральне місце посів реалізм, з’явилися національні теми. Бортнянському та Березовському відмовили в індивідуальності: критики говорили про "итальянщину". "Сахар Медович Патокин", – так Бортнянського іронічно характеризував Глінка.

<p>Пам'ятник Максимові Березовському в Глухові</p>

У хоровій музиці і Бортнянський із Березовським, і Ведель спиралися на багатовікову традицію українського церковного багатоголосся. Але у світській музиці Березовський та Бортнянський рухалися шляхами загальноєвропейської класичної традиції. Саме вони заклали фундамент нецерковної професійної музики на теренах Російської імперії – і саме їм було відмовлено у визнанні.

Історичні драми – світові війни та революції – знищили майже всі партитури композиторів. Архіви Придворної співацької капели, бібліотеки багатих аристократів зникли: їх знищили, загубили, розпорошили по світу. Донині буквально по крихтах доводиться відшуковувати опери, симфонії, сонати перших українських класиків. Але при цьому хорова музика Бортнянського, Березовського та Веделя продовжує жити в церковному вжитку. Неперервна традиція хорової музики має послідовників і в сучасному українському мистецтві.

У світі відроджується захоплення старовинною музикою. Нині вивчають ренесансний, бароковий та ранньокласичний інструментарій. Із забуття повертаються старовинні танці: поряд із вальсом та румбою поціновувачі навчаються і алеманди, куранти, буре та жиги. Цьогоріч у Львівській Національній Опері вперше в Україні поставили дві опери Бортнянського - "Сокіл" та "Алкід".