Найрозкішніший палац Волині

Скажені шахи князя Вишневецького

Вишнівець саме такий. І мучиться український турист, і вагається, куди ж цю пам’ятку віднести: до сильних (замків) чи до красивих (а це в нас палаци). Дивімось на неї комплексно: ось так і розвивалася архітектура. Спочатку був форпост. Потім з нього вибрунькувалася, розквітла великопанська резиденція.

Першу згадку про Вишнівець фіксуємо 1395 року. Тоді новгород-сіверський князь Дмитро Корибут (помер 1404 року) заклав замок на правому березі річки Горинь. Ні, той протозамок не був навіть на місці сучасної резиденції: лежав на території сусіднього села Старий Вишнівець і був повністю зруйнований татарами 1494-го. Дмитро, ймовірно, був родоначальником династії князів Вишневецьких. Та й сам був не з простих посполитих: син могутнього Ольгерда, онук легендарного Гедиміна. Зараз історики кажуть, там ще й Рюриковичі в анамнезі були.

Вже син Корибута, Федько Несвизький, зачне ще один великий волинський рід – Збаразьких. Бо замок у Збаражі заклав його ж батько, той самий Дмитро Корибут. Прізвищем Вишневецький уперше назве себе прапраправнук Дмитра, Михайло Збаразький – на початку XVI століття.

Вишнівець був родинним гніздом Корибут-Вишневецьких аж до часу, коли рід згас у першій половині XVIII століття. Винятком був короткий період (1575–1596), коли маєтність на трошки перейшла до Чарторийських як посаг Олександри Вишневецької. Все знову стало на свої місця після розлучення княгині.

Як кожен великий рід, Вишневецькі мали кілька розгалужень. Родинне гніздо належало так званій “королівській” гілці. І шалений Ярема (1612–1651), і легендарний Байда (1516–1563) – з неї. Тільки перший перейшов у католицизм (до цього рід був виключно православним), а другий заснував Запорізьку січ. Містом дотепер ходять легенди про “скажені шахи” князя Яреми Вишневецького: на велетенській шахівниці ролі фігур виконували селяни, виграні “фігури” отримували пани, котрі грали з князем у шахи.

Досить значне місто

Але ми відірвалися від архітектури. А історія місцевого замку починається власне з того князя Михайла, котрий перший вирішив називати себе Вишневецьким і помер десь у 1516/1517 роках. Відновлювати стару твердиню, котра перетворилася на згарище, князь не став – і взявся зводити новий замок на крутому схилі лівого берега Горині. Як виглядала та твердиня, можете придумати собі самі – жодного її зображення не збереглося.

Щось там князь, бравий вояка і переможець битви під Лопушним (1512) таки в архітектурі знав. Нова твердиня хоч і стояла неподалік від Чорного шляху, та кримчаки її жодного разу за понад 70 років не взяли – принаймні, про це не лишилося свідчень. За століття містечко, що тулилося до замку і розвивалося під захистом його стін, доросло до цілком значного торговельного центру Волині.

Родинні гнізда з історією мусять мати й родинні усипальні. 1530 року між замком і рікою звели Вознесенську церкву, яка і була мавзолеєм Вишневецьких. Пам’ятаймо ж: це був русинський православний рід, аж поки Ярема не став Ієремією і не збудував неподалік ще й костел.

1577 року фортуна повернулася до замку спиною: і він, і містечко були так сильно зруйновані, що князь Андрій Вишневецький навіть не мав з чого заплатити королівський податок. Від нападу Вишнівець оговтувався п’ять років. Відновився: Еріх Лясота, посол австрійського імператора Рудольфа II, занотував у 1594-му: “Вишнівець – досить значне місто з замком”.

Місто, може, і значне, а от із замком час було вже щось і робити: розвиток артилерії не давав шансу високим баштам. Перебудову за бастіонною, вгрузлою у землю системою взявся втілювати вже неодноразово згаданий Ярема Вишневецький – десь у 1640-му. Навколо викопали рів, збудували чотири міцні бастіони та кілька равелінів. Всередині бастіонів, на території старого замку, містилося чимало житлових і господарських споруд. Як власне житло Ярема звів собі палац у південній частині форпосту.

Зі східного боку від замку, де зараз центр селища, лежали квартали підзамча, що мали й власні бастіонні укріплення. Там і виріс перший католицький храм міста – мурований костел святого Михайла при кармелітському монастирі.

Мармуровий камін за порятунок

Далі почався зовсім вже чорний період у замковій біографії. Вишнівець сильно постраждав у часи Хмельниччини (1648). На момент, коли до нього підійшли козацькі війська, у твердині не було навіть залоги. Що не доруйнували козаки, спаплюжили татари, які наступного року поверталися додому в Крим. “До трьох разів штука”, як кажуть поляки: 1651-го повз містечко знову йшли козаки – і знову захопили замок. Мало? Татари додали: нападали на місто у 1653, 1666 і 1667 роках. А ще через п’ять років на цю землю прийшли турки – і вчергове зруйнували містечко.

Волинь не потрапила у ярмо Порти, як сусіднє Поділля, та легше Вишнівцю від того не було. 1675 року замок знову був зруйнований військом паші Ібрагіма Шишмана. За всі ці поневіряння Ян Собеський звільнив Вишнівець від сплати податків на 12 років.

1720-го останній з роду Вишневецьких, князь Михайло-Серватій, перебудував замок на палац. Все, що йому потрібно, вмістив у простір між старими бастіонами. Є версія, що трохи вивчав архітектуру, тож сам і спланував нову резиденцію. Він був чоловіком освіченим і шаленим бібліофілом, дбав про палацову бібліотеку і навіть трішки пописував. Окремий розділ у бібліотеці займали книги з театрального мистецтва – у резиденції був власний театр. Загалом книгозбірня налічувала близько 1400 томів.

Кімнату з мармуровим чорним каміном називали “салоник графа Форгача”. Тут довго жив, а потім вмер угорський аристократ, котрий втік з батьківщини через участь у таємній антиурядовій змові. Камін потім князям надіслали родичі втікача – як вдячність за порятунок. Його встановили, хоч у приміщенні вже був бароковий п’єц. На стіні висів і портрет сумного графа – кажуть, той був красенем.

Картини, посуд, зброя

Класицистичний палац і в наші дні складається з кількох об’ємів, об’єднаних в симетричну П-подібну композицію з ризалітами, яка утворює курдонер з партерним парком. Ви вже позіхаєте? Не варто: ризаліт – це частина споруди, яка виступає за основну лінію фасаду по всій її висоті. А курдонер – урочистий красивий двір перед головним фасадом палацу або якоїсь важливої державної споруди. Це від французького cour d’honneur – “почесний двір”. Площа перед вишнівецькою резиденцією справді велика і гарна, з підстриженим газоном та доріжками, які з неба нагадують велетенську мішень. Центральну частину палацу виділено трикутним фронтоном з пишним ліпленням у тимпані. Фасад прикрашають портики тосканського ордера.

На захід від палацу найзірковіший з паркових архітекторів свого часу Діонісій Міклер розбив на двох терасах парк. Зазвичай зелені насадження оточують панські резиденції зусібіч. У Вишнівці таке провернути було неможливо – палац стояв на стрімкому березі ріки. Здається, що зараз від колишньої оборонної функції лишилися хіба високі цегляні мури навколо частини комплексу. Та вони теж дітища XVIII століття, на що натякають дві пишні барокові брами. Якщо придивитесь, побачите залишки старих бастіонів. Хоча за Михайла-Серватія палац все ще трошки був і замком – до 1760-го тут стояв гарнізон.

Михайло-Серватій мав аж трьох дружин – і жодного спадкоємця. По його смерті маєтність переходить до Мнішеків, які розбудовують палац. Чудова картинна галерея (тільки князівських портретів налічувалось понад 600, плюс 40 картин на історичну тематику), інтер’єри в стилі пізнього рококо, колекції посуду, зброї та меблів робили резиденцію у Вишнівцях найгарнішою на Волині. Дах палацу був вкритий блакитною керамічною плиткою – екзотичним матеріалом для наших теренів.

Ні, про картинну збірку варто таки згадати ще кілька слів. Тут були оригінали Ватто, ван Дейка, Каналетто і когось з Гольбейнів. Ох!

Стіни замкових покоїв були вкриті панелями з цінних порід дерева або оббиті шовком з вишивкою золотими та срібними нитками. Вестибюль був вкритий керамічними плитками з зображенням побутових сценок. На стелях були барокові плафони з ліпним гіпсовим декором. Обігрівали маєток високі п’єци й каміни у французькому й італійському стилях. Двері були помальовані білим або жовтим. Все ліве крило палацу складалося з гостьових кімнат. Нові власники старі фортифікації поки не чіпали: 1748-го ще був і сухий рів навколо комплексу, і давній міст з брамою, і казарми для гарнізону.

Під охороною восьми гармат

1750 року князь Ян Кароль Вандолін з Мнішеків одружився з внучатою племінницею Михайла-Серватія, Катериною. Родина мешкала у Вишнівці, який князь дуже любив. Він звозив сюди цінні речі та частину бібліотеки зі свого замку в Ляшках Мурованих на Львівщині. За Яна Кароля Вишнівець просто сяяв новою монетою: до наявних колекцій додалися цінні збірки скла, скульптур, карт, сервізів. Власники мали кілька карет і возів, зокрема санну карету, вистелену всередині білим оксамитом. А ще – годинники з лицарями та Міневрами, родинний архів на 200 томів, 150-річні розписні китайські ліхтарики, старомодний канделябр-павук на сім свічок з чорного дерева, котрому було вже кількасот років, севрські вази зі сценами з полювань… Цікаво б було поглянути й на чимале батальне полотно із зображенням битви під Хотином 1673 року – на ньому було все місто з околицями, польський і турецький військові обози. За оборону комплексу відповідали чотири великі й чотири малі гармати.

Спадкоємець Яна Кароля, друг останнього польського короля і дипломат граф Михайло Єжи Мнішек продовжив докладати зусиль до створення найрозкішнішої резиденції Волині. В його часи у сухих ровах потреби вже не було, тому частину старих укріплень він наказав зрівняти з землею. Син Михайла Єжи Кароль (помер 1846) продовжував опікуватися палацом, та вдавалося це йому вже гірше. Починалася довга епоха занепаду комплексу. Вже його син, Андрій, покинув Волинь заради Парижа, маєтність продав княгині Абамелек. До Франції забрав частину книгозбірки й найцінніші картини. Княгиня ж продала резиденцію любителю графу Володимиру де Броель-Плятеру. Від нього за борги палац перейшов до графа Толля. Бібліотека загинула у затопленому підвалі в Києві. А портрети Мнішеків та Лжедмітрія дотепер висять в Історичному музеї на Червоній площі Москви. Інші художні роботи також зберігаються в музеях Києва, Відня і Варшави.

Протягом 1852–1913 років Вишнівець змінив дев’ять власників. Один з них, російський генерал Павло Демідов, намагався повернути комплексу колишню пишність. Реставрацією займався Владислав Городецький – автор київського “будинку з химерами”.

Змінюються власники, змінюється влада

1913-го власником садиби став граф Казимир Грохольський. А далі Перша світова війна. В палаці розмістився штаб 25 корпусу 11-ї російської армії. В часи УНР тут був штаб Симона Петлюри. Попри всі руйнації війни, Грохольському було що продавати зі старих замкових колекцій і у міжвоєнний час. У Другу світову тут вже квартирувало гестапо. Під час атаки вояків УПА палац і сусідній кармелітський костел майже повністю згоріли. Костельні руїни розібрали.

Вже десь у 1950-их у селищі взялися за ремонт – будинку, не пам’ятки. Повністю змінилося планування споруди, з’явилися нові перекриття. Колись занедбаний парк перетворився на недоліс. Статус пам’ятки архітектури резиденція отримала щойно 1963-го. До 1970-х її реставрували – щоб розмістити тут ПТУ та будинок культури. Вони пропрацювали тут до 2007-го. Палац був величенький, тому місця вистачило ще й шкіргалантерейній фабриці та селищній бібліотеці.

Зараз тут, в одному з об’єктів заповідника “Замки Тернопілля”, музей. Не так давно відновили красиву дзеркальну залу. Ексрезиденція складається з палацу, двох флігелів, двох брам і парку. В парку збереглася кам’яна лавиця – місцеві стверджують, що на ній малював Тарас Шевченко (жодних документальних згадок про перебування поета у місті немає). У вишнівецькому палаці бували Іван Мазепа, король Станіслав Понятовський, Микола Костомаров, Юліуш Словацький, Леся Українка. Оноре де Бальзак провів тут чотири дні й перерахував картини – їх було 1800. Як ви ще не були у Вишнівці, варто запланувати візит теж.