"На прощу до Єгипетського сонця". Леся Українка у санаторіях Єгипту

Арабське село, що стало європейським містом

Сучасний Гелуан із 1950-х років входить до агломерації Каїру, проте ще 100 років тому передмістя єгипетської столиці було одним із найвідоміших у світі медичних курортів. Поселення в цій місцевості згадувалися ще з 690 року нашої ери. Однак своєму заснуванню місто зобов’язане німецькому доктору Вільгельму Райлю-бею, придворному лікарю єгипетського хедивагубернатора Ісмаїла-паши. У 1868 році німецький лікар Райль дослідив гелуанські сірководневі джерела й докладно описав їхні лікувальні властивості, особливо для пацієнтів із ревматизмом. Вже через три роки, у 1871-му, Ісмаїл-паша видав указ про заснування в Гелуані здравниці, призначивши Райля її директором. У 1872 році в Гелуані завершили зведення критих бань в мавританському стилі, де скупався сам хедив. Згодом в місті побудували "Гранд-готель", а в 1876-му курорт з’єднали із Каїром залізницею. 

Після смерті Рейля у 1879 році проєкт на деякий час занепав, аж доки новий хедив Єгипту Теуфік-паша не взяв його під своє покровительство та не збудував там власний заміський палац. Гелуан перетворився з маленького арабського села коло Ніла на сучасне європейське місто з чітко розпланованими вулицями, мощеними дорогами, водогоном і електричним освітленням. Побачивши перспективність курорту, експати з Англії, Франції та Сполучених Штатів, а також місцеві багатії почали скуповувати в Гелуані земельні ділянки для будівництва вілл. Уже на початку ХХ століття населення міста зросло до 8 тисяч мешканців, а до послуг відпочивальників було понад десяток готелів, казино та скейтинг-рінк.

Наприкінці ХІХ століття Гелуан набуває популярності серед європейських та американських лікарів. Завдяки сухому та чистому повітрю, а також теплій зимі Гелуан стає популярною кліматичною станцією — тобто, місцем для зимування людей, котрі через хронічні хвороби погано переносили холод та вологість у себе на батьківщині. Сезон у Гелуані починався у жовтні і закінчувався зазвичай у березні-квітні із приходом так званих "хамсінів"від арабського khamasīn – п’ятдесят — пустельних вітрів, що дують протягом 50 днів.

Доступніше за здравниці Криму та Кавказу

Гелуан стає відомим в Російській імперії на початку ХХ століття. Одним із перших санаторіїв для росіян в Єгипті стала "Villa Wanda". Її відкрило подружжя Юліуша та Ванди Білінських із Варшави, що оселилися в Гелуані 1898 року. Там вони придбали земельну ділянку та збудували невеликий готель, що почав приймати на оздоровлення чи зимування. Сам Юліуш помер 1901 року від хвороби нирок.

<p>"Вілла Ванди". 1910 рік</p>

Справи у пані Білінської йшли добре, часом в її санаторії не вистачало місця для усіх гостей. Не зважаючи на репутацію "слов’янського" пансіонату, окрім поляків, українців та росіян, у "Віллі Ванда" зупинялися туристи й із Англії, Франції та Німеччини. Рекламу свого закладу Ванда Білінська подавала в популярних газетах Росії. Зокрема, і в газеті "Кіевлянинъ" від 20 листопада (3 грудня) 1904 року:

«"HELOUAN LE BAINS" В ЄГИПТІ. Кліматичний курорт для хворих на ревматизм та захворювання нирок, за 40 хвилин їзди від Каїра. Відкриття сезону з 1/14 жовтня. Значно розширений порівняно з минулим роком. Готель. Павільйон "Villa Wanda" В. Білінської. Власна дієтична кухня. Лікарі-спеціалісти на місці. Повний пансіон від 10 до 12 франків на добу. При проживанні двох осіб у одному номері — знижка. Адреса: Egypte, Hélouan. Villa Wanda, m-me Wanda de Bilinska.4».

У своїй брошурі 1908 року петербурзький лікар-нефролог Олександр Пасельцар, описуючи переваги Гелуана як здравниці для ниркових хворих над курортами Криму та Кавказу, також давав поради усім подорожуючим до Єгипту та ділився враженнями від проживання на "Віллі Ванда":

"У Гелуані дуже багато готелів і пансіонів, і всюди вам здають кімнати з повним утриманням. Зупинятися в готелях я не раджу: по-перше, там дорожче, а по-друге, життя там нудніше. З-поміж пансіонів я міг би вам назвати дуже багато, але насамперед мушу згадати той, у якому я з дружиною прожив два сезони і залишився у захваті. Кожен, кому доведеться приїхати вдруге, більше не захоче зупинятися в іншому місці… Ні в одному пансіоні Гелуана ви не знайдете такого згуртованого товариства, тієї сімейної атмосфери, яка панує у пані Білінської, що докладає всіх зусиль, аби її гостям було якнайкраще".

"Вілла Ванда" мала переваги серед аналогічних французьких та англійських закладів завдяки ціновій політиці. Проживання із повним пансіоном у санаторії Білінської на місяць коштувало 300 франків, або ж 115 рублів. За цю суму пансіонер отримував ситний сніданок, обід із чотирьох страв та вечерю.

За підрахунками доктора Пасельцара, зимування в Гелуані обходилося  дешевше, ніж у здравницях Криму та Кавказу. Дорога в обидва кінці, проживання у Єгипті та кишенькові витрати коштували пацієнту приблизно 150 рублів на місяць, або 1000 рублів за сезон, тобто півроку — із жовтня по квітень.  При цьому, середня місячна зарплата в Російській імперії тоді становила від 20 до 30 рублів.

"Найздоровіше місце на світі"

Згодом в Гелуані з’являються й інші санаторії, засновані вихідцями з Російської імперії. 1907 року сюди переїхав доктор Олексій Рабінович. Рабінович був третім сином у родині успішних одеських купців, що торгували чаєм. Як і брати, Олексій вивчився на лікаря в Берліні, однак його призвали до армії під час Російсько-японської війни. Після демобілізації Рабінович почав подорожувати світом, врешті опинившись в Єгипті, де відкрив для себе сірчано-водневі джерела Гелуану. На його переконання, цей курорт був "одним із найздоровіших місць на світі", отже Рабінович без вагань вирішив осісти саме там та відкрити власну медичну практику — санаторій "Villa Continental". Саме тут і проживала Леся Українка, та навіть з’явилася із доктором Рабиновичем на груповому фото мешканців пансіонату.

Доля єврейського лікаря з Одеси видалася надзвичайно яскравою та водночас трагічною. Він одружився на світській левиці Неллі Катаві, представниці однієї з найбагатших та найвпливовіших єврейських династій Єгипту, за руку якої змагалися і османські паші, і англійські лорди. Родину Рабиновичів в Гелуані надзвичайно шанували, адже Олексій безкоштовно лікував та годував місцевих пацієнтів, які не могли про себе подбати. Згодом він навіть навернувся до ісламу та змінив своє ім’я на Алі. Проте, Олексію-Алі не було суджено прожити довго. Підхоплений ще під час служби в армії сифіліс, призвів до втрати розуму. Якось під час жвавої перепалки із одним лікарем він вихопив пістолет та ледь не застрелив колегу, а вертаючись до Єгипту з Франції напав на корабельного стюарда. Доктора Рабіновича госпіталізували до психіатричної клініки в Парижі, де працював його брат Жак (Яків), там він і помер у 1914 році. 

У 1908 році до Гелуану переїхав ще один російський лікар німецького походження — доктор Д. Л. Ґланц. Разом із своїм партнером на батьківщині, директором харківської бальнеолікарні доктором С. З. Рабіновичем (тезка Олексія Рабіновича), вони засновують новий санаторій для співвітчизників із символічною назвою "Jisn" (тобто "Життя" у французькій транслітерації). С. Рабінович взяв на себе маркетингове просування санаторію серед російських лікарів та пацієнтів, одночасно популяризуючи Гелуан як "найкращу в світі здравницю для безнадійно хворих на ниркові, легеневі та кісткові хвороби". 

<p>Брошюра доктора С. З. Рабіновича&nbsp;</p>

Брошури та рекламні проспекти санаторію "Життя" окрім дещо перебільшених історій чудесних зцілень хронічних хворих, містили корисну інформацію для подорожуючих, наприклад, розклад пароплавів, поїздів та загальні поради на кшталт які речі варто взяти з собою в подорож, як дістатися Гелуану з Александрії, та навіть скільки платити носильникам багажу на вокзалі. 

Ціни на номери в здравниці доктора Ґланца стартували від 13 франків або 5 рублів за добу. Вартість проживання вносили відразу на місяць. На відміну від пансіонату Білінської, за ці гроші хворий, окрім харчування, отримував постійний нагляд лікарів та медичного персоналу, індивідуальну програму лікування та за потреби персональну дієту. Окрім цього, в санаторії "Життя" були власні сірчані ванни та душ, а новоприбулих гостей у порту Александрії та на каїрському вокзалі зустрічали комісіонери із фірмовими фуражками з надписом "Jisn". 

Екземпляр однієї з брошур санаторію зберігається у фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського. Найцікавіше, що потрапила вона туди зі зібрання Дмитра Яворницького — українського історика, етнографа, дослідника Запорізького козацтва та першого директора історичного музею в Катеринославісьогодні — Дніпро. Яворницький в 1910 році також подорожував до Єгипту. В Гелуані він бачився із Лесею Українкою та навіть зупинявся у її апартаментах на "Villa Continental". Разом вони планували відвідати Єгипетський музей в Каїрі, "на пані з золотим обличчям подивитись".

Батумі — Константинополь — Александрія

«Чоловік послав по "отпуск", і якщо дадуть, то таки й він поїде зо мною хоч на місяць, бо треба йому горло своє рятувати, та й, видно, не хочеться йому пускати мене тепер у далеку дорогу самотою — хоч я й звикла їздити сама, але тепер я така, коли правду казати, інвалід, тільки не хочу формально сього титулу носити… Отже, коли ніяка халепа не перешкодить, то виїдемо 3 (16) листопада в Батум, а звідти морем до Александрії, а далі ще побачимо, куди, чи в Каїр, чи дальше», — писала Леся Українка у листі до своєї приятельки Надії Кибальчич 28 вересня (за старим стилем) 1909 року з грузинського Телаві, де вона проживала разом із чоловіком, Климентом Квіткою. 

Лікуватися в теплому єгипетському кліматі письменниці порадив відомий берлінській лікар Джеймс Адольф Ізраель. Отже, подружжя Квітків приймає рішення відправитися до Гелуану.  Вони спакували валізи, отримали в канцелярії Тифліського губернатора закордонні паспорти (сплативши за кожен по 15 рублів) і вирушили в довгоочікувану подорож. Візовими клопотами їм не доводилося перейматися, адже в ті часи для відвідування Єгипту не потрібні були ні віза, ні паспорт.

На початку ХХ століття з України до країни фараонів можна було дістатися на пароплавах  РОПіТуРоссийского  общества  пароходства  и  торговли — найбільшої російської судноплавної компанії у Чорному морі зі штаб-квартирою в Одесі, що була заснована у 1856 році. Александрійська лінія була одним із її найстаріших та найпріорітетніших напрямків — саме нею паломники з різних кутків імперії, зокрема й України, подорожували до Святої Землі.

У 1909 році подорож до Єгипту важко було назвати бюджетною, та й ціни в самій країні перевищували європейські. За квиток на прямий пароплав з Одеси до Александрії в каюті першого класу пасажир платив 98 рублів, за другий клас — 67 рублів 50 копійок. Вартість проїзду в третьому класі, тобто на палубі та без харчування, була значно доступнішою — лише 18 рублів. Вигідніше було придбати квитки в обидва боки відразу зі знижкою 20%. Зворотній квиток був дійсний протягом 6 місяців, що було доречним для туристів, які залишалися в Гелуані на зиму.

Прямий пароплав з одеського порту виходив щонеділі об 11:00 й прибував до Александрії наступного понеділка опівдні. Під час рейсу корабель заходив до портів Константинополя (Стамбула), Дарданелл, Смірни (Ізміру) та Пірея (Афіни), де пасажири могли зійти на берег, щоб прогулятися та оглянути місцеві пам’ятки.

Проте Леся Українка вирушила в подорож судном іншої компанії. Вона, безперечно, розглядала можливість відправитися до Єгипту прямим рейсом, але вирішила не ризикувати, адже холодна волога погода та дощі в Одесі могли погіршити стан її здоров’я. Тож 7 листопада 1909 року вони піднялися на борт "пароходу німецького" — найімовірніше, це було судно компанії Norddeutscher Lloyd (Північнонімецький Ллойд), яке виконувало рейси на Анатолійській лінії пароплавний маршрут, що проходив уздовж турецького узбережжя з Батумі та до Стамбула. Цей шлях займав зазвичай 4-5 днів.

Своїми враженнями про подорож на лайнері Norddeutscher Lloyd з Одеси через Константинополь ділився колумніст газети "Кіевлянинъ" у 1908 році: "Уже майже всі встигли перезнайомитися між собою і сформували групи для спільного огляду Константинополя. Ще до обіду показуються турецькі береги. Пасажири стрімко залишають їдальню і більш нетерплячі вибігають на палубу пароплава, щоб звідти милуватися розкриваючимися панорамами.Покамість пароплав підходить до набережної, наш оркестр вибивається із сил, вітаючи столицю султана. Щойно пароплав причалює, на нього вривається натовп брудних суб'єктів у фесках і лахмітті; ламаною російською і французькою мовами вони пропонують свої послуги як провідники".

У Константинополі Лариса та Климентій мали зробити пересадку на пароплав "Romania" компанії SMR, тобто Serviciul Maritim Român Румунська морська служба. Подорож цим пароплавом настільки сподобалася Лесі Українці, що саме йому вона надавала перевагу, подорожуючи до Александрії у подальші роки. Перед посадкою на борт у них залишалося вдосталь часу, щоб прогулятися вулицями османської столиці. 

За понад сто років поради для туристів у путівниках по Стамбулу майже не змінилися: знайомство з містом радили починати з Галати — портового району в європейській частині міста, адже саме туди човнами доправляли пасажирів із пароплавів, що стояли на рейді в Босфорі. Далі рекомендували піднятися до торгового району Перасьогодні — Бейолу сучасним фунікулером за півпіастри або 4 копійки (цей фунікулер працює досі), оглянути Галатську вежу та прогулятися Головним проспектом (нині вулиця Істікляль). Найвизначнішою пам’яткою Царгорода для православного туриста путівник РОПіТ називав Айя-Софію — раніше найбільший у світі християнський храм і шедевр візантійської архітектури, зведений імператором Юстиніаном у 537 році нашої ери, який у 1453-му після захоплення міста турками перетворили на мечеть. Як і нині, вхід до Айя-Софії для туристів був платний — 10 піастрів або 80 копійок. Відвідування мусульманських святинь, таких як Блакитна мечеть чи Сулейманіє обходилося вдвічі дешевше. 14 листопада Леся Українка написала своїй сестрі листа з порту Ізміру, а вже 16-го вона разом із чоловіком прибула в Александрію.

Шлях, яким проходив кожен новоприбулий мандрівник, зокрема і подружжя Квітків, чи не найкраще в деталях описав доктор Пасельцар: «Щойно опустять трап, так вас одразу з усіх боків оточить натовп арабів-носіїв, що пропонуватимуть свої послуги; без жодних церемоній женіть їх в шию, і арабське слово "імші", що означає "геть", стане вам у великій пригоді».

"Колонія українських письменників" в Гелуані

З Александрії до Каїра щодня вирушало до п’яти поїздів, подорож тривала близько трьох годин. Зазвичай мандрівники, які прямували до Гелуана, зупинялися на ніч у єгипетській столиці, щоб перепочити після довгої дороги та ближче познайомитися з країною. Найпоширенішою серед європейських мов у Єгипті в той час була французька, якою Леся Українка володіла вільно: "говорити мені що по-французьки, що по-російськи сливе все одно". Окрім французької, якою тоді володіла більшість представників середнього класу Російської імперії, українська письменниця вільно говорила і писала німецькою, скромніше  — італійською, а також читала й перекладала без словника з англійської. Тож почувалася вона цілком комфортно серед мультикультурної спільноти експатів у Єгипті.

Ті, хто бажав глибше зануритися в культуру та історію, могли скористатися послугами драгоманів — місцевих гідів-перекладачів, які виступали посередниками між туристами та корінним населенням. У деяких випадках мандрівник без знання арабської мови не міг обійтися без драгомана під час відвідування пам’яток за межами великих міст, як-от Луксора чи Фаюма. Його послуги коштували недешево — близько 1 єгипетський фунт на добу, або 10 рублів для українського туриста.

Драгомани були потрібні насамперед туристам, які прагнули побачити якомога більше за найкоротший час. Вони організовували тури й екскурсії до місць, куди мандрівникові без знання арабської дістатися самостійно було досить складно — наприклад, до Луксора чи Фаюма. Для любителів екзотики драгоман міг організувати подорож до пустелі: орендувати верблюдів, закупити провізію та домовитися з бедуїнами про ночівлю в їхньому таборі. Для того, щоби відвідати дервішський монастир Мевлеві в Каїрі та подивитися на містичний танок кружляючих дервішів "сама", посередництво драгомана було обов’язковим. За даними англомовного путівника Бедекера, його послуги коштували від 5 до 10 шиллінгів на день, тобто від близько 2,5 до 5 рублів для мандрівника з підросійської України. Також у путівнику мандрівникам надавали поради як поводитися з драгоманами: «Слід наймати лише добре рекомендованих драгоманів, бажано тих, за яких готелі беруть на себе певну відповідальність. З ними потрібно поводитися від самого початку як із прислугою, припиняючи будь-яку фамільярність. Драгомани, за нечисленними винятками, досить малоосвічені й не мають жодного уявлення про історичне чи естетичне значення пам’яток; їхні "пояснення" зазвичай є спотвореними переказами того, що вони почули з путівників або від попередніх мандрівників».

Варто зазначити, що вже тоді в Єгипті існувала організована туристична індустрія. Найповажнішим туроператором того часу, і водночас першим у світі, була контора Томаса Кука, більш відома як "Thomas Cook & Son". Британська турфірма проіснувала з 1841 по 2019 рік. Окрім офісів у Великій Британії та Західній Європі, компанія мала філії й у Єгипті. Одеський путівник "Кур'єр" за 1912 рік радив відвідувати піраміди в Гізі «з компанією "Кука", адже самому без драгомана важко впоратися з бандами провідників і верблюдовожатих, що буквально рвуть вас на частини». Леся Українка з чоловіком у Каїрі не затримувалися, а відразу вирушили до Гелуана, потяги туди вдень курсували майже щогодини.

Климентій Квітка провів у Єгипті менше місяця, адже на роботі йому не погодили подовжену відпустку для лікування. Втім навіть за такий короткий час його стан здоров’я значно покращився. А Леся Українка продовжувала винаймати апартаменти для тривалого проживання. Спочатку вона зупинилася в пансіонаті "Antonio", де мешкали переважно британці та інші англофони, проте атмосфера, яка там панувала, була їй не до вподоби — "peu sociable et prude", тобто малосприятлива для спілкування й лицемірно скромна. До того ж, "Antonio" не мав власного медперсоналу та не пропонував медичного нагляду. Природно, що подорожні, вперше опинившись у незнайомій країні, тяжіють до своїх співвітчизників — саме цього й шукала самотня Леся.

У "Villa Continental" доктора Рабіновича ціни були на 15–30 рублів вищі, ніж в англійському пансіонаті, проте харчування було кращим, а лікарський нагляд входив у вартість проживання. Там перебували й українці, проте "gente, не natione", як писала Леся. Вочевидь, йшлося про тих уродженців України, кого вже тоді звично й зневажливо називали "малоросами". Хоча, вона згадувала про те, що на "Віллі" перед нею зупинялася донька українського видавця Євгенія Чикаленка — Вікторія. У своєму листі до Бориса Грінченка вона навіть розмірковувала про "колонію українських письменників" у Гелуані, які б спільно проживали на орендованій віллі.

Подібну подорож у Російській імперії могли собі дозволити здебільшого представники заможних класів. Чоловік Лесі Українки Климент як приставсудовий виконавець Телавського суду отримував 65 рублів на місяць — у той час це було вище середньої зарплатні, проте її все одно не вистачало. Грошима на лікування Ларисі допомагала мати Олена Косач, також відома письменниця. На єгипетському курорті і сама Леся Українка знаходила можливості для додаткового заробітку. "Тут у моді вчитись чужих мов, от і в нас у санаторії вчаться в мене французької мови 4 чоловіка (з них 2 ще й німецької вчаться у мене ж), і я маю щодня 3–4 години зайняті. Перше щодня по чотири години вчила (2 години до обіду і 2 години ввечері), а тепер одна учениця захорувала і не вчиться, то вже маю по 4 години через день, а знов через день по 3 години). Тим способом заробляю від 65 до 75 р. на місяць, а коли є ще яка випадкова робота, то й більше. Але се, по-тутешньому бюджету, ледве дає половину утримання, так що все-таки мушу проживати запасні гроші, що мене не дуже-то радує", — писала письменниця сестрі Олені у листі від 31 січня.

Окрім цього, вона заробляла перекладами концесійних контрактів із російської на французьку та німецьку. За її словами, за 3 дні в ліжку вона змогла заробити 15 рублів — більше половини від місячної середньої зарплати робітника в Наддніпрянщині.

У ті часи подорожувальники не брали з собою великих сум у дорогу, адже дозволена сума для вивезення була обмеженою. До появи Visa та Mastercard люди зазвичай зверталися до банку у своїй країні й оформлювали подорожній чек або акредитив — фінансовий документ, за яким банк в іншій державі зобов’язувався видати певну суму в місцевій валюті, списану з рахунку клієнта. Найзручніше було купити іноземну валюту ще до початку мандрівки, або ж узяти із собою деяку кількість золотих і срібних царських рублів, які котувалися в іноземних обмінниках.

Якщо нині валютний курс оновлюється щосекунди, то до Першої світової війни його переглядали не частіше одного разу на рік, адже світ ще жив за золотим стандартом. Що ж до Єгипту, як і Європи загалом, то аналогом cучасної умовної одиниці — євро чи долара — був французький франк. Він мав обіг у Єгипті нарівні з місцевими та османськими монетами, а більшість цін для зручності дублювалися саме у франках. Вартість франка щодо рубля була фіксованою і становила 37 копійок, або 2,66 франка за рубль. Тому й не дивно, що всі ціни та розрахунки для туристів з Російської імперії були у рублях і франках — адже курс залишався сталим.

Важко визначити, скільки українців тоді відвідувало Єгипет, а Гелуан — зокрема. Проте із впевненістю можна стверджувати, що саме Леся Українка не лише популяризувала цей туристичний напрям в Україні, але й закарбувала його назву у вітчизняній літературі. На "прощу до Єгипетського сонця", до пірамід та Сфінкса, біля яких вона гуляла з чоловіком, вона приїздила майже щозими — аж до самої смерті у 1913 році. І навіть у повоєнні роки це містечко в Єгипті у нас тривалий час продовжували асоціювати з Лесею Українкою та санаторіями для ниркових хворих.