Мова конфліктів. Як сварилися у Гетьманщині

Щоправда, ненормативна лексика не завжди потрапляла на сторінки судових справ. Їхні творці — безпосередні учасники, адвокати та писарі — зазвичай обходилися загальними формулюваннями. Наприклад, "бранил непристойним криком", "бранил всякими непотребными словами", "причинил ругателство", "называл протчими непотребными и чести его вредителными словами".

Однак доволі часто вживали і цілком конкретну лайку. У протоколах засідань Полтавського ґродського суду та Пирятинського духовного правління трапляються такі слова та вислови: "бестія", "бездельник", "блазень", "блядун", "бродяга", "виблядок", "волшебница", "каналья", "курва", "курвин син", "крувиний КРУ…? ЧИ КУР…? сукин син", "скурвий син", "негодний чоловік", "мошенник", "плут", "холоп", "шельма", "щенюк" тощо.

Скурвий син

У вівторок, 7 липня 1778 року, в сінях Полтавської полкової канцелярії зіштовхнулися давні вороги — військовий товариш Сава Старицький та козак Дем’ян Бабич. Судилися вони між собою щонайменше п’ять разів. Остання історія стосувалася, згідно з Литовським статутом, серйозного злочину — "похвалок на горло", тобто погрози вбивства. Сава Старицький разом зі своїм братом, полковим осавулом Григорієм Старицьким, подали позовну заяву в березні того ж року. У ній йшлося: "Бабич, на состоящих близ хутора своего их Старицких жителством людей, неодиножди произносил пофалки спалить или с них кого либо да и самих их Старицких в смерть убить". Доказом серйозности намірів козака було те, що він нібито приїжджав із "заряженними пистолетами, и сверх того запасним порохом и дробью".

<p>Позов Дем'яна Бибича</p>

Але оскільки позивачі не прийшли до суду, то справи не довели до кінця. І от після того відбулася сутичка в сінях Полтавської полкової канцелярії. За твердженням Старицького, Бабич тут же облаяв його: "В глаза называл скурвым сином, мошенником и другими непотребными словами".

Цю ж цю лайку використав Петро Марченко, полтавський полковий осавул, стосовно Івана Соколовського, вахмістра Македонського гусарського полку. Конфлікт між ними розгорівся 14 травня 1778 року у Кременчуці. Соколовський повертав Марченкові борг, 218 карбованців. Але останній відмовився видавати розписку про погашення, стверджуючи, що позичальник винен ще 20 карбованців. Соколовський цей борг не визнавав і вимагав надати відповідну розписку. У відповідь Марченко не лише не дав розписки, але й "ругал истца называючи скурвым сыном, мошенником, бестиею, каналиею и чем толко при том ему ответчику не вздумалось".

Подібного словосполучення не цуралися навіть церковні діячі. Серед образ, що виголосили під час сварок ієреї Пирятинської протопопії, є "курвин син", "крувиний сукин син", "виблядок" тощо. Свідченням того, наскільки це була образлива лайка, є, наприклад, позов козака Артема Ілляшенка до поповича Леонтія Михайловського, майбутнього ієрея Іллінської церкви села Митченки. Поданий він був у березні 1776 року. А сам конфлікт стався наприкінці січня, коли до Михайловських прибула делегація священників розслідувати "о прижитіи якоби оним Михайловским з служанкою своею блудно дитини".

Козак Артем Ілляшенко перебував тоді у дворі Михайловського разом з іншими представниками парафіяльної громади. Попович, "видя себе обличаема", став лаяти присутніх. Артема він спершу обізвав "нечесного ложа матки сином", а потім ще і вдарив по обличчі так, що "от того вдару око кровью обагрилось". У своєму позові Ілляшенко наголошував саме на образливих словах, а не на отриманих ушкодженнях.

Вжите словосполучення належало до найнепристойніших, найобразливіших, тому не часто потрапляло на сторінки судових протоколів. Буквально його перекладали як "син розпусної жінки". Для української шляхти XVII століття це означало звинувачення у незаконному народженні. Очевидно, що в такому значенні його вживали й у Козацькій державі, суспільство якої перейняло чимало уявлень та звичаїв від Речі Посполитої. Тож, облаюючи в публічному місці своїх візаві цими словами, оскаржені неабияк їх ображали.

"Бестія", "плут", "каналія"

Інша популярна лайка, яку також озвучив згаданий вище полтавський осавул Петро Марченко, — це "бестія", у буквальному перекладі — "тварина". Вживали його стосовно лихої, хитрої людини. Обзиваючи своїх опонентів "бестією", учасники конфліктів так повідомляли суспільству, що ці люди здатні чинити лихо, є підступними, лукавими, досягають свого обманом, схильні до шахрайства й лицемірства. Крім того, це слово могли вживати і як синонім інших образ, про які йтиметься нижче, — "плут" і "шельма". Останнє також могло стосуватися злочинця, якого вже засудили — "шельмували". Ще одне слово, кинуте під час сварки між осавулом і вахмістром, — "каналія", тобто "пройдисвіт".

<p>Позов Івана Ковалевського</p>

Полковий полтавський осавул Степан Жуковський, якого цим словом обізвав військовий товариш Григорій Магденко, зреагував на нього як на образу своєї шляхетської чести. Щоправда, воно прозвучало серед інших, не менш образливих слів. Як свідчив Жуковський у своєму позові, Магденко, зустрівши його 3 лютого 1777 року в Полтаві, привселюдно "бранилъ всячески називая бестією, бездєлником і негодним человєком и протчими непотребними чести його істца вредителними словами".

Подібні образи трапляються і в позовах, де фігурують священники. Зокрема військовий товариш Іван Ковалевський з містечка Яблунева Лубенського полку під час сварки з ієреєм Стефаном Васильєвим у січні 1757 року говорив йому: "Ви попе скурвий сине, щенюче, блазне, канальський сине".

Ще один випадок стався наприкінці серпня 1764 року, коли священник Троїцької церкви містечка Пирятина Євтихій Топольський нібито "ґвалтовно" набіг на дім козака Семена Євтихіїва. При тому обзивав його "курвиним сукиним сином, бестією, плутом і безделником", бив по щоках і в "глаза плювал".

"Шельмою", "скурвим сином" і "каналією" обзивала попадя Марія Козловська свого зятя, гусара Йосипа Данилевського, коли той з’явився в її домі у лютому 1766 року.

Або ж випадок священника з села Овсюків Якова Андрущенка. У травні 1769 року він скаржився у Пирятинське духовне правління, що шурин Іван Воронковський під час бійки "називал мене курвиним сином, шелмою, чортом а не священиком".

"Безделник" і "негодный человек"

Звернімо увагу на інші вживані образи — "безделник" і "негодный человек". Семантичне поле першої лайки невелике та, згідно зі словником, означає ліниву людину, неробу. Натомість друга має значно ширшу конотацію — "ні до чого або нікуди не годний, дурний, поганий" та "мерзенний", "безчесний".

Як особисту образу вочевидь сприйняв військовий товариш Петро Паскевич вислів, що вжив секунд-майор Петро Максимович стосовно своїх слуг. Останні, якщо вірити Максимовичу, забили його вола. Секунд-майор назвав слуг "безпоместными" й "бродягами", що обурило Паскевича. Він наголошував, що ці люди перебувають у нього на службі вже по кілька років, нікуди не відлучаючись: "Почему и немогутъ назватся беспоместными и бродягами, когда имеют своего гна". Про це йдеться у позові, який подав Паскевич у червні 1778 року до Полтавського ґродського суду. У ньому позивач скаржиться на те, що Максимовичів прикажчик ґвалтовно наїхав на його хутір. Слова, які вжив Максимович, очевидно, підважували репутацію Паскевича як "чоловіка доброго, віри годного". І це потребувало відповідної реакції з його боку.

"Курва", "блядун"

Із протоколів засідань Полтавського ґродського суду видно, що козацька старшина досить часто вступалася за своїх ображених слуг. Так вони захищали власну честь.

У березні 1777 року військовий товариш Степан Вовковняк позивався до значкового товариша Лук’яна Бужинського. Причиною позову став напад на служницю Вовковняка, вдову Євдокію Палієву. Нібито Бужинський зустрів її в Решетилівці на базарі, де побив та обізвав "курвою". Вовковняк не міг залишити цієї події поза увагою, адже сталася вона в публічному місці, і було вжито лайку на адресу жінки. Військовий товариш мав боронитися, хоча б декларативно. Очевидно, саме так і було, позаяк на жодне із трьох засідань, де розглядали його позов, Вовковняк не з’явився.

Аналогом "курви" стосовно особи протилежної статі було слово "блядун". Його вжив Манжеліївський отаман Іван Лисенко на адресу військового товариша Опанаса Кирилова. Лисенко звинувачував "в незаконном якобы имъ Кириловим с неякоюсь Оришкою прижитии дитяты". При цьому він використав й інше образливе слово — "плут". Як стверджує історик Олександр Каменський, у ті часи в російському суспільстві цим словом позначали досить серйозного злочинця, звинуваченого в обмані. Українським відповідником є слово "шахрай". Тобто людина, яка вчинила "шахрайство" — злочин, що за Литовським статутом карали особливо жорстоко: смертною карою через спалення.

"Волшебница", "чародійник"

Ще один випадок виголошення словесної образи на адресу жінки стався у червні 1777 року в містечку Великі Будищі. Це трапилось під час сварки між козачками і вдовами Євдокією Штукіною та Єфимією Міщенковою — з одного боку — та значковим товаришем Михайлом Міщенком — з другого. Останній називав "ее Штукину волшебницею, вдарилъ в лицо рукою и причиныл еи под оком знак".

Слово "волшебница", записане у протоколі Полтавського ґродського суду, найімовірніше, вигадав писар. Адже сумнівно, щоб Михайло Міщенко використовував його під час сварки: мабуть, він ужив один із його українських відповідників — "відьма". Таким чином, значковий товариш звинувачував свою сваху в одному з найважчих на тоді злочинів — відьомстві.

На час виникнення цього конфлікту судовий розгляд справ про відьомство був уже офіційно заборонений. Але для суспільства Гетьманщини подібне звинувачення могло мати неприємні наслідки. Очевидно, згадуючи в позовній заяві це слово, вдова декларувала, з одного боку, його безпідставність, а з другого — образливий характер. Суд вирішив справу на користь позивачок, ухваливши стягнути з Михайла Міщенка 240 карбованців штрафу й ув’язнити на 54 тижні.

Ймовірно, прагненням не лише захистити честь, а й убезпечити себе від подібного звинувачення керувався й ієрей села Пізняків Гаврило Борохович. Він позивався до Чорнухинського священника Кирила Мстиславського в Пирятинському духовному правлінні. Останній звинувачував о. Гаврила в тому, що той нібито підсипав йому в богослужбову чашу отрути. Звідси й назви "смертовбивця, чародійник і отравник".

Усі названі вище образливі слова виголошували з єдиною метою — вразити честь опонента. Саме честь була тоді головним елементом самоідентифікації еліт, що, послуговуючись Литовським статутом, ототожнювали себе зі шляхтою.