"Між трьома ворогами": шлях командира УПА Порфирія Антонюка ("Сосенка")

Порфирій Антонюк народився 19 вересня 1909 року в селі Бискупичі на Волинінині Несхворища у багатодітній селянській родині Фрола та Євдокії Антонюків. Як і більшість волинських хліборобів, вони жили працею на землі й навряд чи могли уявити, що доля їхніх дітей стане віддзеркаленням усіх трагедій ХХ століття.

Коли Порфирій був ще молодим, сім’ю спіткали важкі втрати. Спершу від хвороби померла мати, а невдовзі трагічно загинув батько, смертельно поранений під час нападу бандитів на їхню оселю. Осиротілі діти змушені були швидко дорослішати, а кожен із братів згодом обрав власний шлях у вирі політичних катаклізмів.

Старший брат Трохим, розчарований польською владою, захопився комуністичними ідеями й навіть намагався перебратися до Радянського Союзу. Проте країна, яку він уявляв землею соціальної справедливості, зустріла його арештом і депортацією. Зрештою Трохим емігрував із родиною до далекого Парагваю, шукаючи спокою вже на іншому континенті.

Не менш драматично склалися долі інших братів. Василь загинув від рук радянських партизанів, Костянтина під час німецької окупації вивезли на примусові роботи до Третього Рейху. Натомість для Порфирія військова справа, дисципліна й організаторський хист виявилися тим покликанням, яке згодом визначить його місце в українському визвольному русі.

Під польським мундиром: початок військового шляху

<p>Порфирій Антонюк під час служби у польському війську, де здобув чин капрала, 1931 рік</p>

Першу військову школу Порфирій Антонюк пройшов не в лісах Волині, а в польській армії. Після проходження строкової служби він закінчив школу підстаршин і здобув звання капрала. Для українця міжвоєнної Польщі це було неабияким досягненням. Попри те, що українці становили значну частину населення східних воєводств, польська влада неохоче допускала їх до командних посад у війську й державному апараті. Звання капрала свідчило не лише про дисципліну, а й про здібності Антонюка до військової справи.

Повернувшись додому, він одружився, а згодом у подружжя народилися син Богдан і донька Ірина. У цей же час Антонюк вступив на службу до польської державної поліції, де очолив постерунок у селі Олеськ поблизу Любомля. Робота вимагала знання місцевості, уміння працювати з людьми й підтримувати порядок. Саме тут він здобув той організаторський досвід, який пізніше стане у пригоді вже в зовсім інших обставинах.

Коли у вересні 1939 року Польща припинила існування, разом із нею зникла й система, якій він служив. Волинь опинилася між двома тоталітарними режимами, а колишні польські військові та поліцейські мусили визначатися зі своїм майбутнім. Певний час Антонюк залишався на поліцейській службі під час німецької окупації, підтримуючи контакти з українським підпіллям.

Чимало фактів із біографії Порфирія Антонюка досі залишаються не з'ясованими. Насамперед це стосується його можливих зв'язків із середовищем ОУН(м). Документи не дають підстав однозначно говорити про формальне членство в Організації українських націоналістів. Утім у біографії "Сосенка" значно важливішим за партійні суперечки виявилося інше: військовий досвід, дисципліна й організаторський талант. Саме вони навесні 1943 року відкрили йому шлях до командування великими відділами УПА.

Січ у Свинарському лісі: повстанська держава серед боліт

Навесні 1943 року, коли на Волині лише починали формуватися перші великі відділи Української повстанської армії, Порфирій Антонюк одним із перших долучився до повстанського руху. Спочатку він сформував і очолив сотню імені Івана Мазепи. Уже за кілька тижнів стало зрозуміло, що досвід польського підофіцера та організаторський хист "Сосенка" потрібні значно ширше. Під час реорганізації повстанських сил його разом із Миколою Якимчуком ("Олегом") призначили командувати військовим з’єднанням "Турів", до якого входили також сотні Юрія Стельмащука ("Рудого") та Степана Коваля ("Юрія Рубашенка"). Так стрімко Антонюк увійшов до кола найперспективніших польових командирів УПА.

Після чергової реорганізації повстанських сил улітку 1943 року Антонюка призначили комендантом, а згодом командиром загону імені Івана Богуна воєнної округи "Турів". Саме тоді перед ним постало значно масштабніше завдання, ніж командування бойовим відділом. У Свинарському лісі він розпочав створення військової бази, що увійшла в історію як "Січ".

Для її розташування обрали Свинарський ліс поблизу річки Турії. Місцевість сама підказувала рішення. Болота, густі ліси й лише кілька вузьких доріг робили її природною фортецею. Осередком "Січі" стали села Вовчак, Мочулки, Ревушки, а згодом і Домінопіль. Саме тут постала одна з найбільших і найкраще організованих баз УПА на Волині.

"Січ" була значно більшою, ніж звичайний військовий табір. У Вовчаку розташувався штаб загону, де працювали начальник штабу, зв’язківці, друкарки та охорона. У Мочулках і Ревушках діяли пекарні, м’ясарні, гарбарні, шевські й кравецькі майстерні. Працювали польові шпиталі, млин і тартак, а між окремими заставами навіть проклали телефонний зв’язок. Сучасники згадували, що господарство бази було майже самодостатнім, а кожен знав своє місце й обов’язки.

Особливу увагу Антонюк приділяв підготовці майбутніх командирів. На "Січі" діяли одразу три підстаршинські школи, де молоді повстанці опановували військову справу, тактику й дисципліну. Тут же проводилися короткотермінові вишколи для підпільників, читали лекції з історії України, географії, політичної ситуації та організації підпілля. Зокрема, тут навчалося близько 150 курсантів під керівництвом "Запорожця", "Морозенка" та "Дінця". Війна вимагала не лише хоробрих стрільців, а й людей, здатних керувати іншими.

Та була в цієї фортеці й слабка сторона. Відкритість "Січі", через яку проходили новобранці, дезертири з різних армій і місцеві жителі, робила її вразливою для агентури. Серед тих, хто приходив до повстанців зі зброєю, траплялися і люди, завербовані радянськими чи німецькими спецслужбами. Велике господарство вимагало сотень людей для обслуговування, а численні цивільні працівники ускладнювали підтримання суворої військової дисципліни. Уже тоді окремі старшини застерігали, що така масштабна база може стати не лише перевагою, а й небезпечним тягарем.

Попри ризики, саме організаторський талант Порфирія Антонюка зробив "Січ" унікальним явищем в історії УПА. Це була не просто лісова база, а спроба створити повноцінний військовий центр із власною інфраструктурою, навчанням, господарством і системою управління. Саме тут найкраще проявився талант "Сосенка" не як командира окремого відділу, а як людини, здатної будувати цілу військову систему.

Армія без кордонів

Улітку 1943 року "Січ" Порфирія Антонюка стала прихистком не лише для українських повстанців. До Свинарського лісу дедалі частіше приходили колишні військовополонені, дезертири з Червоної армії та солдати допоміжних формувань, які більше не хотіли воювати ні за Сталіна, ні за Гітлера. Для багатьох із них ліс був єдиним шансом урятуватися.

Саме так при загоні імені Івана Богуна виник інтернаціональний підрозділ. За спогадами сучасників, до нього входили росіяни, узбеки та представники інших народів Радянського Союзу, яких очолювали колишні офіцери Червоної армії. Певний час до повстанців приєдналися й тринадцять литовських вояків, які залишили німецьку службу. Для всіх них війна вже давно перестала бути боротьбою за державні прапори. Передусім це була боротьба за власне життя.

Інтернаціональний характер "Січі" підтверджують і окремі біографії її вояків. Зокрема військовим лікарем загону був єврей Шай Варма, чиї свідчення після полону радянськими партизанами стали важливим джерелом для реконструкції історії повстанської бази.

На цьому різноманіття "Січі" не закінчувалося. До літа 1943 року при штабі Антонюка існував навіть окремий польський підрозділ чисельністю близько дев’яноста осіб. Командування УПА сподівалося, що спільний ворог дозволить уникнути українсько-польського збройного конфлікту й налагодити співпрацю бодай на місцевому рівні. Сам Антонюк неодноразово зустрічався з представниками польського підпілля, обговорюючи можливість спільних дій проти німецьких окупантів.

Утім ця модель співіснування виявилася недовговічною. Відкритість "Січі" мала й інший бік. Разом із добровольцями до повстанського табору проникала агентура, а частина іноземців згодом поверталася до своїх формувань або переходила на інший бік. Саме дезертири з інтернаціонального підрозділу відіграють фатальну роль у знищенні повстанської бази.

Домінопіль: від переговорів до трагедії

Попри поширений образ безперервного українсько-польського протистояння, перші місяці існування "Січі" були значно складнішими. Порфирій Антонюк намагався уникнути відкритої війни з польським підпіллям. Поблизу повстанської бази діяв осередок Армії Крайової в Домінополі, і ободві сторони тривалий час підтримували контакти. Командир "Сосенко" неодноразово зустрічався з польськими представниками, обговорюючи можливість спільної боротьби проти німецької окупаційної влади. При "Січі" навіть існував окремий польський підрозділ, що було винятковим явищем для тогочасної Волині.

Утім взаємна недовіра лише посилювалася. Повстанське командування дедалі більше переконувалося, що переговори використовуються польською стороною для збору розвідувальної інформації про розташування бази та її складів. Ситуацію загострювали й випадки дезертирства польських добровольців, які поверталися до Армії Крайової. За спогадами Данила Шумука, учасника подій, сам Антонюк не приховував, що рано чи пізно цю небезпечну "гру" доведеться припинити.

Переговори закінчилися пострілами у липні 1943 року. За українськими джерелами, приводом до силової акції стало вбивство польськими відділами вісьмох повстанців, відправлених на переговори. Єдиний уцілілий повідомив про підготовку нападу на "Січ" та плани ліквідувати новостворений повстанський загін. Саме ці події, на думку дослідників, стали безпосереднім поштовхом до рішення атакувати Домінопіль.

У ніч на 12 липня повстанські відділи оточили село. Після знищення польського штабу загинули не лише його оборонці, а й мирні жителі. За різними підрахунками, жертвами акції стали понад дві сотні поляків. Уже за кілька днів штаб "Січі" поширив звернення, у якому пояснював свої дії необхідністю самооборони й наголошував, що не мав на меті винищення польського населення. Та незалежно від мотивів і пояснень, Домінопіль став одним із найтрагічніших епізодів українсько-польського конфлікту на Волині.

Між трьома ворогами

До кінця 1943 року загін Порфирія Антонюка опинився в ситуації, яка сьогодні може здатися неймовірною. Повстанці одночасно воювали проти німецьких окупаційних військ, польського підпілля та радянських партизанів, кожен із яких прагнув встановити контроль над Волинню. Для "Сосенка" це означало постійне маневрування між трьома фронтами, де будь-яка помилка могла коштувати існування "Січі".

Найнебезпечнішим противником упродовж 1943 року залишалися німці. Уже навесні відділи Антонюка вступили в бої в районі Мочулок і Ревушок. Попри підтримку бронетехніки й авіації, окупаційним військам не вдалося знищити повстанські позиції. Хоча окремі деталі цих боїв, відомі переважно зі спогадів учасників, залишаються предметом дискусій, сам факт активного збройного протистояння між загоном "Сосенка" та німецькими військами не викликає сумнівів.

Нового масштабу боротьба набула в липні 1943 року, коли німецьке командування розгорнуло масштабну каральну операцію проти УПА під керівництвом обергрупенфюрера СС і генерала поліції Еріха фон дем Баха-Залевського. До неї залучили близько десяти тисяч військовослужбовців німецьких, угорських і поліцейських формувань, бронетехніку, авіацію та панцерні потяги. Після каральних акцій у Радовичах, Літині й Туличеві на допомогу місцевому населенню вирушив загін імені Івана Богуна. Повстанцям вдалося зірвати просування противника й завдати йому відчутних втрат, хоча й самі вони заплатили за це десятками загиблих.

Одним із символів збройного опору УПА німецькій окупаційній владі стала оборона Загорівського монастиря у вересні 1943 року. Хоча сам Антонюк не перебував серед оборонців, саме він направив до монастиря чоту особливого призначення, яка кілька днів стримувала наступ багатократно переважаючих сил противника. 

Однак наприкінці 1943 року ситуація докорінно змінилася. Із наближенням фронту на Волинь повернулися радянські партизанські з'єднання. Якщо раніше "Січ" була важкодоступною фортецею серед лісів і боліт, то тепер вона сама стала головною ціллю масштабної операції. На початку 1944 року дивізія Петра Вершигори розпочала наступ, який мав назавжди змінити долю повстанської бази.

Падіння "Січі"

Після восьми місяців існування повстанська "Січ" переживала свої останні дні. Наприкінці січня 1944 року до Свинарських лісів підійшло радянське партизанське з’єднання під командуванням Петра Вершигори. Його метою було не чергове зіткнення з повстанцями, а знищення одного з найбільших центрів УПА на Волині. 26 січня радянські розвідники виявили старшинську школу, а невдовзі в кільце потрапили й основні сили загону "Сосенка". За даними самого Вершигори, під командуванням Антонюка перебували сім лінійних сотень, кінний підрозділ та невелика група узбеків.

Розуміючи чисельну перевагу противника, Антонюк відмовився від оборони "Січі" до останнього. Натомість він наказав виводити відділи на північний захід, намагаючись зберегти людей, зброю й накопичені запаси. Підступи до бази замінували, щоб уповільнити наступ радянських партизанів і виграти час для організованого відступу.

Переломним моментом стала зрада біля Домінополя. Група узбеків під командуванням "Ташкента", яка входила до інтернаціонального підрозділу "Січі", перейшла на бік радянських партизанів і здала їм греблю через заболочену місцевість. Саме цей перехід відкрив військам Вершигори шлях на острів, де містився штаб повстанців. Наступ розгорнувся одразу з кількох напрямків, і оборона стрімко втратила цілісність. Повстанські відділи почали прориватися з оточення невеликими групами, зазнаючи важких втрат.

У своїх спогадах Петро Вершигора писав, що після підриву на мінах "Антонюк-Сосенко біг стрімголов", а його загін був повністю деморалізований. Однак повстанські джерела подають іншу картину. Відступ не був панічною втечею, а заздалегідь ухваленим рішенням командира, який розумів безнадійність оборони оточеної бази. Фатальною виявилася не сама тактика відходу, а втрата контролю над стратегічною переправою, що дозволила радянським партизанам швидко замкнути кільце.

Ціна цього бою була надзвичайно високою. Курінь імені Святослава фактично перестав існувати, а сама "Січ" була знищена. Саме ця поразка стала переломним моментом у долі Порфирія Антонюка. Уже за кілька тижнів людина, яка створила одну з найпотужніших повстанських баз на Волині, сама постане перед військовим судом УПА.

Суд і розстріл: між вироком і пам’яттю

Наприкінці 1943 року становище УПА стрімко ускладнювалося. Червона армія невпинно наближалася до Волині, а разом із нею поверталися радянські партизанські з'єднання. Усвідомлюючи нову загрозу, командування повстанської армії шукало будь-яку можливість поповнити запаси зброї, боєприпасів і медикаментів. Саме в цьому контексті слід розглядати переговори окремих командирів УПА з представниками німецької влади.

9 грудня 1943 року Порфирій Антонюк зустрівся в селі Стенжаричі з командиром застави 16-ї танкової дивізії вермахту оберлейтенантом Обаштейном ("Остеном"). Оскільки сторони не дійшли згоди, 20 грудня відбулася ще одна зустріч, цього разу із заступником Володимир-Волинського гебітскомісара. Українську сторону представляв крайовий провідник ОУН "Брова". Йшлося не про військовий союз, а про ситуативні контакти, покликані забезпечити повстанців ресурсами для майбутньої боротьби. Водночас такі переговори були надзвичайно ризикованими й викликали неоднозначне ставлення навіть усередині самого підпілля.

Через кілька місяців саме ці контакти стали одним із головних пунктів обвинувачення проти Антонюка. Після втрати "Січі" командир, який ще недавно очолював одну з найбоєздатніших груп УПА на Волині, сам опинився під слідством. На початку березня 1944 року військовий суд УПА засудив "Сосенка" до смертної кари, і невдовзі вирок було виконано. Порфирій Антонюк прожив лише тридцять чотири роки.

Історики досі дискутують, що саме стало причиною такого рішення. Одні вважають, що Антонюк перевищив надані йому повноваження під час переговорів із німцями. Інші переконані, що вирок був наслідком сукупності причин: втрати "Січі", внутрішніх конфліктів у командуванні та необхідності знайти відповідального за одну з найбільших поразок УПА на Волині. На користь останньої версії свідчать і слова військового лікаря "Січі" Шая Варми, який після потрапляння в полон до радянських партизанів стверджував, що Антонюка розстріляли через нездатність утримати повстанську базу.

Після війни радянська пропаганда використала сам факт переговорів як універсальний доказ нібито "колабораціонізму" всього українського визвольного руху, повністю замовчуючи численні бої загону "Сосенка" проти німецьких окупаційних військ. Така інтерпретація була політично вигідною, однак не відображала складної реальності війни, у якій навіть непримиренні противники часом вступали в короткочасні тактичні контакти, не змінюючи своїх стратегічних цілей.