Місця пам’яті Василя Стуса

У листопаді 1963 року Василь Стус став аспірантом Інституту літератури й переїхав до Києва. Тема його дисертації "Джерела емоційності художнього твору". За дисидентські протести поета відрахували з аспірантури, працівник інституту Арсен Каспрук на замовлення КДБ написав знущальну рецензію на Стусову збірку "Зимові дерева" з пасажами на кшталт: "Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер". Лише 2020 року на інститутській споруді встановили меморіальну таблицю на пошану Василя Стуса й Івана Світличного. 

Минає час моїх дитячих вір. 
І я себе з тим часом проминаю. 
І вже не віднайдусь. І вже не знаю, 
А чи впізнав би на човні новім 
Свій давній берег. Ні, напевно, ні. 
Бо сам собі, відринутий від болю, 
Пливу за днем, за часом, за собою 
в новому необжитому човні…

Навчаючись в аспірантурі, Василь Стус мешкав у гуртожитку. Це типовий радянський гуртожиток — з великими вікнами, без балконів. Він не дуже змінився з 1960-х, хіба що деякі стіни утеплили пінопластом. На будинку є меморіальна таблиця. Імовірно, за нею доглядає хтось з місцевих. Під таблицею — рушник, Андріївський хрест із нержавійки, прапорці з побажанням смерти росіянам та Путіну, вербові котики у вазі з пластикової пляшки. 

І стіл, і череп, і свіча,
що тіні колихає,
і те маленьке потерча,
що душу звеселяє.
Либонь, для тебе не дано
вартнішого зазнати
за цього, що спішить вікно,
як світ, заколисати…

Василь Стус товаришував з літературознавцем Іваном Світличним. В одному вірші навіть назвав його "вусатим сонечком". Світличний мешкав в однокімнатній квартирі в "хрущовці" на Солом’янці й перетворив свій дім на один із центрів шістдесятництва. Сюди вчащали Іван Дзюба, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Опанас Заливаха й багато інших. Стус називав цю квартиру "голуб’ятнею". Меморіальної таблиці тут досі немає. На стіні фарбою написано назву вулиці — ще російською мовою.

Не можу я без посмішки Івана 
оцю сльотаву зиму пережить. 
В проваллях ночі, коли Київ спить, 
а друга десь оббріхують старанно, 
склепить очей не можу ні на мить, 
він, як зоря, проміниться з туману, 
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари 
із уст. Вусате сонечко моє! 
Несуть тобі три царіє со дари 
скапарене озлоблення своє…

Ще одне місце зустрічей шістдесятників, куди вчащав і Василь Стус. Тут мешкали художники Алла Горська та Віктор Зарецький. Будинок розташований у центрі міста, квартира відносно простора, тому вигравала конкуренцію з помешканням Світличного на Уманській. На ньому є таблиця, яка повідомляє, що тут мешкала Алла Горська. До таблиці хтось причепив український прапорець.

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах…

Відкритий 1964-го, це був перший у Києві кінотеатр із широким екраном. 4 вересня 1965 року тут відбувся прем’єрний показ фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Перед початком сеансу Іван Дзюба заявив про політичні арешти українських діячів. В’ячеслав Чорновіл звернувся до глядачів із закликом встати на знак протесту. Після показу підвівся один чоловік — це був Василь Стус. "Де ж правда? Чому не дають говорити правду? Це неподобство!" — кричав він. Через 16 днів його відрахували з аспірантури за "систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу". Сьогодні кінотеатр не працює, він обгороджений дерев’яним парканом і затягнутий зеленою сіткою. 

Найгеніальніший хробак
(обпатрані лопочуть крила?).
Ім’я поета — боротьба,
Ім’я поета — Україна.
Поетів доля — то ганьба
до скону літ, до крику крові,
але імення "боротьба"
і досі личить козакові…

Року 1966 Василь Стус влаштувався на роботу в історичний архів. Він швидко стає старшим науковим співробітником. Однак і тут йому не дозволили закріпитися. Тож поет звільнився: формально — за власним бажанням, як пише в автобіографії — "за безсовісними, здається, наполяганнями товариша Зубкова з Інституту літератури". Нині будівля архіву відображає дух епохи: довкола багато новобудов і МАФів. У часи Стуса цього всього, звісно ж, не було.  

Поменшала людина на очах 
в страшну добу страшного цезаризму, 
колючим дротом обплели Вітчизну, 
і вже епоху обганяє жах. 
Космічний жах, бо ріжуть на ножах, 
сховали в морзі душу комунізму. 
Вже кагебісти влаштували тризну…

Тут Василь Стус мешкав у 1965–1972 роках. Будинок знесли під час розбудови транспортної розв’язки. На початку 2000-х активісти запропонували висадити на цьому місці меморіальний сквер. Проте на ділянку вже поклали око забудовники. Сквер висадили неподалік, всередині розв’язки. По центру насипали невеликий пагорб, на якому встановили кам’яну брилу з написом "Сквер Василя Стуса" і розгорнуту кам’яну книжку. 

Панельна 16-поверхівка, у якій Василь Стус мешкав у 1979–1980 роках. Сьогодні на будинку немає жодних згадок про цей. 

Верни до мене, пам’яте моя, 
нехай на серце ляже ваготою 
моя земля з рахманною журбою, 
хай сходить співом горло солов’я…

Після першого ув’язнення Василь Стус працював на київських заводах. Зокрема понад два місяці у 1979–1980 роках був формувальником II розряду ливарного цеху на заводі експериментальних машин. Це підприємство виготовляло обладнання для будівництва — баштові крани, підіймачі, тюбінги тощо. Тепер воно входить у холдинг "Аснови" і здає в оренду склади та приміщення. 

…Мене ти в горі порятуєш
І другу й ворогу назло.
Ні, я не пещеної долі
Просив би в тебе. Зовсім ні.
Дай буйногривої сваволі
На довгу путь, на довгі дні.

Наступна робота Василя Стуса — намажчик затяжної кромки на конвеєрі підприємства "Спорт" на Борщагівці. Протримався тут три місяці — до другого арешту в травні 1980 року. Це була величезна взуттєва фабрика, яка дотепер зберегла свій профіль. Сьогодні тут виготовляють італійське робоче й тактичне взуття "Зенкіс". Віднедавна вулиця, на якій розташоване підприємство, має ім’я Стусового друга. 

Бери у праці втому і печаль, 
Глибій у радості, глибій в стражданні, 
Звіряйсь на них, немов на пробнім камені, 
Загартувавши серце, ніби сталь. 
В роботі научайся, як народ. 
До скону свято вірити в добро…

Дозвіл на перепоховання Василя Стуса на батьківщині вдалося отримати аж через 4 роки після його смерти — 1989 року. Поет, а також дисиденти Олекса Тихий і Юрій Литвин знайшли вічний спочинок у секторі № 33 Байкового цвинтаря. Спочатку над могилами встановили три дерев’яні хрести. Через рік невідомі їх спалили. У 1993 році виготовили нові хрести — з пісковика. На Стусовому вибито цитату з його вірша, який він написав на згадку про Аллу Горську: "Ярій, душе! Ярій, а не ридай". Поруч росте калина. Її плоди пережили зиму.

Як добре те, що смерти не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя…