"Місто, яке щоразу обирає свободу": як Запоріжжя заново формулює власну ідентичність

"Навіщо нам бути разом?"

— Що нині робить Запоріжжя Запоріжжям? Це запитання значно більше за розмову про образ чи бренд міста, — стверджує очільник Запорізької обласної військової адміністрації Михайло Семікін. — Під час війни ми особливо гостро розуміємо: щоб говорити про майбутнє регіону, потрібно усвідомлювати, що саме ми захищаємо, що хочемо зберегти й передати наступним поколінням. Йдеться про те, що ми пам’ятаємо, що вміємо, у якому просторі живемо й що нас об’єднує.

Історичний контекст обласного центру містить контрастні епізоди, де перетинається імперське та українське, індустріальне та природне. Не можна його штучно спрощувати заради панівної концепції, вважає Михайло Семікін.

— Запоріжжя варто побачити ширше: як місто великої води та степу, інженерної думки, сильних спільнот, які здатні створювати нове. Хортиця і Великий Луг, козацька традиція, Олександрівськ і менонітська спадщина, ДніпроГЕС, інженерна та промислова культура, досвід незалежної України та нинішньої війни — це різні пласти одного міста.

Значна частина регіону перебуває під контролем російських військ. Обласний центр став головним прихистком для внутрішньо переміщених осіб із Бердянська, Енергодара, Пологів та інших громад.

— Для мене як людини з Мелітополя особливо важливо, щоб тимчасова лінія фронту не розділила нашої пам’яті, культури й відчуття спільності. Після деокупації нам доведеться зшивати регіон заново та повертати зв’язки між людьми. Саме тому розмова про ідентичність сьогодні — насамперед про наше спільне майбутнє. 

У 2024 році до управління Запоріжжям прийшла нова команда на чолі з Регіною Харченко, яка є і секретарем міськради, і виконує обов’язки міського голови. Робота муніципалітету зосереджувалася на кризових викликах: облаштування укриттів, підтримка комунальної інфраструктури, відновлення після обстрілів. Втім посадовці швидко усвідомили: громаді потрібне не тільки вирішення практичних питань, а й розуміння довготривалої мети — заради чого це все. 

Так виникла концепція "Сенси Запоріжжя" із трьома напрямами: "Ветеранська політика", "Запорізький культурний код" та "Європейський проспект". Офіційне її затвердження у червні 2024 року дало старт роботі. Створили профільний департамент у міськраді та установи "Ветеран ПРО. Запоріжжя". Ухвалили міську Програму забезпечення функціонування української мови до 2030 року, першу за роки після відновлення Незалежности. Почали працювати з візуальним середовищем, архітектурою та безбар’єрністю.

— Наше початкове питання про сенси Запоріжжя поступово трансформувалося у складніші: "Хто ми?" й "Навіщо нам бути разом?" Від цього моменту це вже був спосіб досліджувати місто, — розповідає Регіна Харченко.

Запоріжжя залучило культурно-дослідницький проєкт "Сенси міст", який розробили філософи Олександр Філоненко та Андрій Мельник. До дискусій запросили науковців, підприємців і ветеранів, об’єднавши їх у стратегічні групи. За півтора року понад 100 зустрічей збирали по 10–15 людей. Запоріжжя стало своєрідною лабораторією для тестування цієї методології. Згодом досвід вийшов за межі регіону — модель презентували на національному рівні. Сьогодні її застосовують, щоб проаналізувати понад 20 громад. 

Щоб надати цим пошукам системности, у травні 2026 року муніципалітет ухвалив Програму з утвердження української національної та громадянської ідентичності у місті Запоріжжя на період до 2030 року. 

— Ми говоримо не про створення якоїсь окремої "запорізької ідентичності". Фундаментом є українська, всередині якої існують локальні — не конкурують із нею, а роблять її складнішою та живішою. Україна не повинна ставати однаковою, щоб бути єдиною. Нас об’єднує різноманітність.

Раніше робота з ідентичністю зводилася до формальних святкових заходів. А тепер її розглядають як щоденну практику, інтегровану в освіту, культуру, міський простір та ветеранську політику. 

Заступник міського голови Сергій Білов зазначає, що різні пласти міста врешті вдалося зібрати в єдину систему координат із чотирьох елементів.

— Пам’ять — це ініціатива "Запорізьке надбання", дія — "Запорізькі інженерні школи", простір — "Проєкт Хортиця" та взаємодія — "Запорізьке коло". Місто стає живим, коли ці речі працюють разом.

"Запорізьке надбання". Пам’ять

— Коли йдеться про ідентичність міста, то історію неможливо ігнорувати. Вона постійно нагадує про себе в назвах вулиць, будинках та родинних спогадах, — пояснює кандидат історичних наук, доцент Запорізького національного університету Руслан Шиханов. 
Намагання інтерпретувати розвиток Запоріжжя крізь призму лише однієї епохи науковець вважає хибним. 

— Зведення ідентичності тільки до радянського індустріального проєкту нехтує майже півтора століття його попереднього розвитку. Натомість фокус лише на козацькій спадщині залишає за дужками інші головні аспекти формування сучасного міста. Ідеться про становлення громади у XVIII–XIX століттях, розвиток прилеглих населених пунктів, торгівлю, підприємництво, архітектуру, глибинні соціальні трансформації XX століття. 

Таке спрощення робить міську пам’ять вразливою. Суспільству, якому відомо лише кілька яскравих сюжетів, легше нав’язати політичний міт. Зокрема російська пропаганда намагається подавати південь України як простір без української історії.

— Протистояти цьому можна, знаючи реальне минуле. У пам’яті Запоріжжя є два сильні образи: козацький та індустріальний. Обидва справжні. Проблема починається тоді, коли між ними не бачимо нічого іншого. 

Місто не виникло разом із ДніпроГЕСом, воно мало власну історію задовго до радянської індустріалізації. У XIX — на початку XX століття Олександрівськназва Запоріжжя до 1921 року поступово ставав адміністративним і торговельним вузлом, тоді як сусідні менонітські колонії протестантських переселенців успішно розвивали землеробство, ремесла та промислове виробництво.

— Економічні й технологічні зміни в регіоні розпочалися задовго до радянських п’ятирічок. Водночас було б помилкою розглядати менонітське підприємництво як підготовку до радянської індустріалізації. Вона мала інші цілі й масштаби.

Радикальна перебудова Запоріжжя у 1920–1930-х роках дійсно перетворила його на один із провідних індустріальних центрів із новими житловими районами та інфраструктурою. Проте для частини спільнот, які визначали обличчя міста раніше, це означало експропріацію майна, демонтування інституцій та фізичне винищення.

— Індустріалізація відбувалася одночасно з колективізацією, Голодомором і репресіями. Не вийде розповідати про неї лише як про прогрес. Ми можемо визнавати масштаби ДніпроГЕСу та технічних досягнень, але не перетворювати радянську систему на позитивний історичний міт.

Козацька спадщина також потребує обережности. Якщо цей складний історичний досвід звести до зовнішніх атрибутів на кшталт шароварів, живе минуле ризикує перетворитися на декорацію.

— Варто звертатися до внутрішнього устрою козацтва. Розповідати, як організовували військове життя, як функціонувало самоврядування, яким було господарське повсякдення — землеробство, скотарство, рибальство, мисливство, ремесла й торгівля.

Водночас деколонізація міського простору не може бути механічним стиранням попередніх епох. Зміна топоніміки та ставлення до архітектури конструктивізму мають спиратися на дослідження, стверджує Руслан Шиханов.

— Запоріжжя не повинне вибирати між частинами власного минулого. Воно має навчитися їх розрізняти. Мабуть, у цьому і полягає зріла ідентичність. Замість створювати красиву легенду, варто знати реальну історію так добре, щоб нею ніхто не міг маніпулювати. 

"Інженерні школи". Дія та здатність створювати

Прийняти свою історію — означає змінити ставлення до індустріального спадку. Промисловість Запоріжжя не слід нехтувати тільки тому, що її частина сформувалася в радянський період, вважає Регіна Харченко. 

— Маємо величезну концентрацію інженерних компетенцій, виробничої культури, технічної освіти, людей, які вміють працювати зі складними системами. Це конкурентна перевага.

Інженерна спроможність — також питання національної безпеки. Тому Росія атакує енергетику та підприємства. За кожним виробництвом стоять люди, які щодня виходять на роботу у прифронтовому місті. Саме вони сьогодні визначають обличчя регіону, переконана голова Громадської ради Запоріжжя Ірайсат Магомедалієва.

— Образ Запоріжжя створюють не лише історики, культурні менеджери або чиновники. Його формують металурги, енергетики, комунальники, рятувальники, підприємці, вчителі, лікарі, волонтери. Усі, хто щодня підтримує життя цього міста.

Олександр Філоненко зазначає, що для колишніх індустріальних центрів зникнення давньої індустріальної функції обертається аномією, тобто втратою сенсів. Мономіста будували навколо заводів. Із руйнуванням цієї основи вони втрачають своє значення. 

— Нормально ставитися до міста як до сервісу. Але якщо люди кажуть, що воно "зручне для життя" і більше нічого, — це означає, що місто помирає. Майбутнє задають саме сенси, — переконаний філософ. 

Місто може втратити завод чи інститут, але справжня катастрофа — це втрата інженерного мислення.

— Заводська культура йде в минуле. Але цивілізація хай-теку не перебуває на території великих підприємств. Стратегія може полягати в тому, щоб вивести інженерні школи та мислення в інші простори.

Сьогодні фокус міста зміщується на розвиток людського капіталу. 

— Заводи можуть закрити, технології — застаріти, а інженерне мислення залишається: побачити проблему, розкласти її на елементи та створити рішення, якого досі не існувало Наше завдання: зробити так, щоб цю здатність передати наступному поколінню не лише як історичну спадщину, а й як практичну навичку, — пояснює Регіна Харченко. 

Місцева влада відкриває у школах STEM-лабораторії. Простори, де школярі експериментують, конструюють, програмують і реалізовують власні проєкти. Наступний рівень — позашкільна освіта: робототехніка, 3D і авіамоделювання, дронопілотування. Навіть підземні школи, які будують через близькість до фронту, є інженерною відповіддю міста на війну.

— Дитина поступово переходить від зацікавлення технологіями до вміння створювати власний продукт і презентувати його. Ми даємо молоді можливість стати частиною інженерної традиції, — зазначає Регіна Харченко. 

Жінка впевнена, що такий локальний досвід знадобиться усій країні.

— Після війни доведеться відбудовувати енергетику, оборонну промисловість, інфраструктуру, міста. І Запоріжжя може бути одним із місць ЧИ міст???, де народжується нова інженерна школа. Не копія радянської. Українська. Відкрита світові. Технологічна. Підприємницька.

"Проєкт Хортиця". Простір

Згідно з дослідженням команди "Сенси міст", 62 % запоріжців бачать відновлення Дніпра та острова Хортиця як головну візитівку міста. Робота з цим простором стала окремим стратегічним напрямом муніципалітету. Мета ініціативи — повернути місту його справжній масштаб, географію та історію, пояснює заступник міського голови Сергій Білов.

— У XX столітті Дніпро став передусім джерелом енергії, а місто — ресурсом, місцем виробництва. Але якщо подивитися на Запоріжжя не через завод, а через ландшафт, ми побачимо іншу конструкцію: Дніпро — Хортиця — Великий Луг — степ. І тоді стає зрозуміло, що Хортиця — не об’єкт поряд із містом, а його природний і смисловий центр.

Водночас таке зближення з островом не означає комерціалізації чи перетворення його на парк розваг.

— Сила цього місця саме в тому, що це простір іншого ритму. Тут людина зустрічається з великою водою, степом, каменем, деревом, горизонтом та історією. Містові не потрібно підкорювати Хортицю. Йому треба навчитися бути поряд із нею.

Підрив росіянами Каховської ГЕС 6 червня 2023 року оголив спадщину, затоплену у 1950-х під час її будівництва. З необхідності рятувати й пізнавати цю територію виникла ідея створити  Міжнародний центр досліджень Нижнього Дніпра та Великого Лугу.

— Після руйнування греблі ми отримали нову реальність. І маємо навчитися її читати, а не одразу перебудовувати. Великий Луг важливий не тільки з точки зору екології, а й через повернення географічної пам’яті України (цю місцевість у Дніпровських плавнях вважають колискою козацтва). 

У червні 2026 року у Стокгольмі Запоріжжя підписало меморандум зі шведськими державними музеями морської справи та Міжнародним конгресом морських музеїв.

— Для Запоріжжя особливо важливий досвід Музею Ваза у Стокгольмі, де десятиліттями працюють із піднятою з води історичною пам’яткою — кораблем XVII століття, досліджують, зберігають.

Майбутня установа має стати міжнародною науковою інституцією нового типу. Вона об’єднає історію Нижнього Дніпра, гідрологію, екологію Великого Лугу, реставрацію та цифровізацію спадщини. Там планують створити власні лабораторії, фонди, освітні простори й експедиційну базу для українських та іноземних дослідників.

— Важливо, щоб це було середовище, де взаємодіють наука, освіта, молодь та міжнародні партнери. 

Одним із напрямів ініціативи стане Школа підводної археології. Зокрема туди залучатимуть ветеранів та ветеранок.

— Люди повертаються з війни й можуть здобути нову професію. Стати дослідниками, інструкторами, учасниками міжнародних експедицій. І тоді виникає сильна конструкція. Змінена війною територія стає місцем, де змінені війною люди досліджують і повертають Україні її історію.

Крім цього, на Хортиці ініціювали створення "Парку Честі". Це не ще один комплекс пам’ятників, зазначає Сергій Білов. Такий простір людина має пройти фізично і внутрішньо, рухаючись до усвідомлення особистої відповідальності. 

— Пам’ять потрібна не мертвим, а живим. Вона дає розуміння, як жити далі. Головний спадок Запорожжя — не шаровари й шаблі, а свобода. Здатність самоорганізовуватися й захищати свою землю. 

"Запорізьке коло". Взаємодія

Образ міста створює не влада в кабінетах, а всі жителі, активні спільноти, наголошує Ірайсат Магомедалієва. Одним із головних завдань для містян вона називає адаптацію суспільства до повернення учасників бойових дій.

— Це питання того, якими будуть Україна та Запоріжжя після війни. Йдеться не лише про соціальну політику чи допомогу конкретному громадянинові чи конкретній громадянці, а й про комфортність, доступність та людяність нашого суспільства для тих, хто його захищав.

Іншою спільнотою, яка вже сьогодні визначає майбутнє, голова Громадської ради Запоріжжя називає молодь. Щоб ці люди хотіли залишатися в Запоріжжі, у них має бути розуміння, що їхня думка важлива і вони можуть впливати.

Здатність гуртувати різні спільноти лягла в основу нової міської моделі — "Запорізького кола". 

— Природу сенсів неможливо виявити за допомогою класичних соцопитувань. Їх культивують і втілюють групи людей, які і створюють ідентичність міста. Влада лише долучає ці смисли до основи управлінських рішень, — пояснює філософ Олександр Філоненко.

Сьогодні практику малих груп переносять на школи, щоб вибудовувати довготривалі траєкторії розвитку. 

— Дитина входить в історичне чи інженерне коло у школі. Потім учні з різних шкіл знаходять одне одного і формують міський кластер. Далі їх підхоплюють університети, молодіжні центри, науковці, музеї, бізнес, — зазначає Сергій Білов.

У результаті виникає середовище, яке він порівнює з поняттям "братства" — добровільною спільнотою людей різного віку, яких об’єднує спільна справа, а не посада. Прикладом такої взаємодії він називає умовне "коло Дніпра". Школярі вивчають воду та екологію. Студенти проводять дослідження. Науковці дають методологію. Ветерани долучаються до експедицій. Міжнародні партнери відкривають доступ до інших шкіл і технологій.

За 10 років, вважає посадовець, така взаємодія перетвориться на повноцінну школу думки та дії.

— І якщо таких кіл у місті десятки, вони починають перетинатися. Ось тоді й виникає справжнє "Запорізьке коло" — мережа мереж.

"Місто не виживає, а живе"

У XX столітті Запоріжжя навчилося перетворювати воду на енергію. Головне завдання XXI — перетворити власну історію, свободу, знання і зв’язки між людьми на енергію розвитку, вважає Сергій Білов.

— Я бачу Запоріжжя в точці перетину трьох сил: свобода, природа, інженерна дія. Свобода відповідає на запитання "Навіщо?", природа — "Де і в яких межах?", а інженерія — "Як це зробити?". 

Нині обласний центр знову став одним зі східних рубежів Європи. Проте Олександр Філоненко каже, що для прифронтових міст важливо не обмежуватися мілітарною роллю. 

— Ніщо так не обнадіює жителів, як розуміння, що їхнє місто не виживає, а живе. Запоріжжя воює і є фортецею. Але вже сьогодні думає про своє майбутнє. 

Регіна Харченко зазначає: замало просто відбудувати дороги чи фасади. Після війни міста конкуруватимуть за людей і не лише зарплатами. Тому місцева влада боротиметься за можливість кожного свідомо сказати: "Це моє місто. Я хочу тут жити і щоб тут росли мої діти". 

— Запоріжжя — це місто, яке щоразу опиняється на фронтирі й обирає свободу, — наголошує Регіна Харченко.