Місія Волтера Бльондина

Пан із валізою

Статечний молодий чоловік у чорному капелюсі ступив у купе потяга Берлін–Варшава. Привітно кивнув пасажирам і зігнувся, щоб обережно покласти в куток велику шкіряну валізу. Вже на польській території, на станції у Збоншилі, до купе зайшло двоє поліціянтів і потребували у присутніх паспорти. Мандрівник простягнув документ у червоній обкладинці з гербом США. Присутні перезирнулися. "Ласкаво просимо в Республіку Польща, пане Волтер", — сказав один зі стражів, не змінюючи, однак, похмурого погляду.

Кількома днями раніше Волтер Бльондин прибув кораблем із Нью-Йорка до французького порту Гавр. У дорозі неодноразово чув, що пасажири бурхливо обговорювали заворушення у Судетах, загрозу початку військових конфліктів. Затримався на кілька днів у Парижі, звідти поїхав nach Berlin, а відтак — до Варшави.

Волтерові вистачило кілька годин спостережень, щоб зробити висновок: "Польща в дуже подервованому стані". Страх в очах поляків нагадав йому панічні настрої в поглядах французів, які він спостерігав у Парижі. Їхня тривога контрастувала із задоволеним ентузіазмом німців у Берліні. Бльондин накупив європейських газет — їхні заголовки все пояснювали: "Гітлер рішає, чи Франція буде кинена у війну".

Однак настрої парижан і варшав’ян мало цікавили Волтера Бльондина. Фінальна точка подорожі була східніше. Він купив кілька газет, щоб дізнатися про події на Східній Галичині та Закарпатті. Польська преса обережно описувала повсюдні демонстрації. Передчував: починалося щось особливе. Напруга між пасажирами у потязі Люблін–Львів лише це підтверджувала.

Статуя Слободи

<p>Матрона, Петро та маленький Володимир Папуга в США</p>

Володимир Папуга народився 1911 року в місті Баффало, штату Нью-Йорк. Батьки були емігрантами зі села Золота Слобода, що на Тернопільщині. Сім’я Папуг — той незвичний випадок, коли українці повернулись на рідну землю, не залишилися в Америці. Очевидно, їхали за океан з чітким планом заробити певну суму грошей. А коли досягли бажаного, повернулися домів.

Народжений в Америці Володимир Папуга пішов навчатися до гімназії у Бережанах. Далі продовжив студії у Львові, а згодом у Варшаві — за спеціальностями "соціологія" і "драма".

Згодом хлопець вирішив повернутися до Америки: бачив за океаном значно більше можливостей для реалізації. Року 1930 сів на корабель і вирушив до Нью-Йорка. Ім’я і прізвище змінив на Walter Blondyn.

У Сполучних Штатах Волтер поринув у творчість. Працював актором в нью-йоркському артистичному гуртку, інструктором українського танцю, був секретарем у відомого балетмейстера й кінорежисера українського походження Василя Авраменка.

Волтер добре знав українську мову і став автором діаспорянської преси. У 1936—1937 роках редагував офіційний орган "Українських Злучених Організацій" — "Вісти з Огайо". Працював журналістом у газеті "Свобода", журналах The Trident, The Ukrainian Weekly. Підписувався псевдонімами: Блондин, Бльондиненко. Журналістське посвідчення йому у Клівленді завізував Еліот Несс — славетний розслідувач, який посадив за ґрати Аля Капоне.

Однак найдужче Волтер захоплювався фільмуванням. Він знімав на відеокамеру видатні виступи колективу Авраменка. Читаючи вісті з України, Бльондин розумів: найцікавіші знімання — далеко за сценами Нью-Йорка чи Клівленда. Восени 1938-го у велику шкіряну валізу спакував відеокамеру і ступив на трап корабля до Гавра.

Через пів року, навесні 1939-го, Бльондин-Папуга описав свою поїздку в американській газеті "Свобода" в циклі статей "Вражіння з подорожі по Европі". Мандрівка не була випадковою і мала мету. Підказку можна знайти в одній зі статей: "Підчас мого побуту в Парижі я мав нагоду стрінути д-ра Луку Мишугу […] що тоді був зайнятий допомогою у творенні Карпатської України".

"Знищити гніздо гайдамаків!"

Вийшовши з потяга на львівському вокзалі, Волтер Бльондин застав людський мурашник. Це нагадувало йому гамір американських двірців. З єдиною різницею — тут було значно більше поліціянтів. Біля перону прибулого одразу ж обступило троє насуплених чоловіків у формі — ще одна вимога показати документи. Американський паспорт справив на правоохоронців велике враження — аж до вибачень і перепрошень. Документ із золотавим орлом не раз допомагав Бльондину в Україні.

Наступного ранку Волтер вирушив до собору Святого Юра, щоб дізнатися останні новини. Він не міг вдовольнитися своїм звиклим ритуалом — читанням газет. Влада видала спеціальний "пресовий декрет", який забороняв репортерам писати про речі, що можуть нашкодити польській державі. Натомість на подвір’ї собору люди вільно ділилися інформацією. Говорили про повсюдні заворушення на Галичині, про останні новини із Закарпаття. В Ужгороді проголосили автономію, Підкарпатську Русь офіційно перейменували на Карпатську Україну, прем’єр-міністром став доктор Августин Волошин.

"Велике вражіння викликала вже згадана мінхенська конференція, на якій розчленовано Чехо-Словаччину. Українці вірили, що така сама доля чекає й Польщу. Великий ентузіязм огорнув тоді цілий український народ, який неначе знову відродився. По селах вступив новий дух […] На численних маніфестаціях українців у Львові, Перемишлі, Стрию, Коломиї, Бережанах, Золочеві і інших менших чи більших містах та селах, голошено такі кличі, як "Проч з Польшею та Мадярщиною", "Хай живе незалежна Карпатська Україна", "Хай живе Соборна Українська Держава", — описував автор.

Рішучість закарпатців надихала галичан. Польська влада боялася, що «вогонь» перекинеться на Галичину. Поліція зреагувала "крівавим терором" — "нещадно плюндрували" українські організації, "катували невинних дітей, жінок та просвітно-кооперативних і культурних діячів", — згадував Бльондин.

Волтер ходив вулицями Львова і спостерігав за подіями. Відеокамери не брав — це було небезпечно.

Терор над українцями сягнув апогею у п’ятницю 4 листопада. Волтер з самого ранку сидів за письмовим столом у кімнаті готелю "Народна гостинниця" і описував побачене в товстому блокноті. Намагаючись докладно передати атмосферу в місті, цілком занурився в письмо. Аж бурчання в животі нагадало, що за роботою геть забув поснідати. Годинник показував 13.30.

Бльондин швидко вдягнувся і вийшов надвір. За поворотом, на вулиці Сикстуській (тепер Дорошенка), він почув збурений натовп. Повз нього пройшла агресивна юрма людей, вигукуючи польською мовою лайку. Тлум повернув на вулицю Костюшка й зупинився біля редакцій українських газет "Новий Час", "Народня Справа" і "Комар". Здалека чулися невиразні викрики, Волтер розслухав хіба що заклик "Зніщиць гняздо гайдамакув!".

Коли Бльондин підійшов ближче, то побачив, що персонал українських установ намагається забарикадували вікна та двері з середини. Із натовпу в шиби полетіли каміння і цегла. Через пів години повз Бльондина пройшли кільканадцять поліціянтів і просто стали поруч. Поляки намагалися увірватися всередину приміщень і почали збивали кириличні вивіски з українських будівель.

"Я ходив і дивився, з якою брутальністю польська дика товпа безкарно нищила українське майно. Серце краялося, я дрожав цілий, і кров бухала мені до лиця. Польська «панствова поліція" стояла мовчки, неначе б це товпа робила щось, що зовсім законне. Хто тільки говорив по українськи на вулиці Львова, того зараз нападало по кілька польських хуліганів, які з криком "гайдамака" валили на землю та масакрували", — описував Бльондин.

Замість того, щоб припинити безчинства, поліціянти почали жартівливо штовхатися між собою, як першокурсники бурси. Двоє стражів, побачивши Бльондина, різко запитали документи. Американський паспорт і тут вразив поліцаїв.

Терор огорнув усе місто. Бльондин написав: "Яке було моє здивування та розчарування, коли ми по прибутті до лічниці не могли знайти вільного ліжка. Всі вони були заняті побитими студентами, міщанами та селянами з поблизьких сіл. Де тільки можна було примістити тих нещасних, їх приміщували".

Через кілька днів Бльондин покинув Львів і виїхав у край, де минуло його дитинство. Побачене на Тернопільщині його вразило ще більше: "Здавалося б гіршого, ніж у Львові вже бути не може. Проте в Бережанах було таки гірше".

"Дика масакра в Бережанах"

У рідному містечку Володимир Папуга застав "мрачний сірий ранок". У Бережанах був величезний український мітинг. Бльондин схвильовано продирався через потік людей, який лився із передмість у центр, на площу Ринок. Серце торохкотіло, бо востаннє був тут аж десять років тому. Проте найбільше бентежили поліційні стрільці — польська влада готувалася відповісти на акцію українців.

Крізь гул людей уривчасто лунала молитва з недільного богослужіння. А далі — "на південному кінці ринку, в напрямі "фари" польського костелу, чути грімкий спів "Ще не вмерла"… "Раптом, що це? Я бачу нагло жовто-сині прапори. Хтось їх піднімає в кількох місцях. Пробує високо піднести руками. Тут і там знову чути промови, оклики в честь Карпатської України, та погрози в сторону ляхів", — прислухався Бльондин.

Протиснувшись до дверей церкви, Волтер почув одне за одним: "Слава прем’єрові Волошину!", "Хай живе Карпатська Україна!" — і почалося. Польська поліція розганяла зібрання українців. Загриміла зброя. "Цілий ринок перемінився в один бурхливий котел".

Бльондин був приголомшений убивствами: "Це перший раз, що я бачив в свойому житті, як на землі лежали люди в калюжі власної крови!". Йому вдалося втекти з центральної площі ціною кількох влучань камінням у плечі та спину. Камери не використовував: це було ще небезпечніше, ніж у Львові.

При виїзді в бік Золотої Слободи його знову перепинила поліція. Побачивши американський паспорт, "з респектом вклонилася" та пропустила далі. "Я приїхав домів пізно ніччю. Через села, які я переїжджав, було видно велике напруження. Люди вже знали про бережанську масакру", — описував у газеті.

Лише вранці Бльондин дізнався: у Бережанах поліція вбила вісьмох учасників акції. Багато людей отримали поранення — декотрих скривавленими вивезли до в’язниць. Вночі відбулися масові арешти. Коли Бльондин вирушив у дорогу, то бачив у Бережанах на залізничній станції приблизно 120 арештантів, котрих вантажили у транспорт до Львова. Він зробив висновок, що "всі бережанські тюрми були переповнені".

А сам вирушив на Закарпаття. Там планував нарешті вже точно дістати відеокамеру з великої шкіряної валізи.

"Україна в огні"

У березні 1939 року в Америці почали друкувати анонси про показ документального фільму "Україна в огні". На афішах був графік і короткий переказ трьох частин стрічки.

Газета "Свобода" 16 березня писала, що перша частина називалася "Західня Україна". У ній розповідалося про наслідки листопадових переслідувань. "Найважливішою частиною є саме Львів, український Львів, по відомих польських дикунських виступах в листопаді та грудні 1938 р. Ці документи, як порозбивані українські інституції, жахливо побиті ляцькою поліцією українські студенти, робітники… Все це являється одним актом обвинувачення Польщі, яка за це все мусить колись понести належну відповідальність", — ішлося в описі.

Друга частина фільму — "Роттердамська трагедія" — відтворювала вбивство Євгена Коновальця.

Третя частина трилогії називалася "Карпатська Україна". Її на плівку зняв Волтер Бльондин.

Бльондин прибув на Закарпаття у період, коли уряд Карпатської України перенісся до нової столиці — Хуста. 25 листопада Кабінет міністрів Августина Волошина видав розпорядження про надання українській мові статусу офіційної на території краю. У залі хустської гімназії, де засідав Сойм, державним прапором визнали синьо-жовтий стяг, а гімном — "Ще не вмерла Україна".

Можна собі уявити цінність, яку мав фільм на початку турне Америкою. Адже 15 березня в Хусті проголосили державну незалежність Карпатської України.

Анонс "Свободи" описував третій епізод фільму як "неначе щасливе заключення" перших двох частин трилогії: "Побачимо на картині столицю Карпатської України — Хуст, його пишні гори й околиці, поодиноких представників влади, як доктора отця Августина Волошина […] січовиків "Карпатської Січи". Все це — правдиві знимки, зняті на місцях. Тому то фільм "Україна в огні" буде дорогоцінним документом про це, що діється на наших землях, що робить наш нарід, та як поводиться з ним його відвічний ворог-окупант".

Квиток на фільм коштував 45 центів для дорослих, 25 — для дітей. Кіно було кольоровим, із закадровим озвученням. Текст для диктора написав Улас Самчук.

"Україна в огні" викликала резонанс у середовищі американських українців. Діаспора була обурена злочинами поляків і намагалася розворушити увагу американських медій до цієї теми. Однак 1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу, розпочавши Другу світову війну. У такій веремії українські теми вже не мали шансів бути поміченими.

А сам фільм "Україна в огні" зник.

Завдання діаспори

Історик Сергій Лунін сьогодні констатує: інформації про фільм майже немає. Крім згадок у "Свободі", Луніну вдалося знайти хіба що короткий текст у львівській газеті "Діло" за 14 лютого 1939 року: "Нова українська фільма. В Хусті накрутили українську звукову фільму з визвольної боротьби України під наголовком "Україна в огні". Сценарій фільми написали Микола Чирський та Бльондиненко. Словний допровід пера письменника Уласа Самчука, мистецьке оформлення Михайла Михалевича. Обстанова краєвидів з Карпатської України, сама дія виведена в Америці в робітнях Василя Авраменка, який випустив уже кілька українських фільм".

— Нічого більше про фільм я не знайшов. Мої звертання до кількох українських установ США й Канади, наприклад, до осередку української культури й освіти у Вінніпезі, де зберігаються плівки, зроблені під час похорону Коновальця 1938 року, також нічого не дали, — розповідає Лунін.

Пошуками кінокартини займається і український продюсер, режисер Олександр Дебич. Кілька років тому він натрапив на сценарій кінофільму під час дев’ятимісячної стипендії у США. Дебич вивчав у Клівленді фонди Українського музею-архіву. Йому пощастило відшукати дочку Волтера Бльондина, Патрисію Блондин-Сенборн. Вона показала листи від родичів із Тернопільщини. Серед них і був сценарій.

— У мене є також деякі кадри з фільму "Україна в огні". На тих кадрах сцени по кілька секунд. Я думаю, що це частина фільму з 1927 року, який називається "Галичина". Початок фільму збігається з описами враження глядачів і описом у сценарії. Ніби використано ті самі кадри: Львів на початку і кінцева сцена — могили видатних діячів на Личакові. Виглядає так, що це той самий матеріал. І якщо це так, то можемо сказати, що перша частина фільму "Україна в огні" є знайдена, — зазначає Дебич. Дослідник пояснює: знімати фільми у 1930-х роках було складно та витратно, то часто одне кіно могли різати на частини для інших картин.

У сценці завершальної частини сценарію, яким поділився Олександр Дебич, ідеться: "Далі на екрані з’являється мапа України… Вимальовується особливо на ній Підкарпатська Україна, а далі перехід, як їде поїзд, далі купка людей у вагоні розглядають мапу Підкарп. України (і т. д.). Частина про Підкарпатську Україну закінчується Хустським замком, а понад ним — тризуб в авреолі… Цей тризуб потім наближається, виростає на цілий екран, а за ним мов з імли вимальовується величезна юрба маніфестантів, що несуть плакати… Потім плакат збільшується і на ньому гасло маніфестуючих. Хай живе самостійна Карпатська Україна".

Біля витоків фільму стоїть загадкова кінокомпанія "Українське фільмове мистецтво", серед засновників якої — Микола Чирський, Олег Ольжич, Улас Самчук і Юрій Горліс-Горський. Завданням спілки було виготовлення фільмів про сучасне та минуле життя української нації. Ймовірно, саме завдяки цій організації Волтер Бльондин і здійснив вояж в Україну восени 1938-го.

Подробиць про цю кінематографічну організацію немає. Історик Павло Гай-Нижник знайшов згадку про неї в газеті "Українські вісті" за 30 грудня 1938 року: "Українське фільмове мистецтво. Під такою назвою повстало в Хусті перед двома тижнями товариство, яке відразу приступило до праці й почало накручувати краєзнавчі й документальні фільми з Верховини".

— Це стаття, у якій йдеться, що ті люди, театральні світочі, були на той час в Карпатській Україні і знімали кіно. Я думаю, вони розуміли, що такий матеріал тримати в себе дуже небезпечно. Могли здогадуватися, що чекає цей край надалі, — пояснює Дебич.

Із цього можна припускати, що люди, які створювали спілку, усвідомлювали унікальність історичного моменту і прагнули зафіксувати його на плівці. А сама "Україна в огні" могла бути завданням української діаспори.

Повернувшись до США, Волтер Бльондин влаштувався на роботу у Goodyear Aircraft офісним менеджером у відділі контролювання виробництва. Продовжував писати матеріали на українські теми для видання Akron Beacon Journal. 1951 року відкрив ресторан, через п’ять років заснував цілу ресторанну мережу.

Володимир Папуга помер 1971 року.

У його шлюбі з українкою Ольгою Галамай народилося двоє доньок — Патрисія і Діана. Всі відомості про життєпис Володимира-Волтера відомі з біографії, яку уклала Патрисія Блондин-Сенборн. У 2018 році Патрисія разом із племінником побувала в Україні й мандрувала тим самим шляхом, який батько здолав у 1938 році.