Ми про вас думаємо і вас чекаємо

Маріуполь — місто, яке боролося за справедливість 

— Де ми східняки були вісім років? Таке спекулятивне питання я чую з 2014-го, — художниця Діана Берг стоїть на тлі своєї спільної роботи з Вірою Процких "Демибули". Позаду неї — з десяток прапорів, на одному напис російською: "Донецьк — це Україна". — Я народилася як активістка, коли в Донецьк прийшла біда. Ми заснували рух "Донецьк — це Україна" і в 2014 році я вперше вийшла на вулицю, знаючи, що мене вб’ють, і продовжувала це робити, тому що настільки не хотіла цієї окупації.

Тонке тіло Діани хвилюється в такт емоційної оповіді: про втрату донецького дому 2014 року і маріупольського — 2022-го. Двічі переміщена. ВПО. Вона чекає на звільнення свого другого дому, бо таке вже було: у 2014, коли Маріуполь звільнили через два місяці після російської окупації. Відтоді дата 13 червня стала міським святом.

— У нас в Україні є привілей — на спротив, право на мирні зібрання. У Маріуполі ми виходили на вулиці — не тільки за Україну й проти Росії, а й у солідаризації з рухом "Хто замовив Катю Гандзюк?", проти гендерного насилля, за права жінок, за феміністичні цінності, за права ЛГБТК+. Маріуполь  це місто, яке боролося за справедливість, права і свободи людини. Використовуймо право на спротив. В окупації це дуже складно і я пишаюся і захоплююся тими людьми, що протестують.

Жіночі голоси

Інсталяція Діани Берг і Віри Процких — частина секції мистецького жіночого спротиву. Активізм через лінзу мистецтва, як прицільно зазначила Діана. Кураторка секції Тетяна Філевська акцентує:

— Для людей на окупованих територіях дуже важливо знати, що ми їх тут чекаємо і про них говоримо. 

Як, наприклад, говоримо про, на перший погляд, дуже просту, але неймовірно промовисту інсталяцію "Двічі врятовані" Олени Маляренко. Під склом – вишита сорочка з чорним маркуванням від окупантського чобота, й вибілені рушники, які після деокупації Херсонщини буквально стікали кров’ю закатованих українців. Олена Маляренко, письменниця, журналістка і директорка бібліотеки Станіславської громади врятувала ці залишки бібліотечної колекції, випрала, вибілила, щоби минулого літа виловлювати їх із затопленого внаслідок підриву Каховської дамби дому. 

Кураторка секції Тетяна Філевська розкриває один з підтекстів загальної назви виставки "Небачена сила": "Жінки менш видимі, і мені важливо підсилити саме їхні голоси".

Жіночі голоси — це також рух "Зла мавка", один з чотирьох відомих рухів спротиву на тимчасово окупованих територіях: інші — "Кримські бойові чайки", "Жовта стрічка" і "Атеш". Виник він на початку 2023 року в Мелітополі і є єдиним в Україні жіночим рухом ненасильницького спротиву. Тепер активістки працюють на всій окупованій Україні. 

Ось що каже одна з учасниць руху спротиву в окупованому Криму: "Іноді нападає параноя, хочеться тупо бігти, тікати звідси, але внутрішній голос каже: "Ти потрібна тут". Тому сиджу, чекаю. Чекаю, поки зайві свідки підуть і можна буде приклеїти плакат. Чекаю на чергові новини про вдалі справи на фронті та в тилу. 

Знову думаю про чергові затримання наших. Знущаються над ними жахливо. Якщо брати мою особисту ситуацію, то основний мінус і загроза — це камера, а плюс в тому, що мало хто, а швидше всього навіть ніхто не дивиться на дівчинку як на партизанку, отак за замовчуванням. Зручно бути Мавкою! 

Але дуже сумно від проросійського оточення. Ясно, що відкрито підтримку Україні висловлювати небезпечно, але іноді так не вистачає людини, з якою можна було б безпечно хоча б поговорити про речі, що хвилюють".

Це запис із одного зі щоденників Мавок від 5 грудня 2023 року із Сімферополя. Щоденникові записи публікують у телеграм-каналі "Зла Мавка". Частина з них прозвучали у спецпроєкті на Радіо культура. 

"Ніколи нічого не бійтеся"

Це слова Романа Ратушного, який у 16 років вийшов на Євромайдан, а в в 24 — загинув під Ізюмом у складі 93 ОМБР "Холодний Яр". Роман залишив чимало яскравих заповітів, один з яких був написаний за кілька тижнів до загибелі і став культовим: "Чим більше росіян ми вб’ємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям". 

На виставці уперше публічно експонують щит Романа з Революції Гідності. Пам’ятаєте, тоді була така аматорська амуніція — зроблена з підручних матеріалів або затрофеїна у "Беркута". Напис на щиті "Воля або смерть" проявляється на тлі усміхненої голови Чеширського кота — символа Пейзажної алеї та боротьби за Київ. Або символа почуття гумору, що дає нам можливість втримати здоровий глузд.

"Окупація здавалася такою несерйозною…"

Гумор як сила — одна з частин виставки, побудована на роботах таких відомих художників як Сергій Захаров та Максим Паленко. Висміяні образи Мотороли (дрібний чортик на тлі дебелої нареченої), деенерівець-клоун чи з обличчям Шарікова — репліки робіт Захарова, які він виготовив у своїй майстерні в Донецьку влітку 2014 року, а потім вночі встановлював на вулицях міста.

— Зі мною був фотограф, помічник — так утворилася Myrzilka Art Group. Була сторінка "Вконтактє", я давав інтерв’ю. Одного разу мені написав чувак з опозиційного каналу "Дождь", — на цих словах Сергій саркастично усміхається. — Я з ним зустрівся і на наступний ранок за мною прийшли. Мене два рази арештовували і звільняли. Це були колишні підвали СБУ, у перший день переламали ребра, ініціювали розстріл. Друга локація — пролетарський військомат, там все було дуже жорстко. Мені пощастило, що це був лише початок, не було статті, не було котролю, а то було би як зі Станіславом Асєєвим чи Ігорем Козловським. Донецьк — моє рідне місто, я тими вулицями ходив у будь-який час, там я почувавася безпечно. А окупація — здавалася такою несерйозною… 

Кураторка виставки "Небачена сила" Ольга Муха пригадує одну з розмов, що спонукала її до розробки теми окупації та українського спротиву:

— Це була розмова з європейською кураторкою, яка запитала, в чому наша проблема з російською окупацією: це ж просто жити під іншим прапором і платити податки іншій державі. І це запитала людина, яка щиро цікавиться і по-своєму вболіває. Відтоді я збагнула, як мало люди уявляють реальність окупації і наскільки різниться наша українська реальність. 

Те, що в окупації неможливо жити, хіба виживати — свідчить українська історія ХХ століття. Можна здатися і пристосуватися, взявши за взірець життя "дешеву ковбасу" і "найсмачніше у світі морозиво". А можна тримати удар. Головне, аби тебе тримали за руку твої люди. Навіть віртуально. Бо ми про вас думаємо і вас чекаємо.