Люди в овечих шкурах: історія створення карпатської гуні-коцовані

«Порядочні одіщини» на круглий рік

Року 1896 Юрій Жаткович – етнограф і священник – залишив такий запис про традиційний вигляд місцевого люду. «Порядочні одіщини русина українця суть: гаті, сорочка, клебан (шапка), гуня і постоли (бочкори). А русинок: подолок, сорочка, плат (катран) фартух , чоботи, гуня і ширінка (хустина) на шию і голову».

Гуню носили впродовж майже усього року і чоловіки з жінками, і їхні діти. На свідчення цього натрапляємо в записах етнографів та на старих світлинах. Ось що про значення і різновиди цього одягу записав Юрій Жаткович.

«Гуня є особлива одіжчина русина. Без гунi русина не можна собі уявити, бо він носить її як посеред зими, так посеред літа. Але молодь, особливо дівчата, лише взимку носять гуню, аби показати, що не бояться студені. Гуня товста, із чистої вовни і має довгий ворс (коцмата). Тому при роботі і в простий час носять петек, що є не чим iншим як тонка, коротка і легка гуня. Гуня і петек бувають білі, але в північній і середній смугах (Закарпаття. – Авт.) часто їх «задублюють», тобто вимочують у виварцi вiльховоï кори, щоб у них не водились ні воші, ні блохи», – йдеться у його праці «Етнографический очерк угро-русских».

До середини 1870-х майже повсюдно в краї, за винятком Рахівщини, гуня була обов’язковою складовою народного одягу. У гірських районах її носили ще в 1920–1930-ті роки. А у весільних обрядах вона збереглася до кінця 1950-х.

Чоловічі гуні були переважно довгими, до колін. А жіночі – коротші, до середини стегон чи нижче пояса. На Іршавщині побутували білі чесані гуні з довгим ворсом.

Шили станок гуні, як і лайбики, з двох пілок. До станка пришивали довгі, часто до колiн, рукави. Розріз передньої поли й неглибокий виріз горловини обшивали білою, сірою, синьою чи чорною стрічкою.

Як правило, родина мала до десяти гунь – і святкові, і на щодень. Уміння обробляти овечу вовну, робити нитки і ткати з них одяг було життєво необхідним. Тому майстрині протягом багатьох століть передавали свої вміння від покоління до покоління.

Створити гуню власноруч

Століття тому сукно для гунi виготовляли так: овечу вовну випарювали в гарячій воді щонайменше три-чотири години. Потім старанно вимивали в річці чи потоці й сушили. Шерсть скубли й чесали на щiтях iз залізними зубцями, вбитими в дерев’яну основу. Під час цього процесу розділяли добірну вовну та гіршу. З гіршої пряли два сорти ниток – тоншi й товщі: на основу і піткання. А з вовни кращої якости виготовляли тонкі нитки, які скручували удвоє, а потім різали завдовжки 30–35 сантиметрів. Їх протягували на дерев’яних кроснах (ткацькому верстаті) човником через три-чотири нитки так, щоби сукно із зовнішнього боку вийшло кошлатим (коцоватим).

Для ткання також  була потрібна нитяна основа. Її виготовляли з льону або конопель, які також обробляли вручну. Щоб виткати три метри полотна з овечої вовни, вправній майстрині треба було щонайменше день. Виткану основу валили в гірському потоці, тобто вимочували у валилі – своєрідній діжці з дощок, що звужувалась донизу. За один-два дні без жодного порошку вовна набувала сліпучої білизни й розпушувалася. Після полоскання і сушіння гуню зшивали докупи.

На горловині прикріпляли спеціальні стрічки «ощинки», якими одяг зав’язували довкола шиї. «Ощинки» були різнокольорові: білі, сині, червоні, зелені, чорно-білі. Зазвичай їх сплітали в подвійну кіску. З натільного боку гуні могли пришивати кишеню – жеб – з тканини.

«Так бисьте багаті, як вам гуні косматі»

Закарпатські верховинці святкові гуні використовували для важливих обрядових дій. Вважали їх оберегами. У білих гунях ходили до церкви та одягали їх на весілля. Чорні або сиві – на похорон.

Колись гуня також була символом багатства. Наприклад, на Мараморощині – українсько-румунському пограниччі – наречена мала ходити весь весільний тиждень у білій гуні, хоч як було би тепло. А батько молодої, зустрічаючи молодих, сипав на них тенґерицю (кукурудзу), барвінок та хміль і при цьому співав:

Так бисьте багаті, як вам гуні косматі.
Позерай, Марійко, крізь колач, який твій Василько багач.

У деяких верховинських районах Закарпаття весілля «затанцьовували». Тобто кидали гуні молодим під ноги й танцювали на них – «щоби щасливі були, щоби багаті були». Навіть влітку молодий і молода упродовж весілля були зодягнені в білі гуні.

Сьогодні класичні гуні та гуні-коцовані з вовни вручну виробляють лише в декількох гірських селах Закарпаття. Найкраще таке ремесло збереглося у селі Річка, що на Міжгірщині. Саме тут живуть майстрині, які досі володіють давнім мистецтвом ткання гунь з овечої вовни. Вони шиють їх, використовуючи автентичні матеріали, виготовлені саме в цьому регіоні. Нині гуні можна побачити тільки на виступах фольклорних колективів або на місцевих фестивалях.