Літниська для "холєрників" і "сухотників"

Друзі Гуцульщини у військових мундирах

Прикарпаття, яке жителі інших польських регіонів того часу називали "Східними Карпатами", вважали екзотикою і пригодою. Модною екзотикою і пригодою. Ще 1840 року поет і географ Вінсент Пол писав у своєму звіті про поїздку на Чорногору: "Тут, посередині Європи, як і посередині Африки, все ще можна робити відкриття". Трохи пізніше ботанік Ян Канти Лобашевський вигукував із тутешніх вершин у напрямку ніким не ходжених лісів: "Що це за прегарна дичина?".

Мода на тутешні курорти розквітла на зламі ХІХ—ХХ століть. Татарів, Микуличин, Моршин, Дора, Делятин, Яремче, Ворохта, Косів стали популярними напрямками для відпусток. Найгарніші вілли й санаторії (або їхні руїни) в цих містечках і селах збереглися з тих часів. Нічого цікавішого архітектурно відтоді не звели.

Усі вони засяяли на туристичних мапах завдяки залізниці Станіслав — Вороненки, прокладеній у 1890-х. Дев’яносто шість кілометрів рейок і шпал уздовж Прута, чотири мости через нього. Туристів називали "літниками", місця їхніх зупинок — "літниськами". Для реклами іноді потрібне порівняння. Косів порівнювали з розмахом — його іменували "карпатським Давосом". Ворохта була "гуцульським Закопаним", Яремче — "польським Інтерлакеном".

Далі була павза в понад десятиліття. У 1930-х, коли настала відносна економічна стабільність, туристи знову потягнулися в Карпати. У Варшаві створили Товариство друзів Гуцульщини. Його патронами були не останні люди держави: міністр оборони генерал-майор Тадеуш Каспшицький, начальник державної поліції Кордіан Заморський і генерал Валеріан Чума.

На початку 1934 року з ініціативи першого в Жаб’ємутеперішня Верховина створено Гуцульський музей. "Так диктує національна польська ідея, метою котрої є всебічний розвиток кресового краю", — пояснював генерал. Заклад мав складатися з історичного, географічного, краєзнавчо-туристичного, археологічного, етнологічного, лісного, господарчого та природничого відділів. При ньому — бібліотека з "абонементом белетристики", наукова станція для дослідників, архів та гостьові кімнати для вчених. Формувати колекції доручили голові кафедри етнології Львівського університету Адамові Фішеру.

Карпатський стиль

"Як етнографічний терен — це один із найцікавіших, якщо не найцікавіший закуток польської землі, — писав влітку 1922-го часопис Kurjer Polski, що виходив у Варшаві. — Як терен туристичний — одна з найгарніших околиць у наших Карпатах, яка одночасно має першокласні умови для виникнення тут гірських станцій. Гуцули мають неймовірно розвинуте артистичне почуття. Тут виникло оригінальне народне мистецтво з власними мотивами, у багатьох аспектах багатше від підкарпатського".

<p>Інтер'єр схрониська в Сянках</p>

Першою спорудою Гуцульщини, орієнтованою на туристів, стало зведене 1880 року на висоті 1300 метрів Заросляцьке схронисько імені Генріха Гоффбауера. Будівля згоріла під час Першої світової війни. Пізніше її відновили за сприяння Станіславівського відділу Польського татранського товаристваПТТ. У 1930-х неподалік збудували двоповерхове схронисько "Ґаджина".

Тоді ж у долинах річок Свічі та Молодої з’явилися одні з найгарніших туристичних баз ПТТ. Автор проєктів Тадеуш Солецький не взяв грошей за роботу — так любив гори. Схронисько на Свічі мало вісім спалень, могло прийняти 34 літників. Хто б не помістився, міг заночувати в сіннику. Будинок на березі Молодої був розрахований на 35 туристів, але так і не запрацював на повну потужність.

Тогочасні архітектори, переважно львів’яни, створили вдалий мікс із народної традиції та тогочасної альпійської моди. Аж до присмерку СРСР на Прикарпатті будували школи, сільради чи адмінкорпуси тартаків у "карпатському стилі": високі дахи, криті червоною коломийською черепицею, трикутні віконечка мансард, вежка біля головного об’єму.

"А поруч грає Прут сріблистий"

Майже сотня закладів різного рівня та штибу діяла у Ворохті: "Ясна Поляна", "Золотий ріг", "Говерла", "Черемшина", "Світовид". У санаторії доктора Франциска Міхалка облаштували перші в Польщі солярії. Ні, не ті пекельні кабінки, у які без темних окулярів не увійти, а засклені або відкриті майданчики для сонячного світла. Двотижневий відпочинок за принципом all inclusive коштував від 70 до 100 злотих — при середній місячній зарплаті робітника 120 злотих.

Найпопулярнішим був просторий двоповерховий "Чорногірський дворек", що належав тому ж ПТТ. Керувала ним Марія Петрович, уроджена Мануґевич, вірменка з походження. Вона ж звела пансіонат "Устроння" біля віадука через Прут. Реклама стверджувала:

Рекомендую віллу "Устроння".
Будинок новий, тихий і чистий,
У морі квітів він майже тоне,
А поруч грає Прут сріблистий!
Шезлонг, веранда, обслуга гарна,
Ще й поруч з пляжем, й купель є у річці.
Добірна кухня, ціна прийнятна,
А господиня — ну просто чічка!

У гори можна було піти і з наметом. Цей варіант не був надто бюджетним: двомісний намет коштував 100 злотих, надувний матрац — 15. Газети публікували поради, як зшити спальний мішок із двох ковдр чи зробити матрац зі старої шини.

На екскурсію до опришка

<p>Паровоз із туристами Краків-Ворохта прямує в Карпати, 1925-1939 роки</p>

"Там люди виглядають, як ведмеді, але вони добрі", — цитує кондуктора потяга, що їхав до гір, журналістка під псевдонімом Йотсав. Свою мандрівку описала у книжечці "З Лодзі до Східних Карпат", виданій 1927-го. Зазначила, що гуцули до приїжджих ставляться з погордою та називають їх "барабами". Про своє дозвілля у Ворохті писала:

"Хто не може підніматися в гори, дійти до Говерли, Кукула й Петроса, хай принаймні підніметься на узгір’я, де стоять вілли доктора Ганкевича, доктора Козакевича й Український будинок здоров’я. Звідти гарний вид на Ворохту, навколишні гори, Бескиди, віадук і залізничну колію. Крім гарної природи сьогодні у Ворохті більше нічого не відбувається. Проте у віллах чисто, охайно, хай і примітивно. Будинки для відпочинку ростуть як гриби після дощу. Електрики нема. Всюди — нафтові лампи".

Пізніше Йотсав дізналася, що у Ворохті почали облаштовувати ботанічний сад. А ще вибиралася подивитися на космацькі писанки — от і вся культурна програма.

Уже за кілька років ситуація змінилася. Щороку туристичне бюро "Орбіс" друкувало рекламні брошури. Там докладно розписували, які зручності пропонують для гостей заклади відпочинку. Наприклад: «Ланчин. Пансіонат "Добротів" С. Гутковської. 12 номерів у пансіонаті і 15 — у будиночках кемпінгу. Водогін, ванна, телефон, парк, соляні ванни. День із харчуванням — 4–5 злотих. Коростів біля Сколе, пансіонат "Засвіт" Й. Рейтмана. 48 номерів. Водогін, ванна, електрика, радіо, парк, тенісні корти, дансінг, телефон. День із харчуванням — 5–8 злотих».

Можна було навідатися в автентичну ґражду Андрія Мочерняка, опришкового нащадка. Там збереглася прегарна піч у кахлях, "образник" зі старими народними іконами, а над порогом та на дерев’яних балках сволоку — традиційний для гуцулів різьблений орнамент. Для активного відпочинку пропонували групові підйоми на вершини і сплави на каяках Черемошем, Бистрицею та Прутом. Майже в кожному селі можна було випозичити товстоногих гуцульських коників, щоб верхи піднятися на найближчий хребет.

Для любителів екстриму

<p>Сплав дараби річкою Теребля у Синевирі. Фото початку ХХ ст.&nbsp;</p>

Гори завжди ваблять відчайдухів. Таким пропонували заплив на дарабах — зв’язаних докупи дерев’яних кругляках, які гуцули сплавляли річками. Виданий у Варшаві "Короткий путівник по Гуцульщині" радив: "Їзда на дарабах, хоч є доступною лише для відважних, з міцними нервами і тих, хто не боїться замочитися, варта є найкращих рекомендацій. Щоби сплавитися на дарабі, найкраще з Жаб’єго до Кутів, необхідно порозумітися з гуцулами, задіяними при сплаві, котрі охоче за невелику винагороду приймають мандрівників".

Путівник попереджав: "Черемош має на своєму бігу кілька особливо небезпечних місць, де з року в рік стаються випадки з розбиттям тратв об підводні пороги і скелі, через котрих не один "флісак" попрощався з життям. Особливо відомий Сокільський — скелясті підводні пороги, що відходять від гірської гряди, яка прямовисно опадає до річки. Тут річка летить з шаленою швидкістю, кидаючи тратви на скелястий берег. Потрібні неабиякі вміння, щоби провести їх через ці перешкоди".

Екзотичний кінець на Гуцульщині можна було знайти і по-іншому. Генрик Міколяш брав участь у міжнародних фотовиставках, конструював камери і викладав фотосправу у Львівській політехніці. А ще запрошував колег-фотографів на свою віллу в Татарові над Прутом. Погожого літнього вечора 1931 року він невдало відкоркував пляшку з вином — і порізав руку. Поки приїхав лікар, господар помер від втрати крови.

Полонізація через туризм

«Кожне літо приносить "велику мандрівку народів" з міст у гори, — писала газета "Діло" в передвоєнне літо. — Учасники тої мандрівки, що в сезоново-розговірній гуцульській мові мають симпатичну назву "холєрників" та "сухотників", частинно находять приміщення в бараках, званих віллями, решта розсівається під селянські криші».

Українці справедливо вважали Гуцульщину своєю землею. І з напругою ставилися до ситуації, коли місцевий сервіс надміру полонізовували.

«Відомо всім, що кожного року влітку пливе филя "кураціюшів" у наші гори, — дорікав журналіст Володимир Нестерович. – Заливає нашу Гуцульщину, Бойківщину і Лемківщину та щораз частіше чуємо від українського верховинця "дзєнь добри" замість поздоровлення у рідній мові. Та в цьому ще пів біди. Ми віримо у національну відпорність нашого народу, віримо, що його калічення мови, закидування рідної ноші і тому подібне — це лихо поверховної і неглибокої поволоки. Гірше те, що найкращі, найбільш мальовничі, здорові місцевости, замешкані нашим народом, викуповує не наш капітал, уладжує там літнища, а в них інституції з персоналом, що оселюється там на постійне, і тим робом наче гриби по дощі ростуть неукраїнські кольонії. Гірше, що всю туристику в наших Карпатах монополізує "Товариство татранське", яке й забралось вже до будування схронищ».

Найменш сполонізованим гірським курортом вважали Гребенів. Цьому частково посприяв скандал. Влітку 1933-го троє приїжджих чиновників — начальник залізничної станції, управитель каменоломні та місцевий поштар — захотіли збудувати в селі римо-католицький костел. Громада виступила проти — своїх католиків тут ніколи не було. Вперті поляки самовільно найняли робітників і викопали фундамент. На знак помсти окружне староство заборонило місцевим брати повну "вакаційну" таксу з туристів. А "бріджовий" потяг, який привозив сотні туристів, пустили тільки до Сколе.

Такі обмеження дещо зменшили наплив літників. Але не надовго. У серпні 1936-го "Діло" радісно констатувало: "Гребенів переповнений туристами! Що вплинуло на велику фреквенцію у Гребенові, годі сказати: чи спека, чи девізові обмеження, чи таки краса Гребенова. Фактом є, що Гребенів повний, та що збільшилась цього літа фреквенція християн-літників. Гарною новиною для літників є те, що побудовано нову дорогу з Гребенова до Зелем’янки — попри залізничний шлях. Стоїть безліч лавок по стежинах, а на Кинашівці приладжено для дітвори щось у роді забавового парку".