Літаючий козак

Бакалавр і лейтенант

"Капітан Степан Олек народжений в Америці, проте з гордістю все і всюди признається, що він — українець козацького роду", — писав часопис "Українське козацтво" на початку 1975 року. Він народився 5 січня 1942 року у Клівленді, штат Огайо. Незабаром сім’я переїхала до Чикаго, де його батько Микола Олек став головою Окружної ради Українського Народного Союзу.

<p>Лейтенант Степан Олек з офіційною емблемою навчальної групи 66С &mdash; червоним тризубом на чорному полі</p>

Закінчивши школу, Степан вступив до гуманітарного коледжу Коу в місті Сідар-Рапідс, штат Айова. Там записався на курси офіцерів резерву військово-повітряних сил. Невдовзі Олека призначили командиром вишкільної групи. Щоб отримати відзнаку "крильця пілота", йому вистачило 6 годин 50 хвилин польотів на тренувальних літаках. Газета коледжу зазначала, що це один із найкоротших кваліфікаційних польотів в історії навчального закладу.

На початку 1964 року Степан здійснив навігаційний політ на реактивному навчально-тренувальному літаку Cessna T-37 Tweet на базу Glenview. Газета "Свобода" писала про це: "Перед посадкою у Glenview він отримав спеціальний дозвіл приземлитися в аеропорту Сідар-Рапідс. Там студенти Коу та загальна публіка оглянули літак і прослухали розповідь Олека про його польотні можливості".

Влітку того самого року українець здобув ступінь бакалавра. А разом із ним — звання другого лейтенанта ВПС. Попереду був вишкіл на військового льотчика. Восени юнак прибув на авіаційну базу Webb, штат Техас. Там базувалось 3560-те навчально-тренувальне крило з підготовки пілотів.

Із тризубом на уніформі

Олек став кадетом групи № 66С, що налічувала 48 курсантів. Степан запропонував назву групи — "Літаючі козаки" — і емблему: червоний тризуб на чорному полі. Щоб обґрунтувати символ, звернувся до геральдиста Ореста Городиського з Чикаго. Той підготував вичерпну довідку: "Це старинний герб мітологічного бога моря Нептуна-Позейдона, що його прийняв за свій український князь Володимир Великий. Він прийняв християнство з Візантії та охрестив Україну й опісля під цим гербом захищав від нападів варварів не тільки свою країну, але і Європу з її християнською культурою. Після відродження незалежної України 22 січня 1918 року Тризуб був прийнятий як національний герб Української Національної Республіки".

Дослідник також провів паралель з американською символікою: під час Другої світової війни ВМС США використали тризуб у дизайні своєї "Окупаційної медалі". Ідея сподобалася Степановим товаришам. Командування затвердило назву й емблему. Коштом УНС для хлопців виготовили нашивки. Їх чіпляли на лівий рукав льотних курток. Так американські пілоти почали носити український тризуб на уніформі.

Кадети літали на літаках Northrop T-38 Talon і Lockheed F-104 Starfighter. Підготовка одного пілота вартувала державі 280 тисяч доларів. Випуск відбувся 16 жовтня 1965 року. Командир навчальної групи лейтенант Роберт Бакстер окремо представив присутнім Миколу Олека. На банкеті проголосили тост на честь українських організацій, які допомагали групі. Їхнім коштом, зокрема, видрукували 74-сторінковий випускний альбом. Обкладинка стилізована під емблему групи: червоний тризуб на чорному тлі. На першій сторінці вказано: "Український тризуб був гербом у безчисленних битвах, обороняючи західний світ і все, що найдорожче — свободу й волю. З глибокою пошаною і зобов’язанням до світлих традицій тризуба носить його клас 66С, і є готовий продовжувати оборону тих вартостей, які й він обороняв".

Прогалина в біографії

Більшість випускників групи "Літаючі козаки" стали пілотами винищувальної авіації. Олека зарахували до складу 910-ї ескадри повітряних заправників. Вона базувалась на авіаційній базі Bergstrom, штат Техас. Після 15-тижневого вишколу на базі Castle у Каліфорнії Степан отримав кваліфікацію другого пілота "стратотанкера" — стратегічного заправника Boeing KC-135 Stratotanker.

Наприкінці 1965 року частину ескадри передислокували до В’єтнаму, де тривала війна. Під час бойових місій американські літаки витрачали багато пального. На зворотний шлях часто не вистачало. Тут і поспішали на допомогу "стратотанкери". Від їхньої вчасної появи напряму залежало збереження літака й навіть життя пілота. Особливо, якщо події відбувалися над морем чи ворожою територією.

Чітких даних, чи Олек потрапив тоді у В’єтнам, немає. Враховуючи його високу кваліфікацію льотчика та лідерські здібності, можна припустити, що він був на війні, хоча і досить коротко. Наприкінці 1966 року ескадру розформували. Де служив українець після цього, з’ясувати не вдалося. Відомо тільки, що 5 червня 1967 року він отримав звання першого лейтенанта. А навесні 1968 року став капітаном і вже мав кваліфікацію пілота стратегічного бомбардувальника В-52. Імовірно, тоді він служив на території США. А далі у Степановій кар’єрі стався несподіваний поворот.

Пропагандист із рушницею

На початку 1968 року Олек пройшов спеціалізований перевишкіл на авіабазі Eglin, штат Флорида. Там він навчався пілотувати невеличкий гвинтовий літак U-10. Навесні його зарахували до складу 5-ї повітряної ескадри командос, яка діяла у В’єтнамі. Чому льотчик пересів із великого стратегічного літака на маленький і гвинтовий? Найімовірніше, причиною стало здоров’я. Влітку його приділили до "виконання окремої 7-годинної місії перевезення літаками психічно хворих і полонених". Це відправляли на лікування до США вояків, котрі страждали від посттравматичного синдрому.

Ескадра командос брала участь в операції "Відкриті рамена". Обладнані потужними гучномовцями літаки кружляли над джунглями й закликали в’єтконгівських партизанів здаватися у полон. Також розкидали пропагандистські листівки. Служба була сповнена небезпек. Літати доводилося на незначній висоті над теренами, які контролював ворог. Літак не мав ані броні, ані захисного озброєння. Його можна було збити зі звичайної стрілецької зброї. Екіпаж складався з одного пілота. У політ той брав гвинтівку, аби хоч якось захистити себе при вимушеній посадці на ворожій території.

Олек став одним із найуспішніших пілотів ескадри. Найбільш значуща бойова операція відбулась 18 липня 1968 року. Денною нормою пілота літаків подібного типу було 2 години лету. Степан налітав 7 годин над невеликою територією. У результаті понад 100 ворожих вояків покинули свої сховки й перейшли на бік Південного В’єтнаму. "Це дотепер найбільший успіх психологічної війни в тому районі, а може, й у всій В’єтнамській війні", — йшлося в інформаційному повідомленні ВПС.

Відрядження закінчилось 1969 року. Українець встиг здійснити 552 бойові вильоти. Жодного разу не був збитий. Відзначений "Хрестом льотних заслуг" та іншими нагородами. Продовжив службу в ВПС. У відставку вийшов у званні майора. Влітку 1995 року відвідав Україну — допомагав львівським студентам вивчати англійську мову. 25—27 серпня 2000 року в місті Тусон, штат Аризона, відбулась зустріч "Літаючих козаків". На неї прибули 13 кадетів групи № 66С і один інструктор. Олек розповів присутнім про тодішню ситуацію в Україні. Проживає у місті Ріверсайд, штат Каліфорнія. Автор намагався сконтактувати із льотчиком за допомогою фейсбука, однак його сторінка виявилася неактивною.