“Кривавий червень” 1941-го: радянські розстріли на заході України

“Кількість помордованих встановити не можна”

Його курінь увійшов до Львова 30 червня 1941 року. То був батальйон “Нахтігаль” під командуванням Романа Шухевича. Підрозділ вступив у місто вулицею Городоцькою і розташувався на сучасній площі Святого Юра. Після того частина батальйону рушила до тюрми на Лонцького, розташованої неподалік. Ще одна частина — на вулицю Замарстинівську, де була інша в’язниця. 

Одночасно до тюрем збігалися львів’яни, які вже тиждень жили у постійній тривозі, слухаючи звуки пострілів з-за в’язничних мурів. Лідія Кухарчук примчала на пошуки свого чоловіка Григорія. Тіло допомогли знайти молодій жінці друзі... Інша жінка, мати, впізнала свою доньку Іванку за косами. 

Офіційні звіти німецького командування подавали вражаючі описи: “У трьох в’язницях міста було знайдено багато сотень трупів (чоловіків і жінок), замордованих протягом останніх днів. У пивницях військової в’язниці у Львові тільки в одній камері було близько 120 трупів, чоловіків і жінок, поскладаних одні на одних. Більша частина помордованих у в’язницях ҐПУДержавне політичне управління (рос. - Государственное политическое управление, скорочено ГПУ). У одній кімнаті в’язниці лежало  65 трупів чоловіків і жінок, поскладаних одні на одних. На подвір’ї в’язниці були знайдені групові могили з принаймні 150 трупами… У пивниці в’язниці ҐПУ досі знаходиться велика кількість помордованих, докладного числа яких не можна встановити, оскільки доступ до вказаних в’язниць замурований”.

“Шукали знак, щоб розпізнати”

Львів був не єдиним містом, у якому відбулися масові розстріли. Такі ж жахіття пережили інші галицькі міста, із яких відступала Червона армія.

Подібні історії десятиліттями ширилися і про Лисовицький ліс на Стрийщині — аж до років Незалежности. Авторці у дитинстві випадало слухати ці перекази особисто.

Частину в’язнів розстріляли у Золочівському замку, котрий радянці перетворили на в’язницю. Роман Загоруйко, - пізніше сотенний УПА під псевдом “Лапайдух, -  приходив з матір’ю шукати там свого брата Івана. Ось що вони застали: “З двох уже розкопаних ям... жиди за наказом німців повитягали трупів і поскладали їх на тюремному подвір’ї рядами. Картина була жахлива. Розпороті животи, обдерта шкіра на руках і ногах, відрізані у жінок груди, відрубані руки, ноги”.

“Наші серця прорізали постріли”

Тижнем раніше гітлерівська Німеччина розпочала наступ на СРСР.

“Ми ще не докінчили пити чаю, як кілька бомб вибухли близько тюрми, й детонації сколихнули мурами, що аж де-не-де вікна потріскали. Це вже тобі не жарт!”, – згадував Богдан Казанівський, член ОУН (б) з Радехівщини, заарештований під час спроби нелегально перейти кордон між СРСР і Третім Рейхом. 

<p>Богдан Казанівський, член ОУН (б), один з небагатьох, хто зумів врятуватися у Бригідках</p>

Так в’язні тюрем на Західній Україні довідалися про початок війни між двома тоталітарними режимами.

Наступним сигналом про початок екстраординарних подій стало різке збільшення озброєних загонів НКВД. 

“Усі змовкли і дивилися у двері, де з наїженими крісами стояло п’ять енкаведистів у повному бойовому виряді, включно з протигазовими масками при боці”, – описував Казанівський у книжці спогадів “Шляхом Леґенди”.

Західна Україна вмить перетворилася на прифронтову зону. А в’язні стали проблемою для чекістів.

Наступного дня, 23 червня, з’явився план термінової евакуації поневолених. Згідно з інструкціями, понад 23 тисячі в’язнів із тюрем Галичини, Волині та Буковини мали вивезти у в’язниці Киргизії, Башкортостану, Красноярського краю, Архангельської, Чкаловської, Омської та інших областей. Для операції вимагалося 778 вагонів.

Насправді евакуацію передбачали не для всіх в’язнів. У тюрмах почалася “селекція” поневолених. Від нацистської вона відрізнялася лише тим, що ув’язнені не мусили проходити попри своїх суддів-катів…

Політв’язнів, яких звинувачували в особливо тяжких, на думку каральних органів, “гріхах”, — на кшталт членства в ОУН, — розстрілювали. Решта — могли ще жити. Поки що.

Вночі на вівторок 24 червня розстріли припинилися. У тюрмі запанувала тиша. Невільники запідозрили, що в’язницю всі покинули. Вони почали вибиратися з камер, частина навіть вийшла на подвір’я. Їхня відносна воля тривала недовго — гарнізон тюрми повернувся після короткого відступу і в обід загнав в’язнів назад у камери. У середу розстріли відновилися.

Станом на вечір 24 червня у трьох міських тюрмах – Лонцького, Бригідках та Замарстинівській – розстріляли 1808 людей. Невелику частину арештантів, ув’язнених переважно за побутові злочини, випустили. Ще якусь частку — вивезли углиб Союзу.

Розстріли тривали до суботи, 28 червня. 

“Людський розум не в силі збагнути”

У Луцьку події відбувалися драматично. Іще 23 червня, перед обідом, усіх в’язнів вигнали “с вєщамі” на подвір’я. Всім скомандували: хто засуджений за “політичною” статтею 54-11.2, – тобто за участь в ОУН, — іти ліворуч. Решті — праворуч. Коли в’язні розділилися, один із енкаведистів попередив: усі “політичні”, які помилково чи навмисне пішли направо, мусять виправити помилку, інакше – розстріл.

Далі у секторі зліва пролунали вибухи гранат. Потім застрекотіли кулемети, почулися крики. Нажахані “неполітичні” кинулися до муру, намагаючись видряпатися нагору. Вони силкувалися продертися через колючий дріт, який вінчав огорожу, щоб вибратися назовні. Тоді вогонь відкрили і по них. Тих, хто втік, наздоганяли.

Невелику кількість в’язнів, яким вдалося уникнути загибелі, повернули назад у камери. Наступного дня їх вигнали прибирати тіла. 

<p>Микола Куделя, челн ОУН (б) і шевченкознавець, один з небагатьох, хто вирвався з Луцької тюрми</p>

Невільники закопували тіла увесь день. Під померлими знаходилися ще живі люди. Одного сердегу в’язням вдалося непомітно визволити. Він приєднався до гурту в ролі ще одного “прибиральника”. Іншого вцілілого арештанта запримітив наглядач – і розстріляв упритул.

Доповідна записка НКВД малювала інакшу картину  — начебто під час бомбардування виник переполох. А в’язні скористалися оказією і підняли бунт, добралися до тюремного складу, де була холодна зброя. Тож гарнізон нібито придушив бунт.

Загальна кількість жертв Луцької тюрми склала майже 2 тисячі осіб.

Криваві розправи відбувалися у кожній тюрмі на Західній Україні.

У Стрийській в’язниці загинуло понад тисячу в’язнів. Стільки ж — у Самборі.

У Тернополі 23-24 червня розстріляли в’язнів, засуджених раніше до страти. Решті арештантів вдалося вціліти завдяки віддаленості міста від кордонів. І тому фактові, що основний удар припав північніше. Відтак тисяча в’язнів тернопільської тюрми вирушила пішим маршем на Волочиськ, а звідти – ешелонами на схід.

У Бережанах розстріляли 48 невільників. В Острозі евакуацією не переймалися – всі 77 жертв були страчені 26-27 червня.

Обдурити смерть

Завдяки поодиноким щасливцям, яким вдалося врятувати свої життя, ми сьогодні маємо змогу читати не лише документи карателів, а й свідчення жертв.

Найпоширенішим методом обдурити смерть було сказати у відповідь на  назване наглядачем прізвище, що такого вже забрали. У загальному сум’ятті й поспіху кати не бралися перевіряти, хто є хто. Якщо енкаведистам не вистачало часу на страту всіх, так можна було врятуватися.

На тлі хвилі масових поховань, які саме в ці дні відбувалися по всій Західній Україні, цей бюрократичний обмін документами видається сплавом бездушності та цинізму.

Наступного місяця жертвами указу Берії став шерег в’язнів із центральних областей України. Серед загиблих був український поет Володимир Свідзинський, який пережив “Розстріляне Відродження”. Його спалили живцем.

“Противник контролював кожен наш рух”

Радянські в’язниці з початком бойових дій почали поповнюватися новими арештантами. Уже 24 червня у звітах львівських енкаведистів згадувалося: “Від початку війни у тюрму №1 поступають арештовані, яких приймають без належного оформлення, переважно за списками, без вказаних мотивів та статей обвинувачення, у той час, серед них є активні ОУНівці, шпигуни, диверсанти і військовополонені, а також особи, затримані під час облави”. За цими словами — страшна небезпека для будь-кого з випадкових перехожих у ті дні.

<p>Олена Вітер (1904-1988)</p>

Одночасно з наступом нацистських військ ОУН підняла антирадянське повстання.

Перші постріли пролунали ще 22 червня 1941 року на Жовківському та Янівському передмістях. Представники радянської влади, нажахані – як гадалося – наступом ворога, покинули Львів уночі на 24 червня.

Наступної ночі боївка націоналістів напала на в’язницю №1 – тюрму на Лонцького.  Бандерівцям вдалося звільнити понад триста осіб.

З переполоху вдалося скористатися польським офіцерам. Їм пощастило, що напад припав на те крило, де були їхні камери. До того ж, допомогла фахова виучка: професійним військовикам було легше зорієнтуватися в ситуації.

Серед визволених невільників була українська черниця, ігуменя монастиря сестер Василіянок, Олена Вітер. У роки нацистської окупації вона заопікувалася порятунком євреїв Львова; згодом Ізраїль удостоїв її титула Праведника народів світу.

Націоналісти обстрілювали відступаючих радянців з кількох точок. Вогонь вівся, зокрема, з височини Личаківського цвинтаря та вежі костелу Єлизавети.

У відповідь радянська влада розгорнула терор. По відчинених вікнах відкривали вогонь без попередження. Із 25 червня у місті влаштовували облави на дорослих чоловіків-українців. Енкаведисти хапали людей прямо на вулицях і відправляли у тюрму – переважно молодих.

Однією з жертв мало не став письменник Остап Тарнавський, автор спогадів про Львів воєнної доби. Він кілька днів переховувався від безупинних облав. Якось від невідомого пострілу буквально на порозі будинку загинув радянський офіцер. Під домом з’явилася вантажівка з енкаведистами. Несподівано почулася стрілянина з боку Високого Замку, і непрохані гості втекли.

Згодом у небі з’явилася німецька авіація. Основною ціллю нацистів були об’єкти інфраструктури, у другу чергу — окремі міста. Найбільше постраждали околиці Стрия, де розташовувалися аеродроми.

Радянці, попри несподіваність атаки, вступали у повітряні бої з нацистами. Час від часу вдавалося схопити пілотів. Їх розстрілювали без суду і слідства усупереч конвенціям про поводження з військовополоненими. Так, у Чернівцях жертвами, поруч з місцевими ув’язненими, згідно зі звітом обласного управління НКВД, стали “один німецький льотчик і двоє привезених ранених”.

…Щойно радянські війська вийшли з міст, люди кинулися до тюрем розшукувати тіла своїх рідних та близьких. Серед загиблих був брат Романа Шухевича Юрій. У Чернівцях убили брата співака Дмитра Гнатюка Івана.

У перші два тижні від початку радянсько-нацистської війни енкаведисти знищили у тюрмах приблизно 24 тисячі людей. Частину в’язнів так і не впізнали. Їх хоронили у братських могилах.