Кримська війна. Історія супроти мітичної російської звитяги

Ступінь мітологізації Кримської війни у Росії залежить від цільової авдиторії. По-різному подають наратив і для школярів, і для студентів, чи, якщо скористатися висловом зі старого радянського анекдоту, "для колгоспників". Але якщо зібрати ці різні варіанти у якийсь єдиний, узагальнений, то вийде щось таке:

«Туреччина, точніше Османська імперія, заручилася підтримкою Британії і Франції — одвічних ворогів Росії. Вона мріяла знову захопити вирвані Росією з-під її влади території на Кавказі та Крим. Тож оголосила війну Росії. Російський Чорноморський флот у відповідь розгромив турецьку ескадру біля Сінопа. Рятуючи свого союзника, у війну втрутилися Британія та Франція. Вони мали власні інтереси. По-перше, задля "казкових торговельних прибутків" опанувати Близький Схід, що був під владою Туреччини. А, по-друге, відкинути Російську імперію з чільних позицій у зовнішній політиці.

Переважаючі сили західних держав висадилися у Криму й оточили Севастополь, який спочатку був цілковито беззахисним. Проте завдяки героїчним зусиллям російського гарнізону місто перетворилося на неприступну фортецю. Чорноморський флот заради захисту Севастополя пожертвував власними кораблями. Їх затопили, щоб перешкодити ворожому флоту підійти до міста. Російські солдати й матроси відважно захищали місто, попри технічну перевагу британців та французів. Загалом російська армія зі своїми суворівськими традиціями була непереможною. А ось невдачі в зіткненнях російських сил із західними ворогами траплялися через новішу зброю останніх. Адже вони просто боялися близького чесного бою із російськими "чудо-богатирями" та розстрілювали росіян здалеку.

Отож після цілорічного відбивання ворожих штурмів оборонці нарешті самі покинули Севастополь. Це сталося після того, як французам ціною жахливих втрат вдалося захопити одне з фортечних укріплень. Але все одно Севастополь назавжди став "містом російської військової слави"».

Що не так у цій картинці? Як ми часто бачимо у ворожій мітології, правда тут густо замішана на неправді та замовчуваннях. Тож все від початку.

Східний пазл

Кримську часто окреслюють як "Східну" (від так званого Східного питання). Тобто клубка міжнародних суперечностей, пов’язаних із перспективою розпаду Османської імперії та боротьбою між європейськими потугами за її потенційний спадок. У XVIII столітті в кількох війнах Росія змогла захопити значні території Османської імперії, серед інших і південь нашої країни. У середині XIX століття Росія, де тоді царював Микола І, вирішила взагалі знищити свого південного суперника. Вона почала зондувати серед великих європейських держав можливість поділу Османської імперії. Ані Франція, ані Британія не приставали до таких планів. Але Микола І вирішив, що Захід не протидіятиме його загарбанню європейських володінь Османської імперії. 

Приводом до війни стала суперечка між православними та католиками через контролювання святих місць у Єрусалимі, тодішній частині Османської імперії. Католиків підтримала Франція на чолі із новопроголошеним імператором Наполеоном ІІІ. Натомість Росія улітку 1853 року висунула вимогу Османському урядові відкинути претензії Франції. Вона хотіла фактичної передачі православних підданих султана під покровительство російського імператора. Ультиматум підкріпили, ввівши російську армію на територію нинішньої Румунії. Ця територія тоді мала автономію у складі Османської імперії. Тож її було узято "в заклад, поки Туреччина не виконає справедливих вимог Росії". 

Такі агресивні дії Росії критично сприйняли її західні сусіди: Пруссія та Австрія. Що ж до Британії та Франції, то вони відклали свої попередні розбіжності та почали разом шукати виходу із ситуації. 

Росія відкинула османську вимогу звільнити окуповані землі. Тож у вересні 1853 року султан Абдул-Меджид I оголосив Росії війну. Бойові дії між турками та росіянами на Дунаї засвідчили, що турецька армія воює набагато краще. Турецькі сили змогли навіть завдати росіянам кілька поразок. Зате на морі поразок зазнали вже турки. З великою перевагою у гарматах половина російського Чорноморського флоту розстріляла турецьку ескадру у Сінопській бухті. Репортажі про пожежу, що виникла в місті внаслідок російського обстрілу, збурили суспільну думку Франції та Британії. 23 грудня 1853 року (4 січня 1854 року) британсько-французька ескадра увійшла в Чорне море. Вже в лютому союзники висунули росіянам ультиматум, у якому вимагали до кінця квітня вивести війська з Дунайських князівств. Через два тижні Британія і Франція у Константинополі уклали угоду, в якій вони гарантували територіальну цілісність Османської імперії. Султан же обіцяв впровадити реформи, спрямовані на встановлення рівноправ’я його християнських підданих.

Микола І відхилив британсько-французький ультиматум, але врешті під тиском Австрії був змушений вивести війська. Франція і Британія вирішили продовжувати війну, щоб послабити Росію та запобігти новій агресії. Тоді метою удару союзників мала стати база російського Чорноморського флоту, Севастополь. 1 (13) вересня 1854 року величезна армада підійшла до берегів Криму. За словами російських солдатів, які спостерігали за нею з берега, вона нагадувала "нову Москву на воді". Того ж дня невеликий десант зайняв Євпаторію. А наступного дня і впродовж п’яти днів відбулася висадка головних сил союзників. 30 тисяч французів, 21 тисяча британців і 7 тисяч турків почали марш на південь у напрямку Севастополя.

Битва за Севастополь

На шляху до Севастополя союзників зустріла російська 36-тисячна армія. Вона стояла на сильній оборонній позиції на річці Альма. Солдати обох армій були озброєні і гладкоствольними, і нарізними рушницями. Щоправда, союзники мали більше гвинтівок. Російський командувач князь Меньшиков проґавив стежку, якою можна було обійти його позицію. Британські полки зв’язали російську армію з фронту, тоді як французи вдарили їй у фланг. Битва 8 (20) вересня 1854 року була важкою, але союзники перемогли. Тож через п’ять днів вони підійшли до Севастополя. Почалася 11-місячна облога. Власне це була не зовсім облога, тому що Севастополь ніколи не був відрізаний від російської армії та постачання. Росіяни могли вільно підсилювати його гарнізон та поновлювати озброєння.

Смертельно хворий командувач союзної армії, французький маршал Сент-Арно, що невдовзі помер, не наважився штурмувати міста. Хоча початково воно мало лише 7-тисячний гарнізон, але з 200 гарматами на укріпленнях. Також у розпорядженні був великий резерв з особового складу флоту, кораблі якого затопили, а гармати зняли, щоб посилити оборону. Росіяни по периметру міста швидко звели нові укріплення. Маючи в тилу російську армію Меншикова, штурмувати місто було б для союзників авантюрою. Тож вони обійшли Севастополь та розташувалися на південь від нього. Постачання надходило через малі порти Балаклава та Камиш.

Протягом наступних 11 місяців союзники кілька разів штурмували укріплення Севастополя та стискали кільце навколо південної частини міста. Та частина вільно контактувала з російською армією. Однак оборонці Севастополя витримували обстріли й атаки. Водночас російська армія зробила три спроби атакувати позиції союзників, щоб змусити їх зняти облогу. Першу з цих спроб, названу битвою під Балаклавою 13 (25) жовтня 1854 року, можна назвати частково успішною. Тоді російській армії на якийсь час вдалося поставити під загрозу сполучення для британської армії між їхніми лініями облоги й Балаклавською базою. До того ж через плутанину в наказах бригада британської кінноти пішла в непотрібну атаку, втративши боєздатність. А от дві інші спроби, тобто битви під Інкерманом 24 жовтня (5 листопада) 1854 року й Чоргуном 4 (16) серпня 1855 року, закінчилися цілковитою поразкою російських військ. Питання було не так у гіршому озброєнні російських солдатів, як у бездарному командуванні та невмінні узгоджувати дії різних частин. Хоча також варто відзначити професійність та стійкість французьких та британських вояків.

За лаштунками бойових дій

Зима 1854/1855 років видалася суворою. Армії союзників виявилися не підготовленими до зими. Особливо важкою була ситуація у британській армії. Британці жили в полотняних наметах. Коли випало пів метра снігу, а температура опустилася до 10 градусів морозу, вояки замерзали. Так загинуло дві з половиною тисячі французів і набагато більше британців.

Британці взялися розв’язувати свої проблеми в дусі того часу. Кримська війна стала першою, під час якої збудували тактичну залізницю. У січні 1855 року британці почали прокладати колію від Балаклавської бухти до своїх позицій навколо Севастополя. Вже у квітні могли перевозити 240 тонн вантажу на день. Це була перша залізниця в Україні. Того ж місяця британські військові інженери за 18 днів від Балаклави до Варни протягнули телеграфний кабель дном Чорного моря. Звідти вже французькі інженери провели кабель до Бухареста, з’єднавши штаби союзників із їхніми столицями. Телеграф одразу ж дав змогу урядам у Лондоні й особливо Парижі втручатися у ведення війни. Окрім того, той телеграф став доносити подробиці війни до населення їхніх країн практично в реальному часі. Навесні 1855 року Франції та Британії вдалося налагодити поштове сполучення між солдатами експедиційних сил та їхніми родичами на батьківщині. Це позитивно вплинуло на моральний стан війська.

Відсутність видимого прогресу та великі жертви Кримської експедиції спричинили невдоволення громадськости Франції і Британії. Війна викликала надзвичайний інтерес. Читачі нових масових газет і часописів ледь не вимагали правдивої інформації з поля бою. Читачам могли візуалізувати події. Адже саме тоді з’явилася можливість фотографувати і місця боїв, і людей, які брали в них участь. Своїми кримськими знімками стали відомими британці Джеймс Робертсон та Роджер Фентон, француз Жан-Шарль Ланглуа, італієць Кароль Сатмарі, який працював по обидва боки фронту. Серед журналістів найвідомішим став ірландець Вільям Говард Рассел із лондонської The Times. Статті Рассела про труднощі, з якими зіткнулися британські солдати взимку 1854–1855 років, спричинили скандал у британському парламенті. Відтак пішов у відставку уряд лорда Абердіна, а пізніше реформували британську армію. 

Британських поранених евакуювали з Криму до передмістя Константинополя, Скутарі. У листопаді 1854 року туди прибула Флоренс Найтінґейл із 38 медсестрами. Вона наводила лад із дотриманням гігієни, впровадила карантин, покращила умови перебування поранених і хворих, харчування і загалом наполягала на персональному ставленні до кожного пораненого солдата. Під кінець перебування "Пані з ліхтарем", як вояки назвали Флоренс, смертність серед пацієнтів у Скутарі знизилась до 2 відсотків. Найтінґейл повернулася до Британії національною героїнею. У 1912 році Міжнародний комітет Червоного Хреста створив медаль на її честь.

На російському боці фронту солдати також не мали належної медичної допомоги, харчування, а ще панували чиновницька бюрократія та корупція. У Севастополі на одного лікаря припадало 300 поранених. Реформування російської військової медицини в Севастополі пов’язана з іменем хірурга Миколи Пирогова. Він приїхав до Севастополя того ж місяця, коли Флоренс Найтінґейл прибула до Скутарі. 

Тривала оборона дала багато прикладів мужности з обох сторін. Відомими стали імена визначних вояків із севастопольських окопів з російського боку, оповідями про їхній героїзм російський уряд і преса намагалися затінити воєнні невдачі. Серед них були і адмірали Павло Нахімов та Володимир Корнілов, що загинули в окопах, і рядові матроси, як-от Петро Кішка. 

У Британії, щоб відзначити своїх військових за мужність у бою, запровадили нову нагороду — Хрест Вікторії. Його досі вважають однією із найпочесніших британських нагород. Коли британська армія повернулася додому, 62 ветерани отримали цю нагороду з рук королеви Вікторії. Серед них, наприклад, сержант Люк О’Коннор, який врятував полковий прапор у битві під Альмою. У французів за ці бої найвищу відзнаку ордена Почесного Легіону вперше отримав алжирець, сержант Мугамад Улед аль-Гадж Кадур, який втратив обидві руки під час атаки.

Результат війни у Криму таки вирішила логістика. Постачати франко-британський корпус пароплавами морем виявилося легше (після складної зими 1854–1855 років), ніж постачати російську армії суходолом возами. У травні 1855 року флот союзників здійснив рейд портами Криму та Азовського моря. Результатом було знищення там російської логістичної інфраструктури. Це ще більше ускладнило становище росіян у Криму. Союзники змогли зосередити там 175-тисячне військо проти 85-тисячної російської армії (43 тисячі в Севастополі). Врешті давалася взнаки перевага союзників у постачанні своїх сил. Водночас оборонцям бракувало боєприпасів, зростали їхні втрати. Союзники ж почали одне за одним брати укріплення зовнішнього поясу оборони.

Невивчені уроки

27 серпня (8 вересня) 1855 року почався останній штурм Севастополя силами 13 дивізій і 1 бригади союзників — приблизно 60 тисяч солдатів. Шанці Малахового кургану, що домінував над Севастополем, авангард французів захопив за лічені хвилини. Одразу ж на допомогу авангардові наспіли головні сили. Тож до кінця дня весь бастіон перебував у руках французів. Одночасно британці атакували сусідній бастіон, але вкотре були відбиті. Одначе для російських оборонців втрата Малахового кургану означала, що місто більше неможливо утримувати. Щоб уникнути подальших втрат, за наказом російського командувача генерала Остен-Сакена оборонці відійшли на північний берег Севастопольської бухти. Відтак союзники після 349 днів облоги зайняли зруйноване місто.

Чорне море було головним, але не єдиним театром воєнних дій. Влітку-восени 1854 року британсько-французька ескадра заатакувала володіння Російської імперії на Балтійському морі. Було взято фортецю Бомарзунд на Аландських островах поблизу Фінляндії. Наступного року вогнем гармат були знищені укріплення фортеці Свеаборг біля Гельсінкі. Далі союзна ескадра захопила острів Нарґен поблизу Ревеля (Таллінн) і до жовтня блокувала російський флот у Кронштадті. На цьому тлі в листопаді 1855 року З’єднане королівство Швеції і Норвегії уклало угоду із Британією та Францією. Згідно з нею, союзники пообіцяли шведам допомогу проти можливої російської агресії. А шведи зобов’язалися не поступатися територією на користь Росії.

Влітку 1854-го і 1855 року невеликі підрозділи з французьких і британських військових кораблів зайшли також і в Біле море. Вони обстрілювали прибережні поселення, зокрема укріплення Соловецького монастиря. А також захоплювали нечисленні російські торговельні судна. Метою цих експедицій було не дати Росії встановити на Білому морі каперську базу для дій проти морської торгівлі союзників.

На Далекому Сході дії союзників були не такими успішними. Атака на російський китобійний порт Петропавловськ-Камчатський 19 (31) серпня 1854 року виявилася невдалою. Проте наступного року союзники знову підійшли до Петропавловська, сподіваючись на реванш. Тоді вони побачили, що місто було повністю евакуйовано.

Важливим фронтом було і Закавказзя, де точилися серйозні бої. Але жодна зі сторін не досягла переконливої переваги. Центральною подією цього театру воєнних дій стала російська облога фортеці Карс у турецькій Вірменії. Обороною фортеці проти російської армії генерала Михайла Муравйова керував британський офіцер сер Вільям Фенвіч Вільямс. Він же Вільямс-паша, генерал-лейтенант османської армії. Турки мужньо боронилися і 17 (29) вересня 1855 року відбили потужний російський штурм. Втрати серед нападників були значними. Муравйов тоді ухвалив рішення запровадити повну блокаду міста. Тобто він зробив те, чого не вдалося союзникам у випадку із Севастополем. У результаті 14 (26) листопада 1855 року виснажений голодом і епідеміями турецький гарнізон був змушений капітулювати. Перекинутий із Криму від чорноморського узбережжя турецький корпус вже поспішав на допомогу Карсу, але було запізно.

Це фактично єдиний великий успіх російської зброї за всю війну. Після цього бойові дії, по суті, закінчилися. Австрія, Пруссія і Швеція погрожували Росії розірвати дипломатичні відносини, якщо та не почне переговори про мир. Тож під їхнім тиском уряд нового імператора Олександра II почав шукати можливості вийти з війни.

18 (30) березня 1855 року в Парижі було укладено мирну угоду. За її умовами Севастополь повернули Російській імперії в обмін на захоплену росіянами турецьку фортецю Карс на Закавказзі. Росію позбавили права тримати флот на Чорному морі та зобов’язали віддати Молдавії два південні повіти Бессарабської губернії (це приблизно нинішній південь Одеської области). Але Османська імперія теж не мала права тримати флоту на Чорному морі. Обидві країни отримали дозвіл лише на легкі патрульні сили. 

Росія зазнала військової поразки і це вдарило по її престижу. Армія втратила понад 100 тисяч солдатів. Упродовж наступного десятиліття імперія Романових боролася із фінансовою кризою, яку спричинила війна. Це привело до давно вже необхідних реформ. Найбільшою з них стало скасування кріпацтва — через 5 років після закінчення війни. Росія постала перед тим, що балканський керунок експансії на якийсь час було заблоковано. Тож звернула увагу далі на схід, розпочавши в наступні десятиліття серію колоніальних війн проти держав Середньої Азії. Це також був початком її проникнення в Китай.

Одначе 1870 року Франція зазнала важкої поразки у війні з Пруссією. Тож Росія денонсувала ті пункти угоди, що обмежували її права на Чорному морі. Лондонська конференція на початку 1871 року підтвердила факт ремілітаризації Чорного моря. А ще через шість років Росія вкотре перебувала у стані війни з Османською імперією.

Порівнюючи реальні історичні події з тією їх інтерпретацією, що викладена в офіційній російській "історичній пам’яті", можна виокремити деякі аспекти. Вони допомагають зрозуміти, чому брехню про Україну так щиро сприймають широкі верстви населення РФ. Відверта агресія з боку Росії подана як практично неспровокований напад з боку "Європи". А надто з боку Британії, чи Англії, як там її частіше називають. Прагнення Росії контролювати береги Чорного моря та Близький Схід представлені як незаперечне право та щось природне. У той час як незначні обмеження у цьому сприймають як величезну й несправедливу образу. Невдачі та поразки замовчують, тоді як найменший успіх надзвичайно роздувають. Акцентують на "героїчній обороні" Севастополя, що фактично жодного дня не був відрізаний від російської армії. Це допомагає забути про те, що його таки було взято штурмом.

А ще з російського наративу про війну повністю викреслені кримські татари. Вони ж радо зустріли союзників. А по війні велика частина з них через різноманітні утиски російської колоніальної адміністрації була змушена виїхати з Криму до Османської імперії. Лише таке шахрайство в Росії називає Крим "споконвіку російським". Що ж до звільнення Росією самої себе від обмежень мирної угоди, якою закінчили війну, то для росіян це є ілюстрацією повернення до "природного стану речей". Водночас усіх інших це має вчити того, що Росія не дотримується жодних угод. Якщо відчуває себе достатньо сильною, то робить усе для того, щоб зневажити домовленості. Про це нам дуже важливо пам’ятати.