<p>Петро Болбочан, 1913 рік</p>

Дещиця історії

Про “забуту перемогу” – Кримську операцію Петра Болбочана 1918 року – я докладно написав в однойменній книжці (легально доступна в мережі), тому не буду вдаватися у подробиці, лише нагадаю головну канву подій. 10 квітня військовий міністр УНР Олександр Жуковський віддав наказ командувачу Запорізької дивізії Олександрові (Зурабові) Натієву сформувати із підпорядкованих йому частин дві групи і відправити їх на визволення Криму і Донбасу. Кримська група Болбочана, вийшовши з Харкова, 18 квітня дісталася Мелітополя, який зайняв “білий” загін, розбила на південь від міста більшовицький заслін та рушила на Сиваш.

Того ж дня німці розпочали й успішно закінчили штурм Перекопського валу, а у Кримських горах розгорілась народна війна кримських татар проти “червоних” узурпаторів. Скориставшись розпиленням ворожих сил, проти ночі 22 квітня Болбочан із 20 козаками та за допомогою однієї мотодрезини без жодних втрат здійснили блискучу спецоперацію, взявши замінований Чонгарський міст. Того ж дня головні сили Кримської групи наздогнали німців у Джанкої, наступного дня розбили більшовиків на підступах до Сімферополя, а 24 квітня першими оволоділи кримською столицею. Потім передовий загін українців зайняв Бахчисарай, а кінні дозори дісталися околиць Севастополя.

Але 26 квітня частину армії УНР в Сімферополі та Джанкої заблокував німецький корпус, а Кош ультимативно зажадав, щоб Болбочан повернувся на материк. Майже дві доби тривали вуличні протистояння, ледь не дійшло до прямого зіткнення, але врешті-решт із Києва надійшов наказ відступати. До 29 квітня головні сили Кримської групи повернулися до Мелітополя, а 10 травня до них приєднався кінний ар’єргард. 29 квітня, ще не знаючи про відхід Болбочана, Чорноморський флот у Севастополі підняв українські прапори. Упродовж операції, що тривала рівно місяць, українці не зазнали жодної поразки, проте не змогли втримати ані Кримського півострова, ані навіть кораблів.

Чому? Шукаючи відповідь на це запитання, зрозуміємо, наскільки добре ми засвоїли уроки минулого.

Урок 1. “Таврія (без Криму)”

Одна з найпоширеніших претензій, які нинішні патріоти-державники закидають Центральній Раді, – мовляв, тодішні демократи не оцінили усієї важливості Криму для України і не включили його до складу УНР. Бо тоді ж бо не було б потрібно сваритися через нього з німцями – і півострів залишився б надалі українським. Однак цей закид справедливий лише наполовину, якщо не менше. Центральна Рада дійсно залишила Крим поза межами новонародженої держави, але зробила це з демократичних та юридичних міркувань, а не через власну недолугість.

Річ у тому, що на початку 1917 року на півострові розгорталася власна, паралельна з українською, революція – кримськотатарська. Там утворився національний орган самоврядування – Тимчасовий Кримсько-Мусульманський Виконавчий Комітет, який визнав Тимчасовий Уряд Росії як законного представника кримськотатарського народу. На З’їзді народів Росії у Києві 21–28 (8–15) вересня між українцями та кримцями було досягнуто порозуміння. Крим визнавав Центральну Раду найвищою владою в Україні та мав  право на самовизначення. Мріючи про майбутню Росію як федерацію вільних народів і власну державність у ній, Україна не могла заперечити аналогічних прагнень кримських татар. Саме тому, а не через короткозорість Центральної Ради у ІІІ універсалі й з’явилося таке визначення кордонів УНР: “Таврія (без Криму)”.

<p>Командування Кримської групи та Українських Січових Стрільців у Олександрівську (запоріжжя), 17 квітня 1918 рік. У центрі &ndash; Вільгельм Габсбург (у чорному) та Петро Болбочан (із стеком)</p>

Однак невдовзі на півострові відбулися події, які геть перекреслили усі попередні домовленості, – а українські державці виявилися нездатними на них вчасно відреагувати. Протягом другої половини січня 1918 року більшовики, спираючись на загони матросів Чорноморського флоту, захопили Крим і знищили демократичні та національні органи самоврядування. А дипломати УНР замість того, щоб узгодити свою позицію на брестських переговорах із Німеччиною відповідно до поточної ситуації, вперто трималися старих настанов. Максимум, на що спромоглася Рада – Тимчасовим законом про флот 11 січня (29 грудня) оголосити кораблі у Севастополі своїми.

Отже, склалася ситуація, коли на момент початку походу Болбочана не було жодного офіційного документа, що засвідчував би претензії України на Крим.

Урок 2. “ІхТамНєт”

Одна з найбільших загадок Кримської операції, яку відзначали її учасники, – це секретність наказу Болбочанові про взяття півострова. Зрозуміло, чому цей документ був засекречений на початку – щоб завчасно не мобілізовувати більшовиків на півострові. Але чому його приховали від союзників-німців – не зрозуміло.

За спогадами історіографа Кримської операції Бориса Монкевича, німці запитували Болбочана: “Чому ви не хочете показати нам наказу, який вам дало Вище українське командування, на підставі якого ви провадили наступні операції на території Криму? Українське Військове міністерство заперечує, що доручило вам такий наказ». Наказ у Болбочана був, але не тільки таємний, але й “написаний у таких виразах відносно німців, що він не міг його представити”. Тому наголосив, що усне розпорядження йому віддав Натієв і запропонував дочекатися приїзду. Коли ж у Києві німецький уповноважений запитав міністра Жуковського, що відбувається, то почув від нього, “що натієвці пішли і йдуть в Таврійську губернію. В Таврійську губернію входить і Крим, який у нас офіціально називається Таврія, умов між нами ніяких не було, що наші війська не мають права оперувати в Таврії”.

<p>Олександр Натієв (у центрі) приймає військовий парад у Харкові, квітень 1918 рік</p>

Зіставлення мемуарів Монкевича із спогадами Жуковського дає змогу виснувати, що українське керівництво пішло на авантюру. Ризикну припустити, що міністр навмисне віддав таємний та відверто двозначний наказ, щоб випередити німців на шляху до Криму. Якщо Болбочан встиг би вступити до Севастополя першим і заволодіти портом, Київ міг би оголосити флот і весь півострів своїми, якби ж полководця спіткала невдача – завжди можна було б стенути плечима, мовляв, це не ми, нас там немає.

У результаті німці, що не знали про українські наміри і теж прагнули заволодіти Кримом, перетворилися із союзників на суперників. Намагаючись перехитрити їх, Жуковський переграв сам себе і всю Україну.

<p>Петро Болбочан, 1918 рік</p>

Урок 3. “Тримайтеся!”

Ще одного промаху офіційний Київ припустився під час українсько-німецького протистояння в Криму.

По обіді 26 квітня 1918 року Болбочан, отримавши ультиматум Коша про негайне роззброєння та повернення на материк, зв’язався із столицею, передав вимоги німецького командування та попросив вказівок. Із Києва відповіли, що о 7-й годині вечора на зв’язок із групою вийде військовий міністр або прем’єр. На зауваження Болбочана, що до того часу мине термін ультиматуму й може статися непоправне, там відповіли, що нічим не можуть зарадити.

Невдовзі до Сімферополя прибув Натієв. За Монкевичем, “Натієв одразу заявив, що доклад Болбочана він одержав і переслав його урядові, але перебалакати по дроті з урядом йому не вдалося. На його запит завсіди відповідали, що або нікого немає, або під пору іде саме велика і поважна нарада кабінету, мовляв, почекайте і т. д.”.

Згодом вдалося достукатися до Києва вдруге, але… “До апарата підійшов якийсь отаман з військового міністерства, котрий, нічого не питаючись і не говорячи свого прізвища, почав оповідати про обов’язки запоріжців перед “Україною ненькою”, про те, що вся Україна тепер дивиться на запоріжців і певна, що вони не осоромлять української армії. Одне слово – нічого конкретного. Все зводилося до того, що, мовляв, битись до останньої краплі крови. Розмова ця зробила сумне і прикре на всіх вражіння”.

Нарешті о 2-й ночі уже 27 квітня на зв’язок вийшов військовий міністр. Жуковський “розпочав цілу промову, зміст якої спроваджувався до того, що, мовляв, Україна ніколи не забуде тої жертви, яку принесуть для неї запоріжці і т. д. Одне слово, треба було німців “провчити”, але що потім мали робити запоріжці, яка їх доля мала бути, про це нічого не говорилося”. Болбочан перебив його, вимагаючи конкретної відповіді, що робити з німецьким ультиматумом, і чи правда, що уряд не визнає існування наказу зайняти Крим? Той спробував звести розмову на інше, але будучи ще раз “в лоба” запитаний про подальші дії, коротко відказав: “Прийняти вимоги німців”.

Невміння чи небажання Києва ухвалювати складні та термінові рішення ледь не призвели до трагедії українських військ у Криму.

Висновки?

Зрозуміло, що Кримська операція – це не літопис одних лише зрад і бентег. По-перше, з суто воєнної точки зору усе відбулось бездоганно – і жодної поразки, і мінімальні втрати. По-друге, миттєво було налагоджено співпрацю із кримськотатарськими повстанцями та проведено спільні бойові дії. По-третє, була повністю виграна інформаційно-психологічна війна на півострові – у Севастополі, Феодосії та Керчі мешканці виходили зустрічати українське військо із синьо-жовтими прапорами та портретами Шевченка. І не вина Болбочана в тому, що він не дійшов туди. Але політичні провали виявилися вагомішими за воєнні здобутки – тож операція закінчилась так, як закінчилась.

<p>Офіцери Кримського кінного полку, 1918 рік</p>

Чи винесли ми уроки з Кримської операції 1918 року напередодні нового і, сподіваюся, скорого визволення півострова? Судіть самі. По-перше, відповідно до міжнародного права Крим є українською територією, від суверенітету над якою Київ офіційно ніколи не відмовлявся, а російський статус півострова визнали лише декілька режимів-сателітів Москви. Тож на час нової операції жодних юридичних колізій щодо належності Криму не виникне. По-друге, наші теперішні західні партнери хоч і не горять бажанням скеровувати свої війська до України, але і не претендують на українські землі. Отже, повторення драматичного кульбіту від союзників до суперників не буде, та й військова координація нині налагоджена значно краще. А от третій урок засвоєний поки що не до кінця – принаймні під час російської анексії 2014 року українське військово-політичне керівництво поведінкою разюче нагадувало своїх попередників з 1918 року. І хоча за час війни на Донбасі командування Збройних Сил України здобуло неабиякий досвід, політикам й досі потрібно вчитися швидко ухвалювати складні рішення.

Кримська операція Петра Болбочана – це, на жаль, поки що не царина історії, це все ще актуальне політичне сьогодення. Стосунки кримських татар з українцями і статус Криму, військове мистецтво визволення півострова від російських загарбників і дипломатичне мистецтво його збереження, уміння тримати важливі документи в порядку заздалегідь і ухвалювати складні рішення у критичну мить – все це потребує звернення до досвіду 1918 року й аналізування тодішніх помилок.

Щоб коли настане слушна мить – усі уроки були засвоєні.