"Кращого за нього на зонах ніколи не було"

"За хвилю буду боротися зі снігами і бурею..."

<p>Михайло Сорока</p>

"Думаю, що нікого не ображу, якщо скажу, що моя поява на світ не дуже то втішила когось. Мій батько помер за два місяці до мого народження, і, зрозуміло, мама переїхала до своїх батьків. І хто ж радий дитині, коли мамі 19 років і чоловіка нема? Через рік мама вийшла заміж, але батьки вже дитини не дали, бо не подобався їм новий зять..." — так згадував свої початки Михайло Сорока. 

Народжений 1911-го в селянській родині, він мав небагато шансів змінити свій життєвий шлях. Однак скористався чи не єдиною можливістю, що мало його покоління – вступив до гімназії. З неї запам’ятав професора Мирона Зарицького. У Тернопільській класичній гімназії часу для математики майже не було, та навіть рік навчання в Зарицького залишив свій відбиток. 

Сорока продовжив навчання в українській гімназії у Ржевниці, неподалік Праги, а далі — на факультеті архітектури празької Політехніки. Прощання з родиною перед виїздом вразило Михайла: "Усі вони дуже прихильно ставилися до мене, але ніколи не виявляли ніжностей, бо це, зрештою, для селян вважається непотрібним і смішним. Я навіть ніколи не підозрював, що маю для них якесь значіння. І дуже здивувався, що мій дядько розплакався і поцілував мене, коли ми прощалися перед невідомим майбутнім".

У Празі Михайло закінчив курс для архітекторів й викладачів малярства. У громадському житті належав до "Пласту" та "Соколу", у підпільному — до ОУН. У Празі націоналісти видавали "Розбудову нації", у литовському Каунасі — "Сурму". Її теж надсилали до Праги й далі через "зелену границю" переправляли на галицький бік Карпат. Польська поліція неодноразово затримувала Сороку за нелегальні перетини кордону, а одна така пригода 1933-го закінчилась місячним ув’язненням. 

"Щирий привіт з рідної сторони. Перед вчера і нині велика заметіль. Вчера день напрочуд був гарний. Я вповні спокійний, бо обов’язок сповнив. Нині вертаю. Пишу на почті. Тішусь, бо за хвилю буду боротися зі снігами і бурею...", — написав у листівці 9 січня 1937 року до подруги в Прагу. Того ж дня його затримали у Ворохті та засудили на 4 роки.

У каплиці Станіславівської в’язниці Михайло співав у хорі, де під час богослужінь познайомився із донькою професора Зарицького — Катрусею. Вона відбувала ув’язнення у справі замаху на польського міністра Броніслава Перацького. 

Переповідали, що зв’язковим у закоханих був тюремний капелан, через якого передавали записки. Катрусю звільнили швидше, зате війна застала Михайла у гродненській в’язниці. Звідтіля він пішки вирушив до Львова, до Зарицьких.  

— Ти би поголився, — сказала Катря. — Я краще зараз приготую ванну, хай скупається і переодінеться, — рішила мама. Бабця ще не може докладно визначити, хто ж я такий, — пригадував Михайло. 

— Ви би краще дали йому їсти! — втрутився Мирон Зарицький.

Професор краще за жіноцтво відчував Михайлові потреби. Кілька днів перед тим до них навідався інший в’язень і, пройшовши кілька метрів, знесилений впав і не міг підвестись.

За якихось півтора місяця, 5 листопада 1939 року, Михайло та Катерина одружилися. Усе відбулося аскетично, в дусі того часу.

— Куди це ви ходили, пане професоре? — на площі Святого Юра перепитала Мирона Зарицького знайома.

— Моя Катря шлюб брала!

— Ет, десь вам хочеться жартувати! — відреагувала та. 

За два тижні вони знову зустрілися і тоді професор приймав вітання з нагоди доньчиного заміжжя.

— Що ви слухаєте бабських пльоток? — цього разу жартома відмахнувся Зарицький.

Спільне життя молодого подружжя потривало лише чотири місяці. За Катериною прийшов НКВС, але й Михайло їх зацікавив.  

"ОУН–Північ"

Сорока опинився в ГУЛАГу в дуже підхожий момент — під час Другої світової, коли про націоналістів ще там не чули. Тож поки його товариші боролися по лісах, він готував ґрунт для підпілля в таборах. Там у 1947–1948 роках створив підпільну організацію "ОУН–Північ" (або Заполярний Провід ОУН).

Розрахунок був простим і ґрунтувався на пережитому — у червні 1941 року, покидаючи захід України, більшовики по тюрмах винищували в’язнів. Відтак розпочалася холодна війна, і ніхто не знав, чи не переросте вона у Третю світову. У СРСР створили "особлаги", куди звозили засуджених за "58-ю статтею".

<p>Михайло Сорока з друзями під час ув'язнення в таборі Іркутської області</p>

«Розмови офіцерів і працівників ляґерів за домашнім столом розносилися дітьми на вулицю і часто можна було почути викрики поодиноких дітей: "Дядя вас скоро стрелять будут", — пригадував Сорока. — Це був період заснування стихійних самооборонних організацій. Виникла потреба, щоб в’язні не дали себе спровокувати різними темними типами до непотрібних сутичок внутрі та виступів зовні».

Тож мета таборового підпілля — зберегти людей. Фізично та морально. Сам Сорока встановив зв’язок із Галичиною. Одного разу він використав книжку з історії КПРС, у якій голками попроколював ті чи інші літери, щоб згодом можна було відчитати. Іншого — тонкий цигарковий папір, на якому писали тексти і вклеювали в палітурки саморобних фотоальбомів. Із книгами та альбомами в’язні поверталися із заслання. 

У 1948 році закінчився і його термін ув’язнення. У Львові він уперше зустрівся з сином. Катерина знову сиділа, то ж їхню дитину виховував дідусь — професор Мирон Зарицький. У той час декан фізико-математичного факультету.

«Серед подарунків я привіз для сина фотоапарат за сто рублів, але виявилось, що дідусь купив йому фотоапарат за 250 рублів, і син подарував мені годинника за 500 рублів, що дідусь вже давніше йому купив. Потім, сміючись, я оповідав синові, що в його віці користувався таким "транспортом": вівцею, собакою, конякою, а дідусь його возив автомашинами, моточовном, вниз на Поділ у Києві фунікульором, і показував нашу землю з літака. Якщо я вчився по досвідках при каганці під мелодію кужелю, то він для мого сина ще до шкільного віку найняв вчителя англійської мови».

Через Шухевичеву зв’язкову Галину Дидик встановив контакт із підпіллям. Водночас потрапив у поле зору МДБ. Сороку затримали та відправили на висилку. З різних джерел органи дізналися про мережу "ОУН–Північ".

Активні слідчі дії відбулися на початку 1950-х. Згодом Михайло згадував, що в арештах його ніколи не били, та проти нього застосовували інші методи: під час слідства він спав по годині-дві на добу. Про жорстокі допити свідчать долі товаришів. "У слідстві один помер, один збожеволів, двох спасли від самогубства", — згадував Михайло в автобіографії. До процесу дійшло 1953-го, а на лаві підсудних опинилося 16 осіб. Троє, серед них і Сорока, отримали смертний вирок, інші — 9–25 років тюрми, а ще інші — від 5,5 до 15 років. Смертні вироки замінили 25-літнім ув’язненням.