"Горе з дітьми, горе й без дітей" — так каже народна приказка. Хоча виростити дитину було доволі клопітно, наявність нащадків передбачала підтримку батьків на старості літ і продовження роду. Оскільки рання смертність серед дітей була поширеним явищем, українці випрацювали низку ритуалів, щоб вберегти новонароджених.
"Бог дав — Бог забрав"
Ранню смерть дитини українці колись вважали звиклим природним явищем. Є діти чи немає дітей — зазвичай пояснювали Божою волею. Якщо дітей немає чи вони помирають — це Бог так карає за гріхи. Коли дитина помирала, матір нерідко заспокоювали такими словами: "Бог дав — Бог забрав. Дасть іще".
Схоже, що найчастіше помирали перші діти. "Перші коти за плоти", "Першиє щенята за плот кидають", "Першу дитину в бурʼян закидають" — на такі приказки натрапляємо у класичній збірці "Українські приказки, прислівʼя, і таке інше"1864 рік Матвія Номиса з ремаркою "першечки діти рідко підростають".
Згідно з поширеною народною традицією, першу свою померлу дитину мати до кладовища не проводжала — щоб не "вирідити" всіх дітей, тобто не залишитись бездітною. Якщо за першою дитиною незабаром після народження мерли й інші, то вважали, що це проблема, яку належить вирішувати.
Родина Вакаруків. Село Княже на Снятинщині, Покуття, 1932 рік
Фото: з архіву проєкту "Локальна історія"Перевір хату
Насамперед зʼясовували, чи причина смертности не криється у самому житлі породіллі, нерідко звертаючись для цього до "ворожильників".
Часто вважали, що діти народжуються каліками або мруть у хатах, де є так званий домашній чорт.
Спричинити лихо могла використана при будові хати якась "нечиста" деревина. "Якщо двоє дерев є такво — [зрощені] докупи (з вовком) – таке дерево не брали, на будову не йде, в тій хаті діти ся не ведут", — записав у селі Виців на Бойківщині професор Роман Сілецький.
Шкодило "на дітей" зведення хати на так званому нечистому місці. Зокрема там, де покритка заховала свій "гріх". "Як [дівчина] зробила аборт і закопала дитину на тім пляцу, і потому хто там сі оженив (як якась її друга сестра) чи сі там віддав, то казали люди, шо там діти не вели сі, вмирали", — читаємо у свідченні з бойківського села Морозовичі в матеріалах Сілецького.
Вірили, що коли майстер починав будувати хату, то міг нашкодити або, навпаки, посприяти дітонародженню у тій господі. «Отут в нас зав’язували підлоги. А в нас був такий бригадир… Ну, мій чоловік пішов зав’язувати підлоги: зав’язав підлоги, а вінБригадир — які то діти були — всі загнав в середину підлоги, шоб рід далі продовжувався. То я все на нього нарікала, бо я мала [багато] дітей: одно — 1964 року, одно — 1965 року і в 1966 році… Кажу: "Нагнав мені повну хату!"», — жалілася бойкиня із села Бабино Самбірського району Львівської области.
Щоб усунути шкідливий вплив "нечистого пляцу", на обійсті нерідко встановлювали хрест чи скульптуру Богоматері. Проте бувало, що господарі навіть змушені були виїхати з такого місця.
Передай дитину крізь вікно
Зчаста, якщо в сім’ї одне за одним помирали діти, привезене з пологового будинку немовля до хати вносили не через двері, а передавали через покутнє вікно, тобто "в те вікно, яке на схід сонця, не на захід". Також куми через вікно забирали дитину "до хреста" або подавали матері в хату тільки-но охрещену дитину. До слова, такий спосіб застосовували й тоді, коли дитина важко хворіла або постійно кричала.
"Віддай" дитину
Траплялося, що немовля якийсь час, доки не зміцніє, "годували" на стороні, у родичів чи сусідів. Іноді такий "годованець" навіть залишався у чужій сімʼї назавжди, особливо якщо подружжя, яке його прийняло, своїх дітей не мало. Той, у кого добре велися діти, міг і символічно усиновити немовля, взяти його "за своє".
"Купи-продай" дитину
Також, аби здурити Смерть, дитину могли символічно "купити" в батьків. Автор із порубіжжя Опілля і Бойківщинис. Семигинів зафіксував: "Перекупляли. Якос одні в других — ішла жінка, давала гроші, аби продати. Відтак уже ніби так поведут сі діти. То не насправді, то аби лиш перекупити. То така поміч була".
"Купляли" дитину зазвичай крізь вікно: "покупець" платив гроші, йому подавали дитину, а відтак він уже у двері заносив її назад до хати. Іноді хтось із близької родини забирав дитину до себе, а рідні батьки "купляли" її перед тим, як забрати додому.
Важливою умовою було те, аби у самого "покупця" добре велися діти тієї самої статі, що й "куплене", аби він був щасливим.
За якийсь час "проданá" належало "відкупити". У спрощеному варіанті обряду це робили відразу. Водночас бувало, що матір "відкуповувала" дитину аж за сім років або й пізніше, навіть перед весіллям.
Символічну купівлю дитини могла заміщати її "крадіжка": "Як діти одне по одному вмірали, то вже як родилося дитя, то те дитя із лікарні через вікно крали. Медперсонал знав, шо це обичай такий", — такі свідчення почула в селі Колодистому на ЧеркащиніСереднє Подніпровʼя дослідниця Ірина Щербак.
Меланія Буцко з дітьми. Село Перв'ятичі Сокальського повіту Львівського воєводства, 1930-ті роки
Фото: з архіву проєкту "Локальна історія""Правильні" куми
Одним із помічних методів запобігання смерті дитини вважали своєрідне обрання хрещених. Наприклад, замість двох брали трьох. Часто практикували звичай брати "стрічних кумів", тобто людей, які перші зустрінуться на дорозі. Не брали тих кумів, які охрещували дитину, яка померла (адже українці часто всім своїм дітям брали тих самих хрещених).
Траплялося, що в куми брали людей, які вже до того були поміж собою кумами: "У діда Федота і баби Секлети мерли діти. Год поживуть і вмирають. Їм посовітували взяти кумів, шоб були вони кумов’я между собою. Узяли Степана Дяченка і Дуню Лазаренко. Стали діти жить. Це вже я помню", — записали в селі Гнідин на КиївщиніСереднє Подніпровʼя етнологи Тетяна Зубрицька та Олена Щербак.
Звиклим для українців способом було взяти дитині за хрещених рідних брата та сестру. Наприклад, на Підляшшім. Тересполь, с. Кодень на Люблінщині, за матеріалами відомого польського народознавця Оскара Кольберґа, коли не велися діти, здебільшого запрошували за кумів брата із сестрою. Однак бувало, що просили діда з бабою.
Магічний рушник
На Поліссі вдалося виявити вкрай рідкісні сьогодні відомості, що аби діти не помирали, колись виготовляли так званого обиденного, тобто зробленого за день рушника: "Там, в брата, чи в сина, чи в кого′ не ведуцця діти, умирають — то собираюцця тчут рушник, і за ніч шоб напрєли, і виткали, і повєсили [на придорожнього хреста]. Ну, то я того не знаю, бо не при нас то робилося. Баба розказувала", — свідчила респондентка з села Невір Волинської области. Варто вказати, що зазвичай поліщуки виготовляли такі рушники у випадках епідемії, тривалої посухи, війни тощо — тобто в доволі важливих для життя громади випадках.
Київська дослідниця Галина Бондаренко зафіксувала схожі відомості від уродженки бойківського села ДашівкаТепер у складі Польщі. Виготовлене за день полотно використовували як крижмо: "Як мерли діти, робили полотно на їден день: пріли, снували, всізмо робили, всі помогали. Знесли в річку, намочили то полотно, висохло. Як вродилась дитина [і її хрестили], то-то було крижмо, дитину давали й забирали через вікно. І в сусідки, її так мерли діти, всі робили полотно, і дівчина померла лиш недавно".
Анна Басараб з дітьми. Село Бережниця на Жидачівщині, Опілля, 1930-ті роки
Фото: з архіву проєкту "Локальна історія"Захист іменем
За народними уявленнями, вберегти наступну дитину від трагічної участи попередньої могло обране для неї імʼя. Щодо цього іноді спостерігаємо діаметрально протилежні погляди — давати чи не давати наступному немовляті таке саме імʼя, як у померлого перед тим.
У матеріалах Кольберґа натрапляємо на свідчення, що на Холмщині, якщо мерли діти, новонародженого сина дехто називав іменем його батька, "наприклад, Іваном, аби він виховувався і жив, бо в такому випадку міркують, що Патрон буде сприяти синові так само, як і його батькові, якому заховує здоровʼя і силу".
Спорадично інше імʼя давали при "купівлі" дитини. «Наприклад, хворів Дмитрик. А покупна кума як забере дитину, то вона сама має придумати їй друге ім’я, і з того дня так будуть кликати ту дитину. Візьме на руки, коли вже купить, і скаже, наприклад: "Ади якого Івасика маю, нівроку". І то вже Івасик, Дмитрика більше нема», — записала дослідниця народної культури українців Іванна Стефʼюк на ГуцульщиніПутильський район.
Як бачимо, українці використовували низку ритуалів, щоб охоронити дітей від ранньої смертности. Здебільшого в одній і тій самій місцевості побутувало кілька паралельних варіантів або ж різні способи застосовували комбіновано. Попри загальноукраїнський характер описаних явищ, наявність численних локальних особливостей робить цей пласт обрядової культури надзвичайно перспективним для подальших студій.
Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!
Схожі матеріали