"Хрест під кулями": невидимий фронт капелана УПА отця "Кадила"

Духівнича стежка

Шлях отця Василя Шевчука до капеланства в УПА не був раптовим чи випадковим. Він формувався поступово — через родинне виховання, освіту, досвід парафіяльного служіння та постійне співжиття з історією, яка дедалі настійливіше втручалася в приватне й церковне життя.

<p>Молодий отець Василь Шевчук</p>

Майбутній капелан народився 12 серпня 1903 року у Стрию, у родині, де поєднувалися світська дисципліна й глибока церковна традиція. Батько, Іван Шевчук, судовий урядник, уособлював порядок, правову культуру та відповідальність. Мати — Уршуля з дому Яблуновських, вихована сестрами-василіянками, — передала синові внутрішню побожність, любов до богослужіння і повагу до церковної культури. Саме вона стала для нього першим моральним і духовним орієнтиром.

Освіту Василь Шевчук здобував у державних гімназіях Дрогобича та Перемишля. Це були роки, коли Галичина жила пам’яттю про поразку українських визвольних змагань і втрату державності. Для гімназиста Шевчука Україна не була абстрактним поняттям — вона існувала у щоденних розмовах, у спогадах старших, у діяльності патріотичних товариств. Саме тоді формувалося переконання, яке стане визначальним для його життя: священик не може бути осторонь долі свого народу.

Вступ до Перемишльської духовної семінарії став логічним продовженням цього шляху. У семінарії Шевчук вирізнявся сумлінністю, працелюбністю й серйозним ставленням до пастирського служіння. Навесні 1930 року він завершив навчання, а 30 березня був рукоположений перемишльським єпископом Йосафатом Коциловським. Уже за кілька днів, 6 квітня, отець Василь відслужив свою першу Службу Божу в Дрогобичі.

Парафіяльне служіння молодого священика охопило Дрогобиччину, Самбірщину та Перемишлянщину: Дорожів, Мединичі, Грушатичі, Смереківці, Павлокому, П’яткову Руську. Тут він проявив себе не лише як духівник, а як активний громадський діяч. Отець Шевчук організовував хори, підтримував діяльність читалень "Просвіти", виступав на зборах, заохочував селян до освіти та самоорганізації. Його проповіді були емоційними, зрозумілими, часто пронизаними патріотичними мотивами.

Про національну позицію священика промовисто свідчив навіть простір храму: на стіні церкви, де він служив, був зображений тризуб із написом "Борцям за волю України" — символ, який згодом польська влада знищила. Також він головував на зборах Пожарно-рухливого товариства "Сокіл" 13 липня 1930 року у Дорожеві, де після його промови у товариство записалось 24 особи. Це був не жест показної радикальності, а форма свідомого пастирського вибору.

Світогляд отця Василя формувався також під впливом подій національно-визвольної боротьби початку ХХ століття й діяльності його молодших братів Михайла і Ярослава — активних учасників націоналістичного руху та ОУН. Для нього християнство не було втечею від реальності. Навпаки — воно вимагало участі, відповідальності й готовності до жертви. Саме ця внутрішня установка згодом приведе його на повстанську стежку.

Перша спроба отця Василя Шевчука стати військовим капеланом припадає на 1943 рік. Саме у квітні — жовтні 1943-го при формуванні дивізії СС "Галичина" було призначено 10 капеланів, хоча вищі ієрархи греко-католицької церкви не підтримували дане збройне формування, але дали благословення. Отець Василь хотів потрапити капеланом у дивізію, але із невідомих причин, йому це не вдалося. 

Коли Друга світова війна принесла на Закерзоння арешти, депортації, терор і цілеспрямоване нищення українського церковного життя, отець Василь уже мав за плечима роки служіння людям у кризових обставинах. Його духовна стежка поступово вела туди, де закінчувалася звичайна парафія і починався ліс — простір, у якому віра мала витримати випробування війною.

Капелан лісової армії

Вступ отця Василя Шевчука до лав Української повстанської армії був не жестом романтичного максималізму й не спонтанним поривом. Це була відповідь на історичну катастрофу, що стрімко розгорталася довкола нього. Закерзоння середини 1940-х років перетворювалося на простір системного насильства: масові арешти, переслідування української інтелігенції, цілеспрямоване нищення греко-католицького духовенства, депортації населення. Для церкви це означало не лише загрозу особистому життю священників, а фактичний демонтаж її присутності серед української громади.

Після радянсько-польських домовленостей 1944 року про "добровільне" переселення українців і поділу прикордонних територій греко-католицькі парохи Закерзоння опинилися під подвійним ударом — з боку радянських каральних органів і польської служби безпеки (UB). Арешти, ув’язнення й фізичне знищення «небажаних» священників стали інструментом залякування та очищення терену від українського духовного життя. Навесні 1945 року цей терор досяг апогею: десятки священників були вбиті або зникли безвісти, а цілі села залишилися без душпастирів.

Саме в цій ситуації отець Василь Шевчук опиняється поруч із повстанцями. За спогадами сучасників і свідченнями повстанських джерел, уже влітку 1944 року він переходить у підпілля й починає виконувати обов’язки капелана. Це рішення було продиктоване не лише національним покликанням, а й реальною загрозою життю: священик змушений переховуватися від польських боївок, а згодом — від радянських і польських сил безпеки. Тоді йому дають повстанське ім’я — "Кадило". Символічне й водночас промовисте: у світі, де панували порох і кров, він приносив запах ладану.

У структурі УПА отець Шевчук не був випадковим «гостем у лісі». У різні періоди він духовно опікувався повстанськими сотнями "Громенка", "Бурлаки", "Крилача" та "Ластівки" тактичного відтинку ТВ-26 "Лемко" ВО "Сян" у складі УПА-Захід. Саме тут він остаточно утвердився як повноцінний капелан лісової армії — без формального штабу, але з реальним впливом на бойові підрозділи.

Лісова армія жила за іншими законами. Тут не було храмів, усталеного ритму літургійного року, безпечної тиші для молитви. Служби Божі відправлялися на галявинах, у криївках, на узліссях, іноді — буквально за кількасот метрів від ворожих застав. Умови були крихкі й тимчасові, але саме в цій тимчасовості віра набувала особливої сили. Літургія ставала актом спротиву, а молитва — способом зберегти людське в нелюдських обставинах.

Отець "Кадило" не був "прикріпленим священиком", що з’являвся лише для богослужінь. Він переходив разом із сотнями, ділив голод і холод, ночував у тих самих умовах, що й стрільці. Сучасники згадували, що він майже не вирізнявся зовні: без показної урочистості, часто без зброї, інколи — в однострої, під яким завжди впізнавали священика за ношеною кольораткою. Його присутність не вимагала привілеїв — вона ґрунтувалася на довірі.

Одним із найскладніших аспектів його служіння були розмови про межу між вірою та насильством. Заповідь "Не убий" у повстанському середовищі звучала особливо гостро. У проповідях і бесідах отець Шевчук пояснював різницю між кримінальним убивством і збройною боротьбою як вимушеним виконанням військового обов’язку в обороні життя, гідності й свободи народу. Він наголошував, що боротьба за волю не звільняє людину від моральної відповідальності, але водночас може бути морально виправданою. Для багатьох вояків ці слова ставали внутрішньою опорою, яка не дозволяла втратити людське обличчя.

Окрім богослужінь і духовних настанов, капелан виконував і важливу культурно-освітню функцію. У повстанських сотнях він організував хор, до якого входили всі стрільці. Спільний спів Служб Божих, панахид, народних і стрілецьких пісень супроводжував не лише релігійні обряди, а й національні свята, роковини Тараса Шевченка, пам’ять полеглих. У лісі, де кожен день міг бути останнім, спів ставав формою життя всупереч смерті.

Не поривав отець Василь і зв’язку з цивільним населенням. Ризикуючи життям, він здійснював так звані "пасторські вилазки" в села: хрестив новонароджених, вінчав молодят, сповідав, відправляв панахиди. Для людей, які залишилися без священників через арешти й убивства, його поява була знаком того, що церква ще жива, що духовний зв’язок не перервано.

У повстанському середовищі отець "Кадило" здобув винятковий авторитет. Його поважали не за сан, а за спосіб життя. Він не командував — але до нього дослухалися. У лісовій армії, де зброя визначала ієрархію, священик без автомата ставав моральним орієнтиром. Саме так формувався феномен капелана УПА — не як допоміжної постаті, а як невидимого офіцера людяності. Перший капелан лісової армії ніс службу там, де фронт проходив не лише через терени, а й через людські сумління.

Остання служба

1947 рік став роком остаточного зламу для українського підпілля на Закерзонні. Операція "Вісла", розпочата у квітні, перетворила край на простір системної депортації, блокади й тотального військового контролю. Українські села спорожніли або були насильно «зачищені», цивільне населення — головна опора підпілля — розпорошене по західних і північних воєводствах Польщі. Зв’язок між повстанцями та місцевими мешканцями був практично зруйнований, а ліс — єдине можливе укриття — стискався кільцем регулярних військ, підрозділів безпеки та допоміжних формувань.

У цих умовах командування УПА, передбачаючи повну ізоляцію й неминуче знищення відділів, ухвалило стратегічне рішення про відхід частини сил у рейди на Захід — через Чехословаччину до окупаційних зон Німеччини й Австрії. Формально це був маневр. Фактично — хода на виснаження, без належного забезпечення, харчів і медичної допомоги.

Разом із повстанськими сотнями в цей шлях вирушив і капелан. Отець Василь Шевчук перебував у складі сотні Михайла Дуди — "Громенка", яка отримала наказ вирушати в рейд у червні 1947 року. Останню Службу Божу отець Василь відправив у районі сіл Ліщава-Добрянка-Ляхова на Зелені свята. Для нього це була не просто зміна терену чи новий етап служіння — це була межа фізичних можливостей. Виснажений роками підпільного життя, постійними переходами, недоїданням, холодом і напругою, він дедалі гірше переносив марш. Хвороба легень, висока температура, загальна фізична слабкість поступово позбавляли його сил, але не змінювали внутрішнього рішення залишатися з тими, кому він служив.

Умови рейду були надзвичайно важкими. Повстанці харчувалися ягодами, грибами, водою; тривалі переходи відбувалися під постійною загрозою сутичок із чехословацькими військами та силами Збору народної безпеки. За спогадами учасників рейду, саме в цей період отець Василь остаточно підірвав здоров’я. Коли стало очевидно, що подальший рух може коштувати йому життя ще до бою чи арешту, командир ухвалив драматичне рішення: залишити капелана разом із кількома фізично ослабленими повстанцями в словацькому селі Грубів.

Рішення здавалося логічним і навіть гуманним. Поблизу була католицька церква, існувала надія на допомогу місцевого духовенства, на лікування й короткий перепочинок. Сам отець Василь довіряв католицьким священикам, сприймаючи їх як частину єдиного християнського світу. У реальності ж це стало пасткою, якої ніхто не передбачив.

27 червня 1947 року отця Шевчука було заарештовано словацькою поліцією. Обставини затримання залишаються до кінця не з’ясованими, але відомо, що після короткого перебування в місцевих казармах він був інтернований, а згодом — переданий польській стороні. 3 травня 1948 року разом із групою повстанців, зокрема й командиром Володимиром Щигельським — "Бурлакою", отець Василь опинився в руках польських органів безпеки.

<p>Титульна сторінка справи проти Василя Шевчука&nbsp;</p>

Від цього моменту він перестає бути "Кадилом" лісової армії і стає в’язнем системи, для якої не існувало ані сану, ані заслуг, ані людської гідності.

У в’язниці міста Ряшів розпочався етап фізичного й морального знищення. Священика систематично допитували, били, принижували, змушували повзти по підлозі, знущалися, використовуючи як об’єкт показової жорстокості. Його катували не лише як учасника підпілля, а й як духовну особу — носія іншої, непідконтрольної владі системи цінностей. У тюремних документах він фігурував як "бандитський капелан", але насправді був небезпечним свідком того, що навіть у лісі, поза державними інституціями, можливо зберегти моральний порядок.

Судовий процес мав формальний характер. Обвинувачення будувалося на свідченнях колишнього повстанця, який перейшов на бік влади, аргументи захисту до уваги не бралися. Вирок був визначений наперед. 8 червня 1948 року польський окупаційний суд у Ряшеві засудив отця Василя Шевчука до смертної кари.

Для влади це була одна з багатьох справ у статистиці "боротьби з бандитизмом". Для історії — момент трагедії й водночас моральної поразки системи.

13 вересня 1948 року отця Василя Шевчука розстріляли. Без відкритого суду для суспільства, без прощання з родиною, без відомого місця поховання. Його тіло зникло в системі тюремних поховань, імовірно — на цвинтарі з позначкою "Побітне", де спочивають десятки жертв політичних репресій. Пам’ять про нього намагалися стерти так само ретельно, як і саму можливість духовного спротиву.

Ця смерть стала останньою службою капелана. Він не стояв із кадилом перед вівтарем і не читав молитви вголос. Але саме в тюремному коридорі, перед кулею, завершився шлях людини, яка до кінця залишилася вірною своєму покликанню — бути зі своїм народом навіть там, де Бог здається мовчазним.

У сучасній українсько-російській війні інститут військового капеланства знову набув ключового значення. Як і в середині ХХ століття, капелани сьогодні перебувають поруч із військовими на передовій, працюючи з травмою, страхом, провиною й досвідом втрати. Вони виконують функцію духовної та психологічної підтримки, яка не замінює зброї, але дозволяє людині залишатися людиною в умовах тривалого насильства.

Війни минають, змінюються фронти, зброя і форми боротьби, але потреба в людяності залишається незмінною. Саме її й тримає капелан — тоді, у лісах Закерзоння, і тепер, на сучасних українських фронтах. У цьому полягає його історична тяглість і моральна місія, що виходить за межі конкретної війни й конкретної епохи.