Єврейські бійці українського війська

Від співпраці до нейтралітету

На відміну від Наддніпрянщини, на Галичині ніколи не було кривавих конфліктів між українцями та євреями. Так, під владою Габсбургів євреї мали певні дискримінаційні обмеження. Проте жилося їм набагато легше, ніж одноплемінникам у сусідній Російській імперії. До прикладу, німецьку назву євреїв jude — у польській та українській мовах читали як "жид". В Австро-Угорщині вона ніколи не набувала негативного сенсу, як це сталося на східних теренах.

На початку ХХ століття юдеї становили трохи більше чверті населення Львова. Тоді євреями були 70 % адвокатів і 60 % лікарів міста. Більше третини студентів тутешнього університету так само походили з єврейських родин. 

Австрійська влада на основні політичні та громадські позиції допускала переважно поляків. Українці та євреї разом потерпали від утисків панівного народу, тому були вимушені співпрацювати. Коли 1907 року відбулися перші демократичні вибори до парламенту, у містах українці віддали свої голоси за депутатів-сіоністів. Натомість у селах єврейські виборці голосували за кандидатів-українців. Завдяки цьому політичному порозумінню євреї отримали перших двох депутатів, а українці Галичини здобули 22 мандати.

Через якихось 10 років євреї повинні були визначитися з політичною позицією щодо визвольної боротьби українців. Новостворені держави — УНР і ЗУНР — стали чи не першими у світі, які конституційно зафіксували широку культурну автономію для національних меншин. Але це не завадило євреям із початком українсько-польського протистояння на Галичині обережно оголосити нейтралітет.

Коли у листопаді 1918 року поляки відбили в українців Львів, стався кривавий погром. Протягом трьох днів загинуло кількасот євреїв, зазнали суттєвих збитків 7 тисяч родин. 

Влада оголосила винним міське шумовиння. Хоча насправді насильство спровокувала негласна моральна підтримка галицькими євреями українців. 

Військове партнерство

Кров, пролита в листопаді на львівську бруківку, спонукала євреїв до створення загонів самозахисту.

15 червня 1919 року Галицька Армія відвоювала в поляків Тернопіль. До полковника Осипа Микитки звернувся 28-річний Соломон Ляйнберг. Обидва разом служили в 15-му піхотному полку австро-угорської армії. Ляйнберг запропонував створити при ГА загін, ядром якого мала би стати єврейська міліція міста Тернополя. Полковник погодився.

З’єднання назвали "Жидівський пробойовий курінь І корпусу". Ляйнберга призначили командиром підрозділу. Його створили при українському загоні поручника Петра Вовка. Незабаром батальйон нараховував 1,2 тисячі осіб. Офіцери були євреями, а рядовими служили і євреї, і українці. "Єврейські інтелігенти горіли жадобою помсти до поляків за їх нелюдські знущання, — згадував поручник Вовк. — Корпусний ад’ютант сотник Гнатевич доручив мені зайнятися з поручником Ляйнбергом організацією єврейської частини в складі моєї групи. Щоб не створювати окремої адміністративної одиниці, було вирішено провести організацію в складі моєї групи, яка мала коней, підводи, запас патронів, зброю, кілька десятків бійців і близько 10 офіцерів-українців. І дійсно, протягом декількох днів стало стільки офіцерів-євреїв, що командування I Галицького корпусу передало начальство над колишньою моєю частиною поручнику Ляйнбергу, а мене призначили його помічником".

З боями — на схід!

Цей феномен можна порівняти з Єврейським легіоном, що під час Першої світової війни у складі британської армії боровся з турками в Палестині. Але вони воювали за власну національну державу. А юдейські бійці "Жидівського куреня" ГА билися за Україну. 

Курінь мав 4 сотні по 220 стрільців, одну сотню скорострілів, одну чету кінноти, одну сотню саперів, чету телефоністів. Здібний електротехнік Ляйнберг власноруч змайстрував радіостанцію. Адміністративно курінь був самостійним. Оперативно підлягав команді 1-го корпусу, від якого отримав обмундирування, зброю, патрони, фураж, харчі та інструкторів.

Курінь розташувався у селі Остап’є поблизу Скалата. Розпочалося інтенсивне військове навчання. 14 липня 1919 року — через приблизно три тижні після формування — бійців підняли по тривозі. Спішним маршем вони перейшли до села Колодіївки і перетяли дорогу Тернопіль— Підволочиськ. Саме туди наступали поляки. Якби вони не зайняли цієї позиції, українцям був би закритий відступ за річку Збруч. 

Польські війська саме укріпилися дивізією генерала Юзефа Галлера й отримали солідну фінансову підтримку від Великої Британії та США. Вони були забезпечені всіма модерними військово-технічними засобами. 

Вояки чинили шалений наступ. Але євреї припинили опір тільки тоді, коли отримали відповідний наказ — цілковитий брак боєприпасів примусив українські частини відступити на вихідні позиції. Курінь відійшов до Скалата, потім до Товстого, а відтак до села Трибухівці. Там прикривав єдину переправу через Збруч.

16—18 липня 100-тисячна Галицька Армія відступила за Збруч на допомогу УНР у її боротьбі з більшовиками. Відступили без втрат. Переправився і "Жидівський курінь". 

У полон потрапила тільки 4-та сотня під командою поручника Мазяра. Вона до останнього стримувала наступ противника, була оточена й потрапила в полон. Євреям одразу довелося вступити в бій. Протягом двох тижнів курінь відбив у більшовиків 8 населених пунктів на відстані понад 100 кілометрів. 3 серпня бійці взяли укріплене місто Михальполь, захопивши у полон весь його більшовицький гарнізон. Відпочивши два дні, курінь знову рушив у похід на північ. Брав участь у здобутті Меджибожа й зупинився в погоні за супротивником аж у селі Верхівцях поблизу Проскурова. У Бердичеві Ляйнбергу навіть вдалося провести мобілізацію кількох сотень добровольців.

Під час наступу на Київ 31 серпня 1919 року "Жидівський курінь" був прикріплений до VI бригади ГА. Він одним із перших дійшов до передміської залізничної станції Святошин, зайняв її і утримував аж до загального відступу ГА.

Вулиця і незавершений пам’ятник

Восени курінь квартирував у Вінниці. Внаслідок епідемії тифу загинуло майже 60 % особового складу. Тих, що залишились від бойової одиниці, розподілили по різних підрозділах ГА. Офіційно єврейське з’єднання перестало існувати. 17 листопада ГА та Збройні сили Півдня Росії підписали сепаратний договір. Українська армія перейшла під командування Антона Денікіна. "Білі" відзначалися шаленим антисемітизмом. Частина єврейських бійців відмовилася воювати. Майже сотня вояків пробилася до Одеси. Там разом із членами місцевої єврейської бойової дружини захопили корабель і допливли до Палестини, де продовжили воювати вже за єврейську державу.

Як склалася подальша доля Соломона Ляйнберга — достеменно невідомо. За однією версією, він повернувся до Тернополя і наступного року його замордували поляки. За іншою — залишився у Радянській Україні. Став членом Компартії, служив у Червоній армії, невдовзі переїхав до Москви. Двічі був арештований. 1938 року розстріляний у Ленінграді. 

Нині ім’ям Соломона Ляйнберга названа вулиця у Львові. 2013 року виникла ініціатива встановити в Тернополі пам’ятник "Жидівському куреню" та його командирові. Процес припинено через війну на Донбасі.