"Як партизани псевда вибирали"

"Армія безіменних"

<p>Члени ОУН з Теребовлянщини: Іван Юрків "Байда", Петро Товарницький "Яр", Теодозій Рудик "Соловій"</p>

“Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба” - каже 6 заповідь Декалогу українського націоналіста. Як же визначити з ким можна говорити? В цьому повстанцям допомагала чітко визначена процедура передачі інформації з використанням зашифрованих послань та підпільних псевдонімів.

Псевдонім або псевдо був просто необхідним в умовах підпільної боротьби проти комуністичного і нацистського режимів, адже учасники Руху опору перебували під пильним наглядом каральних органів. Використання псевда допомагало зберегти конспірацію навіть у випадку, якщо підпільника чи підпільницю впіймали. Не маючи точних імен особу затриманого чи затриманої складно було ідентифікувати, довести її причетність до певних справ, з'ясувати міру “винуватості”, а отже і засудити. Крім того,члени родин повстанців теж часто потрапляли під маховик репресій, але у випадку коли слідчі знали тільки псевдо, а не ім’я та прізвище, рідні могли уникнути заслання. 

“Українська повстанська армія - це армія безіменних, - писав історик Петро Мірчук, - адже кожен боєць УПА, від Головного Командира до звичайного рядовика закритий для сторонніх і навіть для своїх приятелів псевдом, прибраним іменем”. Дослідник також зазначив, що розкриття псевда дозволене тільки після смерті повстанця, якщо це нікому не зашкодить. А подекуди і після смерті справжнє ім’я залишалося в таємниці. “Фамілії ніколи і не знав, тому що в нас ніхто офіціально не звертався по фаміліях, тільки по псевдах” - розповідав сотенний УПА Мирослав Симчич. 

<p>Діячі ОУН. Справа наліво - Іван Дмитраш "Кривоніс" та Юліан Семкович "Стріха", м. Львів</p>

Умови підпільної боротьби часто змушували повстанців змінювати псевда. Чим важливіша персона в Русі опору та чим складніші її завдання, тим більша необхідність змінювати псевдо чи вибирати для нього складне слово. Крім того, одна особа часто виконувала одночасно різні доручення чи належала до різних підпільних організацій та відділів і відповідно потребувала різних псевдонімів для кожної з них.

Для прикладу головний командир УПА Роман Шухевич мав чимало підпільних кличок - “Мирон”, Тур”, “Роман Лозовський”, “Сотник Щука”, “Чернець”, “Туч”, “Степан”, “Дзвін”. Найвідоміше своє псевдо “Тарас Чупринка” головнокомандувач взяв на честь улюблених українських поетів - Тараса Шевченка та Григорія Чупринки. Також Шухевичу приписують псевдо “Мамай”, хоча це псевдо носили, як мінімум двоє повстанських командирів (так називали також командира одного з куренів УПА-Південь Івана Сала (Салла)). Всього відомо 35 псевдонімів, якими користувався Роман Шухевич. Зв’язкова ОУН Ганна Кульчицька, якій довелось побачити Романа Шухевича пригадувала: “Він в нас не був Шухевичем, а був “Сірим”. Яке село було, яка станиця була, він всюди мав інше псевдо. У нас він був “Сірий”. 

<p>Члени ОУН та стрільці УПА з с. Боршів Перемишлянського району Львівської області</p>

Загалом кількість повстанських псевдонімів нараховує тисячі одиниць, проте часто кілька людей могли користуватися однаковою кличкою. Як правило, керівник будь-якого рівня не повинен був знати псевдоніми підлеглих нижче, ніж на два ступені.

Також окрім звичної словесної клички, учасники Руху опору могли мати псевдо у вигляді шифру. Зокрема окружний провідник Калуської та Дрогобицької округи ОУН Володимир Фрайт серед численних псевдо (“Батько”, “Жар”, “Вир”, “Владан”, “Владко”, “інж. К. Владан”, “Карб”, “Роман”), мав і зашифровані цифрові імена (“Ст-5”, “16”, “016”, “82”, “082”, “96”, “98”). Багато цифрових псевдо було і в окружного провідника ОУН Рівненщини та останнього провідника ОУН Волині Анатолія Маєвського - “257”, “179”, “77”, “940”, “259”.

Історик Володимир Ковальчук зазначив, що зміни в зашифровуванні підпільної документації відбулися у другій половині 1940-х років. Це сталося через стрімке законспіровування мережі ОУН. Цьому процесу додали динаміки реорганізація УПА-Північ та УПА-Захід. Дослідник проаналізував низку секретних документів УПА і зробив висновок, що збільшення цифрових псевдонімів починається приблизно з  літа 1947 року. А з 1949 року навіть з’являються невідомі раніше “чисельно-літерні” позначення авторів.

Особистий охоронець Романа Шухевича Любомир Полюга пригадував про свої допити у в’язниці та очну ставку з Катериною Зарицькою: “Друге питання питають “А яке псевдо мав Шухевич?”, я називаю псевдо, тоді в моді були цифрові псевда, я називаю одне цифрове псевдо, звичайно видумане, неправдиве, а вона зовсім інакше називає. А тоді він каже як же ж то так ви говорите одне, а ви говорити друге. Катруся каже: “Ну тут цілком зрозуміло, тому шо для мене Шухевич для мене мав таке псевдо, а для нього мав таке псевдо”. 

Псевдо, як тотем чи явище природи

Підпільні псевдоніми стали предметом зацікавлення, як істориків, так і філологів. Мовознавець Микола Лесюк зазначав, що при виборі псевдонімів відігравали роль різноманітні фактори - походження, освіта чи оточення особи, бажання ототожнити себе з певною історичною постаттю чи вигаданим персонажем, родинні традиції, фізичні особливості, зовнішні риси, звички, характер, почуття гумору тощо. Історик Іван Патриляк дослідив, що псевдоніми УПА були кількох типів: іменникові, прикметникові, віддієслівні чи ідіоматичні. Іноді псевда вибиралися не за характерними ознаками, а діаметрально протилежно, наприклад сумна за вдачею людина отримувала псевдо “Веселий”.

За свідченнями очевидців найчастіше вони самі обирали для себе псевдо, або ж його присвоювали командири чи побратими. Часто псевдо відповідало характерним можливостям чи рисам, які могли побачити інші повстанці. Зв’язковий Михайло Олійник пригадував: “Мені дали псевдо “Вітер”. Бо прийшли якісь з Проводу і треба було за 15 хвилин доставити грипс на станицю… Я пішов навпоперек і за 15 хвилин доставив той грипс”. Частими  були псевда за зовнішніми ознаками чи рисами характеру, як “Кучерявий”, “Довгий”, “Кривий”, “Бистрий”, “Сумний” тощо.

Не останнє місце при виборі відігравало і почуття гумору підпільників. Курйозний випадок розповів кулеметник УПА Олекса Кушнір. Під час вибору псевда один з його побратимів сказав: “Та хай буде як-небудь” і відразу ж отримав псевдо “Як-небудь”. Іноді вибір псевда видавався досить дивним, для прикладу Анна Голод згадувала повстанця Олексу з села Товщів біля Львова на псевдо “Сталін”. Невідомо, як саме підпільник отримав таке псевдо, проте можна собі уявити слідчих НКВС, які розшукували повстанця “Сталіна”.

Серед найбільш вживаних були псевдоніми-імена (медсестра УПА Ганна Мельник “Галя”, зв’язковий ОУН Василь Романів “Славко”, медсестра УПА Лідія Романчук “Орися” тощо). Цікаво, що частим є використання імені “Галина”, чи похідних “Галя”, “Галинка” (використання ласкавих чи скорочених імен є також поширеним). Можливо використання цього імені набуло розповсюдження через українські народні пісні в яких часто згадується це ім’я. Дослідниця Наталія Павліковська теж підмітила, що псевдоніми Богдан, Тарас, Ігор, Олег, Максим, Ярема, які широко використовували підпільники, взяті, очевидно, на честь діячів української історії й культури. Також скорочені форми імені, які використовувалися для підпільної клички могли різнитися від регіону та з урахуванням діалектних особливостей вимови.

Цікавими є вживання псевдонімів на честь історичних чи літературних персонажів. Часто таке псевдо вибирали не просто почувши десь, а надихнувшись прочитаною літературою, зокрема з бібліотек читальні “Просвіти”. Зв’язкова УПА Ганна Іваніцька пригадувала про свій вибір псевда: “Священник проводив таку виховну роботу, а патріотично-виховну, то вже було у Просвіті. Там була гарна бібліотека, там можна було читати. Бачите, я ще тоді прочитала Історію Грушевського, тоді ще. Я тоді ще прочитала “Мотря”Роман Богдана Лепкого  і взяла собі потім псевдо “Мотря”. Як я собі згадала Мотрю, як вона вишивала ті прапори, вишивала, готувала для Мазепи, от тоді ми могли читати ті книжки”.

Популярними були псевда на честь діячів історичної доби Козаччини, Гетьманщини, ватажків народних повстань, отаманів повстанського руху 20-х років XX століття (“Довбуш”, “Мазепа”, “Орлик” тощо). Іноді за основу для псевда брали легендарних або міфічних персонажів. Членкиня ОУН Ольга Попадин пригадувала псевда підпільників, яких засудили разом з нею: “Крачківський – це пізніше він був в тому, його псевдо “Савур”, в УПА він був на Волині. “Єднорог” ще був”.  Козак Савур став основою багатьох легенд та й “Єднорог” теж дуже неординарне псевдо.

Популярними були також псевдоніми за іменем певної тварини, риби, птаха чи рослини. Іноді носій псевдо мав якісь схожі характеристики зі своїм тотемом-кличкою, наприклад був швидкий, як “Рись”, чи гарно співав, як “Соловей”. Частими є назви пов’язані з деревами: зв’язкова УПА Марія Галятовська “Ялина”, зв’язкова ОУН Ганна Біляк “Берізка” тощо. Трапляються і досить цікаві псевдо на основі рідкісних для нашої місцевості рослин, як, наприклад зв’язкова ОУН Катерина Ступко “Пальма”.

Цікавими є псевдо-прикметники, які описують їх носіїв. Наприклад зв’язкова УПА Ганна Кульчицька “Мала”. Іноді для псевдо вибирали колір (медсестра УЧХ Катерина Гаврилів “Зелена", зв’язкова УПА Ганна Сипа “Синя”). Одна і та ж людина могла мати декілька псевдо зі спільним коренем, як, наприклад український політичний діяч, чільний член УВО й ОУН Омелян Сеник, серед псевдонімів якого були - Біляк, Гриб, Грибавштіс, Грибаускас, Грибівський, Гржибовські.

Досить значну групу псевдонімів, які пов’язують особу-носія з навколишнім середовищем, представляють назви топонімійного походження. Це можуть бути, як назви місцевостей, так і назви рік, озер чи гір (“Дунай”, “Прут”, “Говерла” тощо). Також ряд псевд вказували на етнічну приналежність - “Лемко”, “Гуцул”, “Циган” тощо. Зв’язкова ОУН Марія Чучуй теж вибрала собі “етнічне” псевдо “Галичанка”. Як зазначає Петро Мірчук, “під кінець німецької окупації України в рядах УПА було 20 тис. чужонаціональних бійців”, відповідно трапляються псевдо - “Грек”, “Узбек”, “Француз”, “Азія”, “Басараб” тощо. Значну групу псевдонімів складають похідні від професій, як “Ткач”, Коваль”, “Пастух” і інші.

Багато підпільних кличок утворювали від природних явищ, таких як “Вихор”, “Туман” чи “Град”. Частина псевдо несуть явно пересторогу для ворогів, як от “Різун”, Біль”, “Пімста” тощо. У розповіді зв’язкової УПА Ганни Сороки про свого брата Йосипа Жигара, його псевдо подається саме в первісному варіанті слова, як “Пімста”. Таке псевдо носили й інші учасники Руху опору.

Загалом кількість повстанських псевдо можна перераховувати дуже довго і те як вони виникали, чи це було пов'язано з людиною, чи просто перше, що прийшло на думку визначити важко. Тим більше, що живих носіїв повстанських псевд залишилося вкрай мало, а дехто з них навіть нині не хоче видавати свою “військову назву”. Сьогодні  українцям доводиться знову воювати під новими псевдами - позивними. Одначе, і колишній “Пімста”, і теперішній “Помста” борються за ту саму ідею - вільну і незалежну Україну.