"Гуцули сильні, високі та дуже розумні". National Geographic про міжвоєнне Закарпаття

Кольорові фото Першої світової війни

На початку ХХ століття The National Geographic Magazine застосовував нові технології ілюстрування. Видання залучило до співпраці найкращих журналістів та фотографів світового рівня. Одним із них був Ганс Гільденбранд. Він народився 1870 року в німецькій громаді Бад-Болль. Прославився кольоровими світлинами, які зробив під час Першої світової війни. Змалку працював асистентом у фотостудії. Після переїзду до Штутгарта відкрив власну студію, а 1900 року став офіційним фотографом королівського дому Вюртемберга. На цій посаді Ганс побував у багатьох місцях, зокрема на Близькому Сході, Балканах і у Північній Африці. у 1911 році він попрощався з чорно-білою фотографією і повністю перейшов на фотографування в кольорі.

Хоча кольорова фотографія існувала щонайменше з 1879 року, вона стала популярною лише через багато десятиліть. Більшість фотографій, зроблених під час Першої світової війни, були чорно-білими, що надавало конфлікту суворої естетики. Цей образ і зараз домінує в нашій візуальній пам’яті про війну. 

У 1914 році Німеччина була світовим технологічним лідером у фотографії і найкраще розуміла та використовувала її цінність. У склад її військ було введено майже 50 професійних фотографів. І саме там проявив себе Гільденбранд. Він фотографував військових на фронтах Франції, у окопах та на позиціях. На статичних кадрах Ганса Гільденбранда — багато руйнувань, які завдала природі та архітектурі війна. Щоправда, об’єкти, які фотографував Гільдебранд, здебільшого знаходилися за лінією фронту.

Відомо, що в основі кольорової фотографії лежить теорія триколірності: повне кольорове зображення може бути створене з червоного, зеленого і синього кольорів шляхом змішування. Створення перших кольорових фотографій було трудомістким і технічно складним процесом. Ситуація змінилася з розробкою братами Люм’єр "автохрому".

Вони удосконалили метод фільтрації — використовували однорідну суміш мікроскопічних зерен картопляного крохмалю, забарвлених у три названі основні кольори. Щільну суміш зерен, які виконували роль крихітних фільтрів, наносили на скляну пластину, попередньо покриту липким лаком. Щоб заповнити проміжки між зернами, у суміш додавали чорний порошок. Таку пластину закладали у фотокамеру. Експозиція чорно-білої плівки, що знаходилася позаду скельця, залежала від променів світла, що проходили через шар крохмального фільтра. Кінцевим результатом була скляна пластина з прозорим позитивним зображенням на ній, фактично попередник пізніших кольорових слайдів.

Уже в 1907 році можна було зробити кольорову фотографію за одну експозицію і на одній скляній пластині. І цей продукт залишався провідним кольоровим фотоматеріалом до 1930-х років. 

Закарпатці в кольорі на фото Гільдебранда 

Зображення Гільдебранда вирізняються майже нереальною на вигляд яскравістю. Такий результат досягнуто не лише завдяки використанню техніки "автохрому", але й завдяки досвіду фотографа. За три роки до вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда Гільдебранд заснував у Штутгарті товариство любителів кольорового кіно, а ще 1909 року спробував свої сили в автохромному друці.

Після Першої світової війни Гільденбранд продовжив кар’єру пейзажного фотографа. Писав книжки та статті. У 1920—1930-х роках багато працював для The National Geographic Magazine. Його фотографії природи можна знайти у старих номерах журналу, у фоторепортажах з багатьох країн: Австрії, Чехословаччини, Югославії, Польщі, Швейцарії, Угорщини.

У червневому випуску 1927 року вийшла стаття "Костюми Чехословаччини". На сторінках часопису з’явилися кольорові фотографії зі Закарпаття, зроблені, найімовірніше, роком раніше. Завдяки зазначеним під світлинами локаціям, дізнаємося, що Ганс Гільденбранд відвідав місто Мукачево, селища Воловець та Ясіня. Фотографував людей на вуличних ринках, торгівлю худобою, місцевих жителів у характерному для закарпатської Бойківщини та Гуцульщини народному одязі.

У період Третього Рейху німецький фотограф не висловлював ідеологічної чи політичної точки зору. Так, 1937 року у National Geographic вийшла стаття "Берлін, що змінюється" з фотографіями Гільденбранда. У ній він обійшов барвисті банери зі свастикою і не вдався до пропагандистських зображень. Продовжив працювати у притаманному йому романтичному стилі.

Під час бомбардування Штутгарта 1944 року фотостудія Гільденбранда була вщент зруйнована, а весь архів скляних пластин втрачено. На щастя, National Geographic до початку Другої світової встиг придбати близько 700 його автохромів. Ця колекція та друковані матеріали — листівки й журнали — єдині збережені роботи Ганса Гільденбранда.

"Груба простота життя"

Фотографії Гільденбранда були не останніми у популярному виданні, що ілюстрували життя у міжвоєнному Закарпатті. У серпневому випуску The National Geographic Magazine за 1938 рік також з’явилися кольорові світлини Карпат. Як ілюстрації до статті "Czechoslovaks, Yankees of Europe""Чехословаки, янкі Європи", над якою працювали журналіст Джон Патрік та фотограф Роберт Мур. Великий матеріал на 52 сторінки зі 30 кольоровими світлинами розповідав про Першу Чехословацьку республіку напередодні Другої світової війни. 

Окремий розділ автори присвятили одному з найколоритніших регіонів Підкарпатської Русі — Гуцульщині. Таким Патрік описав життя у селищі Ясіня: "У кінці ареалу проживання русинів, за кілька хвилин їзди потягом від Польщі та далі на схід від Греції, лежить Ясіня. Більшість гуцулів тут живуть у хатах без підлоги і димарів. Дим проходить крізь солом’яні дахи і здається, що вони горять.

На найсхіднішій околиці Чехословаччини народне вбрання має ознаки поступового зникнення. Фабричне взуття тут конкурує із загостреними мокасинами, виготовленими з одного шматка шкіри та прив’язаними до ніг шнурками. Фірма "Батя" тут продає мало взуття, тому фермери і скотарі воліють зав’язувати м’яку товсту шкіру навколо кожної ноги. Йшов дощ, дехто все ще поєднує парасольки і кожухи  шерстю навиворіт. Взуття на високих підборах контрастує з рештою одягу жінок та з загостреними мокасинами їхніх супутників.

У нефарбованих дерев’яних храмах гуцулів Підкарпатської Русі немає місць для сидіння. Цей, недалеко від Ясіня, здається мандрівникам пошарпаним, однак всередині він щедро прикрашений священними розписами. Після побожного стояння під час довгої служби, прихожани зупиняються на подвір’ї, щоб помолитися або покласти квіти до розп’яття. Гуцули сильні, високі та дуже розумні, незважаючи на грубу простоту їхнього життя. Хоча вони русини, однак вони пишаються своїм українським походженням та мовою і уникають шлюбних відносин з іншими численними етнічними групами Підкарпатської Русі. Це маловідоме плем’я, оточене бар’єром карпатських гір, зберігало чистоту своєї крові та свій етнічний характер для наступних поколінь".

Сьогодні світлини, зроблені століття тому на Закарпатті професійними фотографами для популярного журналу National Geographic, можуть розкрити багато етнографічних та історичних деталей. Ці кольорові та колоритні артефакти — яскраві свідчення, що край під полонинами та життя закарпатських українців були цікавими не тільки для тогочасних європейців, а й для усього світу.