Григорій Кочур. Людина, яка знала все

Музей, де живуть

На розі двох «літературних» вулиць в Ірпені — Григорія Кочура та Євгена Гуцала — стоїть світлий двоповерховий дім. На його фасаді — меморіальна табличка: «У цьому будинку з 1962 по 1994 жив і працював поет, перекладач, літератор Григорій Кочур».

На подвір’ї порожньо, зате двері дому відчинені навстіж. За хвилю надвір вистрибує дівчинка років десяти: «Я на вулицю гуляти». Слідом за нею виходить жінка — бабуся дівчинки. Це — Марія Кочур, директорка музею та невістка перекладача.

Ми з фотографом не попереджали про приїзд, тому відразу просимо вибачення. Пані Марія бентежиться, бо не готувалася до гостей — каже, збиралася полоти грядки. Але запрошує на екскурсію.

— Коли Григорій Порфирович помер, нам було важливо зберегти його архіви. Бо це — тисячі рукописів, листів. Це — велика бібліотека. Я актриса за професією, та вже стала «кочурознавицею» і музейною працівницею, — усміхається господиня.

Пані Марія розповідає, що музей — приватний. І, мабуть, перший такий в Україні.

— Коли ми надумали його відкривати, ще не було стандартних статутів. Ми, як вміли, із сином Григорія Порфировича, моїм чоловіком Андрієм, так його і складали. Трохи юристи допомогли.

Екскурсія починається ще на подвір’ї. Пані Марія показує вікно на другому поверсі:

— Отам у нас Ліна Костенко з маленькою Оксанкою (Йдеться про професорку Римського університету Ла Сапієнца Оксану Пахльовську, доньку Ліни Костенко та Єжи Яна Пахльовського. — Ред.) жили. Ліна не раз казала про Кочура: «Людина, котра знала все!».

Пані Марія веде нас високими сходами до веранди.

— У ті часи будинок був скромнішим. Згодом ми зробили ремонт і добудували його на гроші від Шевченківської премії, яку Григорієві Порфировичу дали вже посмертно.

Перед порогом будинку — багато капців: дорослі та дитячі. Такого точно не побачиш біля звичних музеїв. Тут посеред експонатів мешкають нащадки Кочура. Вони й самі ніби експонати, котрі бережуть пам'ять про свого діда-прадіда.

Поліглот із Феськівки

Григорій Кочур народився 17 листопада 1908 року в селі Феськівка на Чернігівщині. Грамоти його навчив тато. Ще в дитинстві Гриць «проковтнув» Кобзаря, а завдяки Біблії опанував церковнослов’янську мову. Французьку освоїв в університеті. А ще понад два десятки мов вивчив самотужки.

<p>Григорій Кочур (1908&ndash;1994)</p>

У школі видавав рукописний журнал «Зоря мистецтва». Публікував там свої перші літературознавчі статті, вірші, а також переклади.

Кочур мав блискучу пам’ять. Учень перекладача – Максим Стріха – згадує Григорія Порфировича у зрілому віці: його можна було порівняти з ґуґлом.

— У ті часи, коли не було інтернету, не було пошукових систем, був прекрасний спосіб про все довідатися — подзвонити Кочуру й отримати відповіді на все, — згадує Стріха.

Року 1928 талановитий юнак вступив до Київського інституту народної освіти, теперішнього Шевченкового університету. На філологічному факультеті тоді працювали неокласики — Микола Зеров, Стефан Савченко. Вони розгледіли талант хлопця і вже на другому курсі залучили його до перекладу й підготовки антології французької поезії.

Збірку заборонили. Неокласиків оголосили ворогами народу. Зерова 1937-го розстріляли.

Кочуру тоді вдалося врятуватись. Він закінчив університет. Одружився. Писав кандидатську дисертацію. Вивчав мови, перекладав. Працював у різних містах — Балті, Тирасполі, Вінниці, Полтаві.

Звучало «отмєна» — починався допит

У 1943 році Полтава повернулася під совєцький контроль, а подружжя Кочурів заарештували як «буржуазних націоналістів».

Пані Марія пригадує: Кочур неохоче розповідав про той період життя. Лише якось кинув: «Приїздили хлопці зі Львова, привезли вірші Антонича. До того я не знав, що існує такий поет. А потім взнав, що до мене їздили «націоналісти» і що ми «мечтали отторгнуть Украину от великого Советского Союза».

А от дружина Григорія Кочура – Ірина – з невісткою спогадами ділилася.

— Вночі кілька разів під час так званого слідства її забирали й казали, що ведуть на розстріл. Вели підвалами, ставили до стінки, тримали 3–5 хвилин. Тоді звучала команда «отмєна!» — і починали допит. Вимагали підписати зізнання, що вони — українські буржуазні націоналісти. Ірині Михайлівні ті всі події підірвали нервову систему. До кінця життя вона не відновилася, — розповідає директорка музею.

Після восьми місяців тортур Григорій Кочур усе підписав: боявся за дружину. Втім на самому суді він відмовився від зізнань. Судді не зреагували — присудили 10 років таборів і ще 5 років обмежень у громадянських правах.

Кочурів відправили в республіку Комі. Ірина відбувала покарання в Абезі, Григорій працював на шахті в Інті.

«Гамлет» в ГУЛАГу

Нині в кімнаті, у якій зазвичай працював Григорій Кочур, на стіні посеред портретів його вчителів, учнів та побратимів висить карта АРСР Комі. На ній позначено табори, у яких подружжя відбувало покарання, і залізничну колію, що будували в’язні. Уся мапа всіяна хрестами — братськими могилами тих, хто не витримав жорстких умов і загинув.

Кочур якщо й розповідав про ті часи, то лише саркастично. Мовляв, у ГУЛАГу був повний інтернаціонал, хороша база для вивчення іноземних мов. У таборі він вивчив естонську, латвійську, грузинську та вірменську. Після зеківської норми на шахті міняв кайло на олівець і перекладав, писав вірші. Носив блокнот для нотаток розміром із сірникову коробку, ховав його за халявою чобота. І навіть залучав до перекладацької справи співтабірників. Саме Кочур у таборі Інти надихнув політв’язня Дмитра Паламарчука адаптувати сонети Шекспіра. Переклади, які записав оунівець за колючим дротом, і нині вивчають у школі.

Перекладач Максим Стріха пригадує розповіді свого вчителя: іноземна література потрапляла в табір нелегально. Наприклад, Шекспір прокрадався під палітуркою «Краткого курса истории ВКП(б)». Оскільки курс видавали всіма мовами народів СРСР, а наглядачі не знали іноземних мов, то думали, що під обкладинкою – партійна література мовою якоїсь із країн Балтії. Завдяки таким хитрощам Кочур у таборі переклав «Гамлета».

Якось наглядач таки заскочив Григорія Порфировича «на гарячому». Той випадок міг обернутися дуже погано — або додатковими роками ув’язнення, або навіть розстрілом. Та наглядач виявився порядною людиною — такі траплялися навіть там — і не здав перекладача.

Після десяти років таборів Кочури іще п’ять років мусили відбути на засланні. 1959-го подружжя повернулося в Україну. Вони залишили сина одинадцятилітньою дитиною — застали вже дорослого чоловіка. Андрієм опікувалась тітка, материна сестра. Він узяв мамине прізвище — Воронович: так було безпечніше. І сам, хоч мав хист до філології, вступив до Інституту фізичної культури.

Борг Рильському

— Вони хотіли оселитися в Києві, бо Іринині батьки жили на вулиці Гоголівській біля площі Перемоги. Та їм як ворогам народу заборонили. Спершу винаймали кімнати в Бучі, а потім – в Ірпені. Відтак Максим Рильський посприяв, щоб свекра прописали в Ірпені, — розповідає Марія Кочур.

Рильський знав Кочура ще з 1930-х. І допоміг давньому приятелеві купити житло.

— Цей дім зводив один художник — не добудував. Рильський його викупив за 80 тисяч рублів для Кочура. Потім Григорій Порфирович поступово цей борг Максимові Тадейовичу віддав. Він не любив комусь бути винним, — пояснює невістка.

Син Андрій розповідав, що доводити дім до ладу допомагав Дмитро Паламарчук, перекладач із табору. А сантехнічні роботи були за Іваном Світличним. Саме ці двоє стали першими відвідувачами домівки, яку пізніше назвуть «Ірпінським університетом Кочура».

Борис Антоненко-Давидович, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Микола Лукаш, Євген Сверстюк, Василь Симоненко, Василь Стус, В’'ячеслав Чорновіл, Лесь Танюк та багато інших приїжджали до Ірпеня до Кочура. Спілкувалися, писали, перекладали, знаходили книжки, яких більше ніде не було. Нині в музеї понад 25 тисяч книг.

Григорій Кочур багато перекладав, писав статті, його друкували. Згодом згадував, що перекладацька робота у тріо з Рильським і Лукашем — найщасливіший час у його житті. Року 1968 Кочура прийняли до Спілки письменників. Наступного року вийшла його перша збірка перекладів «Відлуння», із поезію від античних часів до сучасних. 

Табірна звичка — писати на коліні

Щовівторка та щоп’ятниці електричка, що прямує з Ірпеня на Київ, везла нетипового пасажира. Чоловік їхав зі стосами паперів — і віддрукованих на машинці, і списаних від руки. Він ні на кого не звертав уваги всі пів години дороги: зосереджено редагував. За табірною звичкою — на коліні — Григорій Кочур писатиме до кінця життя.

Із вокзалу він прямував на вулицю Орджонікідзе (нині — Банкову), до будівлі Спілки письменників. Там у Кочура були перекладацькі секції, на які приходили не лише літератори, а й художники та історики.

Далі обходив усі великі книгарні. Обов’язково зазирав у «Сяйво», де за ширмою притримували рідкісні книжки «для своїх». Потім ішов на Пушкінську — в гості до Ірини Стешенко, внучки Михайла Старицького. У неї книжок було навіть більше, ніж у книгарнях. Там зустрічалися з Василем Стусом. І втрьох сідали за ще один переклад.

Кочур опікувався молодими, мов власними дітьми. Пані Марія розповідає, що саме Григорій Порфирович допоміг знайти Сверстюкові роботу, коли дисидента звідусіль звільняли. У 1972 році, коли Сверстюка арештували, КДБ вимагало від перекладача компрометувальних показів. І Кочур поїхав на суд... захищати.

Ворог народу. І Спілки письменників

Після цього Кочура вигнали зі Спілки письменників. Про нього писали наклепницькі статті у пресі. Не друкували. Знайомі зі спілки, випадково зустрівши Григорія в Києві, переходили на інший бік вулиці.

Перекладач Максим Стріха, який десять років тісно спілкувався із Кочуром і вчився у нього перекладацької майстерности, каже: учитель волів мовчати і про цей період свого життя.

— Він був неемоційний у спілкуванні з людьми. Неохоче ділився з іншими складною частиною біографії. Я ніколи не чув від Кочура про його нещастя чи поневіряння. Розговорити було неможливо. Єдиний раз з нього щось витягнув — то було 4 грудня 1991 року, я робив з ним інтерв’ю. Запитав: «Коли вас виключали 1972-го зі спілки, був хтось, хто заперечував, опирався? Хтось з інших дисидентів?». Бо мав на те право, мав право на підтримку. Тоді він сухо так махнув рукою і сказав: «Та ніхто».

Кочур продовжував працювати й тоді. Коли Марія приїжджала в гості до чоловікових батьків, то ночувала в найменшій кімнаті: весь простір будинку належав книжкам. Свекор постійно сидів над перекладами та статтями або ж редагував праці молодших колег.

— Коли Стус сидів у таборах, то там він перекладав з німецької Рільке. Це був улюблений поет Кочура. Стус пересилав переклади Льолі (Леоніді) Світличній або дружині, вони привозили сюди, Григорій Порфирович редагував. А потім дівчата переписували своєю рукою, щоб почерку Кочура не було. Вони оберігали його. Переживали, щоб удруге не посадили, — пригадує невістка перекладача.

Телефон Кочурів прослуховували. Під домом чатувала машина КДБ. Кілька разів проводили обшуки.

В гостях у Гавела

У Спілку письменників Григорія Кочура прийняли ще раз аж 1988 року. Після розвалу СРСР перед поліглотом, який знав тридцять мов, але ніколи не виїжджав за межі Союзу, нарешті відкрилися кордони. Він встиг відвідати три країни: Польщу, Чехію та США.

— У Чехії на авдієнцію до Кочура попросився Вацлав Гавел. Він знав про нього — про арешти, про все. Західне радіо передавало. І ось ці двоє людей зустрілися в артистичному кафе і кілька годин проговорили. Потім ми поїхали в Америку на запрошення Іллінойського університету. Григорій Порфирович виступав без жодного папірця і вільно розказував про неокласиків, адже з кожним із них був знайомий, — розповідає Марія Кочур. Вона супроводжувала тестя у поїздках закордоном.

— Сидимо в готелі перед виступом. Він дивиться в одну точку, я запитую: «Що таке, Григорію Порфировичу?». А він мені: «Що з моєю пам’яттю сталося? Автора пам’ятаю, книжку пам’ятаю, рік видання пам’ятаю, а от на якій сторінці ця цитата — вже не пам’ятаю».

Григорій Кочур не любив, коли його запитували, скільки мов знає. Одного разу таки вийняв аркуш. Щось записував, лічив і підсумував: «Тридцять одна мова!». Жартував, що лише перших 5–6 даються важко, а далі йде легко.

— Невеликий, сухий, стриманий, при близькому спілкуванні дуже уважний і доброзичливий. Дуже скромний. Неймовірно інтелігентний і дуже обізнаний. Він був людиною праці, — пригадує Максим Стріха.

— Вмирав він тяжко. За два дні до смерті я відвідав його. У нього відмовили нирки. Лежав на приладі гемодіалізу. А згадував, що не встиг написати передмови до книжки Віри Вовк (Українська та бразильська письменниця. — Ред.), яку він дуже шанував, і переймався, що там із Лукашевим «Доном Кіхотом». Це був його лейтмотив, скільки я з ним був знайомий, — додає учень Кочура.

Григорій Кочур прожив довге життя — 86 років. Завдяки його таланту Софокл, Горацій, Овідій, Ґете, Шекспір, Петрарка, Едгар По, Тувім, Міцкевич, Дікінсон, Верлен, Рембо, Гюго та багато інших «заговорили» українською.

Сам Григорій Порфирович розмовляв завжди тихо. І лише його вірші, написані в бараці білої полярної ночі, кричали гучним стоголоссям:

Я тих повинен стати голосом,
Хто в многості вже стільки років
Mіж тундрами з питанням болісним
Невільничим ступає кроком.
За цими лавами похмурими
Обстану я перед віками,
I то не в гніві, не в обуренні,
А в певності тривкій, мов камінь;
Мов вітер, що спокійно дихає
I плине полем неозорим,
Ми скромним словом правди тихої
Стозвукий галас переборем.