Головний художник львівської Опери. Історія Євгена Лисика

Халамидник на прізвисько Циган 

Євген Лисик народився 21 березня 1930 року у селі Шнирів неподалік Бродів на Львівщині. Родина обробляла землю, порала худобу. Хлопець зростав у чоловічій компанії. Матір Євгена померла, коли йому було 7 місяців.

<p>Євген Лисик (1930&mdash;1991)</p>

— Стала на цвях, й отримала зараження крові. Знаєте, як в селі — не жалілася, терпіла, тож і ніхто не бив тривогу, — ділиться донька сценографа Анна Лисик. —  Батько тата, Микита Романович, мій дідо, жив у приймах, разом зі свекром. Він робив спроби одружитися вдруге, але нічого з того не вийшло. Тато дуже запамʼятав ту жінку. Казав, що була гарна, але дуже його не любила. Тож дідо, може, й із тієї причини, лишився жити сам до кінця днів.

Дідо Євгена Лисика, Іван також був вдівцем. Про його першу дружину у сімʼї не згадували, вона навіть похована окремо. Служив у кавалерії австрійського війська під час Першої світової, потрапив у російський полон. Опинився на Кубані.

Третім вихователем Євгена Лисика був його вуйко, рідний брат тата — Іван Романович. Був людиною освіченою, навчався у Бродах та став війтом Шнирова. Активно співпрацював із Просвітою, місцевим клубом, читальнею та театром, які щойно відкрили у селі. На вистави брав племінника Євгена. Сюжети хлопчикові не були цікаві, а от те, що відбувалося за лаштунками театру заворожувало — як за допомогою бляхи відтворювали звук грому, який механізм міг підняти людину під стелю сцени клубу.

Дитинство і юність хлопця припали на Другу світову війну. Це наклало відбиток на його творчість, каже Анна Лисик.

— Тато надивився жахіть. Шнирів було прифронтовим селом, сімʼю кілька разів переселяли. Тато пригадував, що після повернення, подвірʼя, яке завжди було втоптане, поросло травою, а в тій траві жило безліч здичавілих кроликів, яких випустили з кліток. Згодом Микиту Романовича забрали до Червоної армії. На фронт він не потрапив, а служив у російському Воронежі.

Євген ріс халамидником. Мав прізвисько Циган за свою вдачу, характер та звичку завжди діяти самостійно. Якось під час окупації Шнирова німцями, в комендантську годину хлопець бавився ліхтариком, який, мабуть, подарував вуйко Іван. Ліхтарик тоді був справжньою цінністю. Патруль помітив світло — ліхтарика відібрали, а Євгена побили.

— Не застрелили і слава Богу, — видихає донька Євгена Микитовича. — І це не єдиний такий випадок. Дідо Іван дуже кохався в конях. Якось запримітив цікаві вуздечки на німецьких конях. І так дідові конче була потрібна та вуздечка, що він відправив онука її зрізати. Тато її й зрізав. Думаю, німці би тата точно застрелили того разу, але йому пощастило. Тими вуздечками тішились страшно обоє — дідо Іван і тато.

По війні в лісі залишились купи гранат, патронів і мін, тож Євген підбивав однолітків на всякі витівки. Одного разу віднайдений снаряд, притягли до руїн панської садиби.

— Його підпалили і вирішили почекати, що з того буде. А коли гахнуло, то був кошмар — комини в будинках "стрибали". Діти поглухли, але лишилися цілі. Якогось разу тато снаряд у багаття поклав. Теж обійшлося — лиш лице притрусило йому порохом. А ще якось поставили гранату вчительці у шухляду. Вона відкривала її, щоб дістати класний журнал, побачила і втекла зі страху.

Рідний батько був суворим до Євгена, особливо після повернення з армії. Микита Романович боявся, що син виросте хуліганом. А дідо Іван завжди покривав хлопця.

— Коли село окупували совіти, і родини забрали землю, Микита Романович поставився дуже по-філософськи до ситуації. Казав, що тепер він "вільна людина". Згодом почались облави НКВС. Забрали війта села, вуйка Івана разом з родиною. Їх відправили до Сибіру. Тож батько вирішив перебратися до Львова. Причин було кілька — по ним теж могли прийти з НКВС, адже вон родич "ворога народу". Та й у  місті була хоч якась робота. І серед людей там було легше "розчинитися" . А ще й тато зібрався вчитися на художника.

Художник, який прагнув освіти 

Євген Лисик малював змалку. Можливо, до цього хлопця схиляв вуйко, а можливо це були його спроби так розважити себе. Тож проти вступу до художнього училища ніхто не заперечував. Проте в училищі Лисику відмовили, бо не мав належної підготовки. Але нарадили вступати до ремісничого училища. Юнак обрав собі фах альфрейника — майстра настінних розписів.

— На іспиті перед студентами поставили гіпсовий натюрморт й сказали малювати. А тато ніколи такого не малював. То почав "шкрабати" щось у куточку. Викладач, який приймав іспит, подивився на те й мовив: "Знаєш, малюй, що хочеш". І той давай коней малювати! Так і вступив. 

Поки Микита Романович шукав роботу в місті, Євген оселився в гуртожитку при ремісничому училищі, що розташовувалося на сучасному проспекті Свободи. Роки тоді були голодні, а стипендія "номінальна". Садизм ситуації полягав ще й в тому, що на першому поверсі будівлі, де був гуртожиток, працювала кондитерська. Голодні студенти частенько крали солодощі.

Одного разу працівники кондитерської загадали Євгену та його однокурснику написати рекламну афішу. А за виконану роботу заплатили тортом.

— Тато і той його колєґа зʼїли цілий торт удвох, вирішили не ділитися з товаришами. Потім їм було дуже погано. Отаке покарання дістали за свою скупість. Тато пригадував, що навчання йому подобалося. Окрім технічних навичок він отримав знання з історії мистецтв. Вочевидь, викладачами у тому училищі були старі львівські інтелігенти, тож і розвиток студентів був всебічний. 

Через рік батько студента Микита Лисик знайшов роботу двірником та отримав житло в комунальній квартирі неподалік Привокзального ринку. Водночас чоловік влаштувався працювати на ринку. Євген переїхав з гуртожитку до тата. А по закінченню ПТУ один викладач взяв хлопця до себе в ремонтну бригаду. Після великого замовлення в приміщенні обкому партії, нині це Львівська облрада, не заплатив йому. Тож Євген із розпачу пішов до армії. Його відправили служити на Далекий Схід.

— Тато згадував цей час як кошмар. Проте він зумів непогано влаштуватися. Як художнику йому доручили малювати агітки, плакати, декорації для армійського клубу. Якийсь час навіть жив не в казармі, а у тому клубі. Казав, що перечитав усю класичну літературу з клубної бібліотеки. Та найчастіше згадував, як повертався додому. Не всі солдати після демобілізації хотіли чекати квитків на потяг, тож добиралися, як могли — товарняками, на платформах. Дуже багато хлопців гинули або травмувалися дорогою додому. Так і тато вирішив зекономити час. Разом із товаришами залізли в якісь великі труби, що везли залізницею. А коли паровоз набрав ходу, увесь дим повалив крізь ті труби. Він почав задихатися, але благо, що скоро була зупинка, й усі з тих труб вибралися живими. 

Повернувшись до Львова, Євген довго не міг знайти роботи, тож подався працювати на завод Сільмаш (виготовляли машини та апарати для боротьби зі шкідниками у сільському господарстві). Там у нього виникла алергія від нітроемалей. Довелось покинути роботу.

Ідучи в розпачі додому, Євген побачив оголошення на стовпі. Оперний театр шукав робітника в декораційний цех. Тож чоловік одразу попрямував на співбесіду. Федір Нірод, театральний художник, дав Лисику завдання, хоч сприйняв його доволі скептично.

За якийсь час Нірод повернувся з директором цеху перевірити роботу. Задоволений начальник цеху підняв два великі пальці вгору, мовляв, класний хлопець, забираємо. Пропрацювавши рік, Євген пішов до вечірньої школи, щоб отримати диплом про повну освіту. Хотів продовжити навчання — тож вступив у Поліграфічний інститут на відділ графіки. Та роботу в театрі не кинув. Йому залишали завдання, які він виконував увечері. Бувало, й на ніч лишався в театрі.

Навчання не закінчив — спеціальність закрили. Але дозволили перевестися на подібну спеціальність деінде. Тож Лисик пішов вчитися монументального мистецтва в Львівський інститут прикладного мистецтва, нині Львівська національна академія мистецтв, одразу на другий курс. У 1959 році почалися гоніння на формалізм, тож художника виключили з навчального закладу.

— Татовим вчителем був Роман Сельський. У них були стосунки взаємного невтручання. Cвітоглядно — абсолютно різні люди, хоч обидва інтелігентні й обдаровані. Сельського звинувачували за формалістів: мовляв, як це він попустив, що в його групі, його ж студенти, таке витворяють. Батько тоді просив Сельського сказати, що це все — самовільні роботи студентів. Не хотів, аби той постраждав. На цьому й усе.

Все ж Лисик вперто хотів здобути освіту, тож зібрався до Москви. Їхав туди уже зі своєю майбутньою дружиною Оксаною Зінченко. В інституті Строганова погодились дати йому місце. На курс нижче. Сказали забрати документи з Львівського інституту. А там, почувши, що Лисика беруть вчитися у Москві, одразу поновили. Тож чоловік залишився у Львові. Інститут закінчив 1961-го, й тоді почав працювати сценографом у Львівській опері.

Театральний сценограф

Справжня слава прийшла до Лисика після постановки балету "Спартак" Арама Хачатуряна. А за сценографію до опери "Золотий обруч" Бориса Лятошинського митця нагородили Національною премією України імені Шевченка. 

— Бувало, що в тата на підготовку вистави було 4 місяці. Багато декорацій робили у нас вдома, і я росла серед ескізів, тканин, фарб. 

Євгену Лисику виділили окрему квартиру у хрущівці, неподалік львівського аеропорту.  А згодом — трикімнатну на сучасній вулиці Гнатюка. У ній жив Нірод, та він щойно перебрався до Києва. Лисики так і не оселилися у тій квартирі, використовували як майстерню. Мешкали в батьків Оксани, дружини Євгена. Тесть сценографа був держслужбовцем, з дуже слабким здоровʼям, а теща — актрисою.

— Тато бачив, що я теж малюю і заохочував до цього, коли був поруч. Та частіше, він був зайнятий роботою, а я проводила час з дідом Микитою. Він часто брав мене з собою гуляти, бо вся наша сімʼя була заклопотана. Водив мене парками й музеями, бувало, заходили і до тата на роботу.

Анна Лисик відвідувала всі вистави, які оформлював її батько, їздила з батьками на гастролі — це була частина побуту, пригадує. Мама Анни також працювала у театрі при Львівській консерваторії. Була художницею по костюмах. Анна навіть рік пропрацювала з мамою, готуючись до вступу в Львівську академію мистецтв.

— У мене ніколи не було бажання повʼязати життя з театром. Розказати віршик на святі у школі було проблемою. Я вирішила вивчати кераміку. Батько допомагав мені з навчанням, особливо з живописом і рисунком. 

Євгена Лисика часто кликали на роботу в Київський театр опери та балету, проте митець не хотів їхати зі Львова. Згодився лише попрацювати у Мінську, коли оперний театр закрили на ремонт. Спершу жив у готелі, а тоді отримав майстерню та квартиру. Дружина часто приїздила до нього, йшлось навіть про переїзд сімʼї до Білорусі.

— Але хвости було рубати важко. Одного разу він приїхав до Львова. І я відчула розрив. Мені стало складно спілкуватися з татом, він наче став чужим. Той момент був для мене дуже трагічним. Та на роботі в Мінську трапився конфлікт, який ранив батька, а згодом помер дідусь Микита Романович. Тато винив себе у смерті батька, і його "накрила" депресія.

Художник зібрав речі та повернувся до Львова. Ремонт Оперного театру, який тривав пʼять років, завершився. Євген Лисик працював у Львівській опері аж до смерті 4 травня 1991 року. Він був головним художником театру три десятиліття, створив понад 80 сценічно-художніх образів балетних та оперних вистав, а також малюнки, ескізи, картини, макети та панно. 

"Сектрет в Євгені Лисику"