“Головне, щоб не загинула наша ідея”. Історія трьох дисидентських подружжів

Історія перша. Іван та Марія Гелі

<p>Іван Гель&nbsp;</p>

"З чоловіком ми тільки як познайомилися, обмінялися думками, я зрозуміла, хто він, він зрозумів, хто я, з якої родини", – пригадувала Марія Гель, дружина Івана Геля. Іван очолював боротьбу за легалізацію Української греко-католицької церкви: був головою Комітету відновлення УГКЦ, збирав багатотисячні акції і фіксував репресивні історії проти Церкви. Подружжя Гелів справді мало багато спільного між собою.

Марія, у дівоцтві Войтович, народилася в селі Дрогоїв Перемишльського повіту (тепер у складі Польщі). Її родичі належали до товариств "Просвіта" та "Сокіл". Її старший брат Йосип був зв’язковим УПА, до якої приєднався у 16 років, взявши псевдо "Панько", на честь прадіда. А Маріїна мати давала прихисток повстанцям у домі, що був розташований на краю села.

У 1945 році, коли Марії було 9 років, її сім’ю, як і інших українців Закерзоння, переселили: Войтовичі осіли в селі Верхня Білка на Львівщині. Там вони знову допомагали українському підпіллю, біля їхнього будинку часто відбувались облави.

Іван Гель теж походив із патріотичної сім’ї. Його батько Андрій у 17 років став добровольцем УГА. А вже 1950-го 49-річного Андрія Геля арештували як станичного підпілля та зв’язкового окружного провідника СБ ОУН і вивезли на заслання. 

Родина Івана Геля була дуже релігійною: дві тітки стали монахинями, а в батьківському домі священники підпільно відправляли богослужіння.

<p>Зліва направо: Оксана Гель, Атена Пашко, Марія Гель, Стефанія Шабатура</p>

Із Марією Войтович Іван зустрівся на початку 1960-х. У 1962 році вони пошлюбились, 1964-го народили дочку, а через рік Івана заарештували й ув’язнили за "антирадянську агітацію та пропаганду". Марія Гель пригадувала, що в той час держоргани їй погрожували: якщо не припинить опозиційної діяльности, її теж заарештують. На зауваження жінки, що має малу дитину, слідчий відповів: "Нічого, в нас і в тюрмі народжують". Однак залякування та переслідування не вплинули на Марію: вона спілкувалася з дисидентами та продовжувала Іванову справу,  а маленькій донечці розповідала, хто її батько й чому він засуджений.

Звільнившись 1968 року, Іван Гель не припинив своєї протестної діяльности та знову зайнявся самвидавом. У 1972 році чоловіка арештували вдруге й засудили до 10 років таборів особливого режиму, що передбачало утримання в камері. Покарання відбував у таборах Республіки Комі та Мордовії. А також у таборі села Кучино Чусовського району Пермської области. Це місце на Уралі називали табором смерти. 

Під час  Іванового ув’язнення подружжю Гелів довелося провести цілу спецоперацію, щоби передати на Захід його працю "Грані культури". Іван використовував трансформаторний папір, в якому Марія передавала йому фото рідних. На тому папері дрібно писав текст дуже гострим олівцем, тому написане можна було розшифрувати тільки під лупою. Далі скручував у згорток завдовжки 3–4 сантиметри та тонший за сірник, ховав це все під тиньк у камері-одиночці. З того згорточку дисидент зробив капсулу, герметично заклеївши її поліетиленовою плівкою розплаленою над сірником. Іван Гель зазначав, що цей метод винайшов інший дисидент та мовознавець Святослав Караванський і поступово це стало одним з найпоширеніших методів передачі таємних записок.

Згодом домігшись побачення з дружиною, Іван ковтнув капсулу. Під час побачення подружжя було тільки вдвох, проте табірна адміністрація їх підслуховувала. Знаючи про це дисидент написав дружині про її завдання на розсипаному на столі борошні, адже при раптовому обшуку таке послання легко приховати. Коли капсула вийшла Іван її продезенфікував та пердав Марії. Дружині потрібно було вивезти текст таким самим способом.

Відтак жінці довелося пройти обшуки та огляд лікаря, що психологічно було дуже неприємно. Дорогою до Львова вона нічого не їла, щоби шлунковий сік не розчинив капсули. Вдома вона розшифрувала написане й набрала на друкарській машинці текст. Поет та дисидент Зеновій Красівський під столом у будинку іншого дисидента – Михайла Гориня – перезняв "Грані культури" на плівку. Через добрих знайомих учасниці визвольного руху та шістдесятниці Ярослави Менкуш, які приїхали до Львова з Англії, плівки вже в січні 1977 року опинилися в Лондоні у видавництві "Український визвольний шлях". Там і побачила світ книга "Грані культури" під псевдонімом Степана Говерлі. Іван Гель отримав книгу аж 1990 року як подарунок від Зеновія Красівського.  

Згодом Марія курувала так звану пошту з таборів: перевозила заяви українських політв’язнів до Москви. "Платою" за роботу були допити в КДБ і погрози забрати дитину в інтернат. Але все одно вона не покинула діяльности, не відмовилась від боротьби свого чоловіка.

Якось після другого ув’язнення до Івана в гості приїхали Михайло Горинь і В’ячеслав Чорновіл. Марія запропонувала чоловікам звернути увагу на відновлення підпільної УГКЦ. Тоді, на її думку, суспільство би підтримало дисидентів, адже без цього добиватися державної незалежности практично неможливо. Ідея сподобалася друзям. Під час боротьби за відновлення УГКЦ Марія завжди була поруч з Іваном. До останнього чоловік називав її Марійкою або своєю половиною. 

Іван не стало в березні 2011 року. Його кохана Марія прожила ще 9 літ і померла в грудні 2020 року. Поховані в родинному гробівці Гелів на Личаківському кладовищі.

Історія подружжя Гелів - це історія сім’ї в якої поряд з любов'ю та повагою йшла титанічна праця.

Історія друга. Михайло та Ольга Горині

<p>Михайло Горинь</p>

"Вояки УПА казали: “Ми знаємо, що помремо, не дочекавшись волі, та головне, щоб не загинула наша ідея”. Отож будь-якою ціною треба було продовжувати їхню справу", – зазначав Михайло Горинь, який разом із дружиною Ольгою боровся проти радянської системи.

Його батько Микола належав до "Просвіти" та ОУН в селі Кнісело на Жидачівщині, звідки походила родина Горинів. Сини теж ще у школі долучилися до організації, розповсюджували агітаційні листівки. У 1944 році через належність батька до Руху опору всю сім’ю хотіли вивезти на Сибір, але їм вдалося втекти. Спочатку переховувалися, а згодом перебралися до Ходорова, де й надалі підтримували зв’язки з представниками ОУН та УПА.

Майбутня Михайлова дружина – Ольга Мацелюх – народилася в селі Цитуля на Яворівщині. Була донькою громадсько-політичного діяча, просвітянина та кооперативного діловода Павла Мацелюха. Уже студенткою української філології Львівського університету Ольга мала тісні контакти з ОУН, тиражувала та розповсюджувала підпільну літературу самвидаву, писала листи, вірші та інші твори, що викривали злочини Сталіна та КПРС на Галичині.

За цю діяльність Ольгу 1952-го засудили до 25 років таборів суворого режиму та 5 років позбавлення прав. Але за чотири роки звільнили достроково. 

Із Михайлом вона познайомилася 1961 року завдяки молодшому Гориню – Богдану. Він навчався з дівчиною на одному курсі (Ользі вдалося поновитись в університеті) і якось попросив її провідати брата, який лежав у лікарні з апендицитом. "Михайло виявився дуже цікавим чоловіком. Але парою ми стали лише за кілька років", – згодом пригадувала Ольга. Вони одружилися 1963-го, а наступного року народили дочку Оксану.

Далі подружжя вже разом продовжило боротьбу з режимом: проводили вечори, створювали Клуби творчої молоді, організовували діяльність самвидаву. Зі своїх і так невеликих доходів виділяли кошти на папір і машинки. Грошей катастрофічно не вистачало, навіть у сні Михайло бурмотів: "Де взяти гроші?" Однак така напруга не створювала проблем у родині: "У нашій сім’ї не було конфліктів через те, що я зайнявся політикою, що можу залишити її саму з дитиною", – зізнався пізніше Михайло Горинь.

Зрештою, діяльність Михайла призвела до арешту за “антирадянську агітацію та пропаганду”. 18 квітня 1966 року його разом із братом Богданом, Михайлом Осадчим та Мирославою Зваричевською засудили до шести років таборів суворого режиму. Покарання відбував на території Республіки Мордовія. Через рік Михайлові додали ще три роки тюрми в місті Владимир – за поширення самвидаву.

Ользі вдавалося передавати чоловікові до в’язниці заборонену літературу. Під час однієї із зустрічей у валізі з подвійним дном Ольга привезла працю "Інтернаціоналізм чи русифікація" Івана Дзюби. Наглядачі вигребли запаковані мед, ковбасу та шість пляшок коньяку й до дна не добрались. 

Іншого разу Ольга передала чоловікові книжку Фройда, а в листі вказала: "Уважно прочитай ту книжку – то дуже цікава книжка!" Михайло зрозумів натяк і знайшов у корінці вклеєну статтю самвидаву. "Оля – унікальна жінка, я вам скажу", – говорив Михайло Горинь, пригадуючи ті передачі від дружини.

У Владимирському централі Михайло Горинь перебував із Левком Лук’яненком та Іваном Кандибою. Дисиденти вирішили написати заяву в ООН про важкі умови утримання в радянських тюрмах і передати її… через поцілунок. До цього довго готувалися. Іван Кандиба писав заяву на малесенькому клаптику паперу, гострим, як голка, олівцем. Запакували її у цукеркову обгортку.

Коли Ольга приїхала на побачення у день народження Михайла 17 червня, план вдалося реалізувати. До операції долучилися його батько Микола й навіть трирічна донечка. "Татари! Що ви вчепилися до дитини? Татари!", – кричав Микола Горинь на конвоїрів після родинного побачення. Через здійняту веремію родичів не обшукували. 

Після звільнення 1971 року Михайло оселився на Рівненщині, де працював машиністом на будівництві хімкомбінату. 

У 1981 році громадського діяча засудили на 10 років. Покарання відбував у сумнозвісному таборі в селі Кучино Пермської области. Там практикували щоденні обшуки, а в камерах разом утримували політичних та кримінальних в’язнів. Так закатували Олексу Тихого, Юрія Литвина, Валерія Марченка, Василя Стуса.

На щастя, 1986 року Михайла Гориня етапували до Львова, де його наздогнав другий інфаркт. Проте з лікарні знову відправили на Урал. "Якщо помру в таборах, це буде моя остання послуга Україні", – казав Михайло Ользі, але він пережив табори. Його звільнили в липні 1987 року.  

Активною їхня діяльність була й після відновлення Незалежности. Михайлове серце перестало битися у січні 2013 року, а Ольга померла в лютому 2021-го. Поховані на Личаківському кладовищі.

Подружжя Горинів зробило багато для розвитку України. Їхня історія не тільки про самопожертву, але й про колосальну підтримку.

Історія третя. Петро та Стефанія Січки

Петро Січко та Стефанія Петраш познайомилися 1954 року у виправному таборі на Колимі. Обоє – політв’язні, обоє – учасники  Руху опору: спочатку члени Юнацтва ОУН, згодом – національного підпілля. Обоє пройшли всі кола радянської каральної системи: арешт, допити, тортури, етапування і ГУЛАГ.

Уродженець села Витвиця біля Долини Петро Січко був в ОУН ще від 1942 року. У 1946 році, навчаючись у Чернівецькому університеті, він створив підпільну студентську "Організацію борців за вiльну Україну". За це 1947-го, на 21 році життя, Петра арештували. Під час слідства він пережив фізичні та психологічні тортури, але не видав побратимів. Далі був суд і присуд: 25 років виправно-трудових таборів.

Історія його дружини дуже схожа. В ОУН Стефанія була від 1941 року. Якраз після відходу "перших совітів" виявили страшні таємниці – тисячі закатованих патріотів. Василь Петраш навмисно взяв найстаршу дочку зі собою до Станіславова (Івано-Франківська), щоб показати їй, на що здатні радянці, і щоб вона розповіла про побачене іншим. "За ці жертви ви, молоді, повинні пімстити. Бо ми хто зна чи доживемо до тих днів розплати", – сказав батько. Так сестри Петраш стали активними борчинями з режимом. Стефанію тричі арештовували й 1947-го засудили на 10 років ув’язнення.

<p>Петро Січко</p>

Після смерти Сталіна каральна система трохи стишилась. Майбутнє подружжя Січків познайомилися в лікарні міста Магадан, де Петро лікувався. У 1955 році Стефанію достроково звільнили, і вона жила на спецпоселенні. У 1956 році звільнили й Петра. Одразу й побралися. Додому повертатися не дозволяли, тому ще рік подружжя жило на спецпоселенні неподалік Магадана. Там наприкінці 1956-го в них народився первісток Василь. Сина сповили в батькову вишиванку та благословили на боротьбу.

Через рік подружжю вдалося повернутися на батьківщину Петра. Вже в Україні народилися син Володимир і дочка Оксана.

Новий етап боротьби почався для родини у 1970-ті. Після того як старший син Василь вступив до Київського університету на журналістику, його батька викликали в Болехівське відділення КДБ і запропонували "оборудку": підписати співпрацю, а завдяки цьому син буде вчитись. Петро відповів, що воліє бачити дітей у тюрмі, чим зі зрадницькими дипломами. Василя відрахували з університету на другому курсі. Будь-які спроби добитися правди були марними. У розпачі Василь пішов до паспортного столу й написав заяву: "Здаю свій паспорт у зв’язку з незаконним виключенням мене з університету і вимагаю видати мені закордонний паспорт для виїзду з СРСР і продовження навчання в будь-якій країні світу".

У 1978 році Василя запроторили до Івано-Франківської психлікарні, поставили діагноз "шизофренія". Згодом його випустили. Під вікнами їхнього дому постійно чулися кроки, хтось слідкував, заховатися було важко. Тому Василь поїхав до Києва, щоби вступити в Гельсінську групу. Через місяць до неї приєднався і Петро. Ніхто не сподівався, що репресії припиняться, але важливо було знати, що тепер вони не самі у своїй боротьбі.

Почалася діяльність сім’ї як дисидентів. Підписи Петра і Василя з’являлися під документами "Рух за права людини на тлі національних змагань українського народу", "Наші завдання", "Звернення до Комітету ООН у справах прав і свобод людини". Згодом Петро Січко оприлюднив заяву про порушення прав людини в СРСР – на прикладі своєї сім’ї. У квітні 1979 року подав заяву до Президій Верховної Ради СРСР та УРСР про геноцид українського народу, у ній же зрікся радянського громадянства.

У грудні 1979 року Січків засудили: батькові – три роки суворого режиму, а синові – три роки посиленого режиму за звинуваченням "розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад".

У 1981 році уже молодший син, 20-річний Володимир Січко, відмовився від радянського громадянства та служби в армії. Причина – незаконне відрахування з університету. Хлопця теж засудили на три роки ув’язнення.

<p>Зліва напрво у нижньому ряді сидять Стефанія та Петро Січки. У верхньому ряді: Володимир, Оксана та Василь Січки</p>

Через ув’язнення рідних, заборону побачень, передач і побиття Стефанія неодноразово зверталася до влади із заявами. Паралельно їх передавали за кордон, публікували й озвучували на радіо “Свобода”. У березні 1980 року жінка звернулася до Асамблеї ООН та до всіх закордонних об’єднань українок із проханням захистити її родину. 

"Я все повторювала ці слова. Мої ровесниці загинули в свої 18–20 літ. А я перейшла тюрми, табори, пережила, повернулась, створила сім’ю і мої нащадки продовжують боротьбу за наші ідеї. То, може, вже й пора мені на вічний спочинок? А коли не страшна смерть, то перед чим і чого лякатись?", – розповіла Стефанія.

Під час ув’язнення рідних вона брала активну участь у русі за відновлення УГКЦ, приєдналася до Ініціативної групи захисту прав віруючих і Церкви в Україні. "Я зраділа й охоче погодилася. Бо тим хотіла довести гебістам, що я не лише їх не злякалася, не розкаялася за свою сім’ю, але ще й сама включилася в правозахисну діяльність", – говорила Стефанія Петраш-Січко. Коли 1983 року звільнили Володимира, а 1985-го – Петра і Василя, вони теж приєдналися до релігійного дисидентства. 

Історія сім’ї Січків – про тепле відчуття дружної родини, затишок недільного дня, любов і самоповагу. А також про непогамовний патріотизм. Попри всі життєві перипетії, їм вдалося дочекатися Незалежности, хоча й не зовсім такої, про яку мріяли. 

У книзі спогадів Стефанія відзначала з гіркотою: "Після 1993-го я цілий рік не могла взятись за ручку… А нащо та вся писанина і кому вона потрібна, як з України рвуть по кусочку, та так задаром віддають Росії Чорноморське пароплавство, Крим, атомну зброю? Відновили без усякого Комуністичну партію… По радіо й телебаченню тільки й чуєш, як сердечно зустрічають 50-ті роковини "перемоги" та вітають ветеранів Великої Вітчизняної війни. І нав’язується думка: що ми святкуємо тепер?! Якщо ми святкуємо перемогу і вітаємо ветеранів війни, то значиться ми мали вільну Україну. То нащо ми її повалили? А якщо це була неволя, про що ми тепер постійно говоримо, то нащо вітаємо тих, що на багнетах приніс нам ту неволю? Тих, хто катував нас по тюрмах, хто малих наших і голих дітей серед зими вкидав у вантажівки і віз на Сибір? А повстанців убивали, а живих тероризували і живцем вкидали у вогонь... То які то визволителі, що ми їх так щиро вітаємо?".

Стефанія Петраш-Січко померла 1996-го, Петро – 2010 року. Поховані на Личаківському кладовищі.