Гареми у Речі Посполитій: правда чи вигадка?

Наївна романтика палацової легенди 

Білостінний палац у класицистичному стилі в селі Великий Жванчик на півдні Поділля вже півтори сотні років домінує у місцевому ландшафті. Донедавна там діяв пульмонологічний санаторій для дітей. Будівля ще зберегла автентичні риси: первинні архітектурні форми фасадів, старовинні двері, ліпнину й прохолодні підземелля-погреби, водонапірну вежу й реліктові паркові дерева. У сучасній Україні поняття "містечко" втрачене. Великий Жванчик в добу розквіту був саме містечком — жвавим, з ярмарками, ратушею, млином, склодувнею, винокурнею й навіть фабрикою капелюхів. Впродовж століть власниками міста й маєтку були представники старовинних шляхетських родів. Вони мали герби та девізи, фундували те, що відповідало поняттю "велич": палац, костел, парк, каплиці-усипальні. 

1868 року власники маєтку Хелминські розпочали зведення фамільної резиденції, до якої згодом прибудували чотирикутну вежу. "Пан встановив на вежі дзвін — і його звуки скликали міщан на схід до палацу, на балконі якого Ігнатій Хелминський проголошував причину зібрання", — розповів дослідник історії Великого Жванчика Олег Дементьєв. Ймовірно, серед цих людей, що жили на землях вельможного Хелмінського, був і батько героїні оповіді — нащадок місцевого ковальського роду.

Згодом Ігнатій Хелминський залишив палац у спадок синам — Сигізмунду та Матвію. З хронік довідуємося, що імпульсивний, азартний Сигізмунд свою частину батьківської спадщини програв у карти сусіду-поміщику Крупенському. За кілька років, на початку ХХ століття, Крупенський викупив маєток. Подальші події відображають історію, притаманну більшості палаців Правобережжя: власники емігрували до Польщі, палац від знищення врятував місцевий священик, далі — державна власність у вигляді санаторно-лікувальної установи аж до медичної реформи доби Незалежності й знову — невизначеність. Так минуло ціле століття, упродовж якого в надвечір’ї сільських хат оповідали сумну легенду про красиву доньку коваля та молодого шляхтича, який зневажив її любов.

Право першої ночі

У містечку побутує переказ, який переповів дослідник Олег Дементьєв. "Красень-син власника маєтку пана Хелминського часом повертався з навчання за кордоном додому: полював, їздив верхи. Так і запримітив красуню — дочку коваля, почав залицятися. Дівчина закохалася в Сигізмунда і наївно сподівалася на весілля. Панич пообіцяв їй, що наступного дня до оселі коваля приїде карета з нареченим, гідним такої красуні. Карета приїхала — в ній був цапок із дзвіночком на шиї. Дівчина не стерпіла ганьби — наклала на себе руки. Вітряними ночами почала з'являтися в палаці вбрана у весільну сукню тінь з дзвіночком у руках, доводячи юнака до божевілля. От і програв Сигізмунд маєток при першій же нагоді. В містечкових легендах Сигізмунда Хелминського називають ще й "чорним паном", який селив у кімнатах палацової вежі покоївок і зваблював їх".

Цей епізод усної історії відображений у реальних свідченнях та джерелах. Станові й гендерні проблеми стосунків між "всесильним" аристократом-власником та залежними селянками, увиразнено в справі Віктора Страшинського, що зберігають у Центральному державному історичному архіві. 

Страшинський був власником Тхорівки, що на Київщині, і за життя здобув славу "Синьої бороди". Згідно матеріалів справи, він "витребовував" неповнолітніх дівчат (йдеться про шістьох за однією та вісімнадцятьох за іншою скаргою), позбавляв їх цноти, а згодом видавав заміж за своїх кріпаків. Або ж — залишав у маєтку для задоволення "своїх розкошів, яким він, не дивлячись на поважний вік, відданий". За іншими даними, скривджених Страшинським жінок було аж півтисячі і до відповідальності його намагався притягнути власний син за "псування майна" (тобто кріпачок-селянок) у його маєтностях. Слідчо-судова історія тривала 25 років і завершилася нічим — поблажливий російський цар помилував свого підданого. 

Саме історія поміщика Страшинського, відображена в матеріалах судових справ, спонукала дослідників до оперування поняттям "жіночої панщини", що передбачала "право першої ночі" для аристократа. Вражає, що приклади цього явища знаходимо аж в ХІХ столітті. Зокрема, в Хребтіївському маєтку Собанських. Містечко на сучасній Хмельниччині відоме як місце комендантства Міхала Володийовського у 1670-1672 роках, прототипу головного персонажа історичних романів Генрика Сенкевича. Собанські змогли зберегти маєтності під час поділів Речі Посполитої. Один із представників роду — Костянтин вирізнявся скупістю та жорстокістю. 

Згідно свідчень місцевого священика Михайла Ковальського, опублікованих в "Руській старині" 1911 року, в молоді роки Костянтин Собанський користувався "правом першої ночі" або, як говорили селяни, "пан читав вивід нашим молодим". Наречений і наречена в суботу перед вінчанням, яке зазвичай проводили в неділю, повинні були з’явитися до пана на поклон. З музиками і дружками вони приходили до двору поміщика. Той наказував всіх присутніх частувати горілкою. Наречена входила в покої пана. Грала музика, починалися танці, співи, а в цей час поміщик чинив своє право.

"Гарем"

Дражливість і табуйованість "гаремної теми" підштовхують до пошуку відповіді на запитання: чи це явище було поширене винятково на українських етнічних теренах, чи узгоджувалося з мораллю й світоглядом шляхтича-сармата? Кількасотрічне протистояння Речі Посполитої східній навалі, жорсткі військово-дипломатичні дебати не відкидали культурно-цивілізаційного впливу. Філософія Орієнту знайшла потужний вираз в річпосполитській архітектурі, скульптурі, живописі, паркобудуванні, а ще — у великому інтересі до приватного життя на таємничому Сході.

Приклад "поведінкового запозичення" знаходимо в історії життя каштеляна Станіслава Рупневського. За влучним спостереженням дослідниці польської архітектури Анни Цимер, "біографію каштеляна Рупневського оповідати нелегко, бо невідомо, що в ній правда, а що легенда, що дописав про свою долю сам герой, а що було додано пізніше". Під час Віденської битви Рупневський підлітком потрапив у десятирічний полон. Прийняв іслам. 

"Повернувшись у свій маєток, до підлеглих йому селян він виявляв жорстокість, а до жінок — велику увагу. Ймовірно, натхненний культурою Сходу, він також вирішив побудувати... гарем", — пише Анна Цимер. Шляхтич справді фундував у 1740-х роках палац-гарем у стилі рококо у селі Ґрабкі-Дуже.

Будівля в стилі рококо, зведена за планом грецького хреста, мала незвичну для Польщі форму. Центральна частина із великою залою мала форму восьмикутника. На першому поверсі були симетрично розташовані кімнати. Одна з них мала внутрішній балкон, з якого видно всю вітальню. У підвалах палацу була система таємних коридорів. Східний обрис доповнювали два павільйони, збудовані у стилі пізнього бароко (за легендою, у них проживали євнухи).

"Аналізуючи функціональне планування палацу, не можна виключати його гаремного призначення", — зазначив польський історик Роман Міровський в "Альбомі Свєнтокшиських". Інші польські історики, зокрема Єжи Фіялковський і Мацей А. Зарембський у "Таємницях замків і палаців у Сташівській землі" вказали, що так іронічно палац назвали через винятковий інтерес власника до прекрасної статі, який обурював його родину, адже Рупневський мав дружину.

То чи був реальністю гарем у Речі Посполитій? Архівні джерела, мемуаристика та усна історія свідчать про існування такого феномену, однак не в класичному "східному" розумінні. За визначенням гарем, або ж харам, — це священне, заборонене місце, де живуть дружини мусульманина-господаря дому та діти, частина будинку заборонена до відвідин чоловікам, а лише запрошеним гостям (так було в гаремах Єгипту).

Інше призначення мав сераль (серадж), буквальний переклад якого означає "огородження" — це місце, де жінки жили в ув'язненні під наглядом євнухів: група рабинь, завданням яких було сексуальне задоволення свого господаря. За висновком дослідниці історії гарему Агнешки Кшемінськи, "злиття" цих термінів у свідомості європейців призвело до неправильного розуміння самої сутності явища гарему.

Дещо неочікувано, але навіть в ісламській Туреччині явище багатоженства, а отже — і гаремні традиції були не надто поширеними. "Багатоженців була лише жменька", — наголошує докторка історії, співробітнця Інституту середземноморських та східних культур Польської академії наук Анетта Лижва-Пібер. — Переписи 1885 і 1907 років засвідчують, що в Стамбулі лише 2,29 % чоловіків мали більше, ніж одну дружину. Мало кому вистачило щастя і темпераменту забезпечити однакові умови і послуги кільком жінкам згідно з рекомендаціями шаріату".

Ще одним свідченням того, що шляхетський "гарем" (чи радше місце насолод — "сераль") побутував як явище, є історія життя Яна Собіпана Замойського (1627—1665) — шляхтича, військового і політичного діяча Речі Посполитої, останнього представника старшої гілки роду Замойських (до слова, його матір'ю була Катерина Острозька, донька князя Костянтина-Василя Острозького). Замойський відзначився під час "шведського потопу", зберігши вірність королю Яну Казимиру. Відомий також як перший чоловік Марії-Казимири д'Аркен ("Марисеньки"), яка по його смерті вийшла заміж за великого маршалка коронного, майбутнього польського короля Яна ІІІ Собеського. 

Автор роману "Гарем", доктор філософії Вальдемар Беднарук (прототипом головного героя твору став Ян Собіпан Замойський) слушно зауважив: "Тоді як інші формували свої гареми з полонянок, захоплених під час військових експедицій, або з насильно викрадених селянських і міщанських дочок, Замойський обрав більш мирні та новаторські методи вербування. Він платив жінкам у гаремі за їхні послуги і приймав лише обраних кандидатів. Став втіленням певного бачення раю тут, на землі, яке виникло в умах людей того періоду". 

Подібна модель поведінки викликала різні емоційні реакції в сучасників. Так, якийсь Анджей Морштин написав з цього приводу непристойний та заздрісний вірш про "Зосьця із Замостя, Башку з Туробіна, Євку зі Звежинця, Марину з Кшешува…".

Наскільки поширеним було таке явище? Табуйованість та "незручність" питання не дозволяє нам простежити масштаби — статистики просто не існує. Однак, сумну славу найвідомішого на Правобережжі України здобув "гарем" одного з синів Щесного Потоцького у Тульчині.

Тульчинський "гарем" Мечислава Потоцького 

Син Станіслава Щенсного Потоцького і його третьої дружини Софії (Глявоне) Мечислав став відомим за життя матері: звинувативши її в господарському недбальстві, вигнав з тульчинської резиденції й був викреслений із заповіту. Мав два шлюби. Друга дружина Емілія втекла, звинувативши графа в грубощах, жорстокості й скупості.

Дослідниця Оксана Лобко з’ясувала, що перебуваючи на поселенні в Саратові 1845 року, Мечислав охрестився за православним обрядом під ім’ям Михайло, завдяки чому тульчинський ключ таки перейшов у його власність. Потоцький був скандальним авантюристом, неврівноваженою натурою: дезертирував з військової служби, кілька разів потрапляв під арешт, зокрема через звинувачення у викраденні чужої дружини та підпалі судового архіву в Брацлаві. Найбільше граф уславився "гаремом" красивих українських селянок в Тульчині.

Подробиці про шляхи наповнення цього "гарему" викладено у праці Єжи Лоєка "Нащадки Щенсних: історія статків родини Потоцьких з Тульчина. 1799-1921 роки". Там описано спогад шляхтича Владислава Белжецького, який 1845 року відвідав фільварок Потоцького у Таужнійсучасна Кропивниччина, раніше — Брацлавське воєводство Речі Посполитої, і довідався про дивну щорічну традицію графа. 

"Змушує постати в хаті перед собою в рядок господаря із жінкою, дітьми та їхніми робітниками. За його наказом дівки та дівчата підносять сорочку до талії, аби він переконався, що під жіночою статтю не ховають чоловічої. Під час подібної ревізії, якщо графові вподобалася котрась дівка, одразу наказує її відіслати до свого гарему, до Тульчина. Той гарем Мечислава Потоцького на цілому Поділлі був головний".

<p>Міколай Собчак "Гарем", 2022 рік</p>

Шокуюча історія Потоцького знайшла несподіване переосмислення в сучасному мистецтві, зокрема у виставці "Блакитне збіжжя", експонованій в галереї польського міста Бельсько-Бяла у 2022 році. Автор 32-річний художник Міколай Собчак представив українсько-польські взаємини у вигляді стилізованого іконостасу з п’яти картин. Третя картина експозиції — тульчинський "гарем" графа. Художник слушно зауважує, що мотивом створення "гаремів" була також мода на все східне, що панувала в аристократичних колах в ХVІІ–ХІХ століть. Інколи ця мода набувала спотворених рис. Ця картина — інтерпретація твору Ежена Делакруа "Алжирські жінки у своїх покоях", де головні героїні — українки в традиційних строях — відображають символічне відтворення "гарему" Мечислава Потоцького. Четверта картина експозиції — "Жіночий бунт". Автор пояснює: "Чоловіків за провину часто відправляли в царську армію на 25 років, що означало майже смертний вирок. Жінки бралися за зброю й ішли мститися".

Хотілося б, щоб подібні явища належали винятково минулому, польсько-українська історія була спільною, правдивою й справедливою бо, як зауважив Міколай Собчак, є принципові речі, на усвідомленому сприйнятті яких ми зможемо будувати майбутнє. "Обидві наші нації надають перевагу переписуванню своїх підручників, спираючись на міфи. Ми успадковуємо травми наших предків на рівні ДНК. Минуле формує нас. Люблю зображувати елементи розмито. Так показую, що минуле не закінчилося, не застигло. Змінюємо його щоразу, коли осмислюємо історію".