Ганебно і глупо: роздуми Мартіна Поллака про путінферштеєрів

 Письменник Францобель із безпечної віддалі споглядає за кривавою бійнею в Україні, і він - нажаханий. Але, Богу дяка, в нього є порада напоготові. Власне, вона доволі проста: Україна має капітулювати, створити уряд у вигнанні і сподіватися, що настануть погідніші часи. І як же ми не додумалися до цього раніше?

<p>Мартін Поллак</p>

Звісно, можна спитати, чи ця порада і справді така вже розумна, особливо з перспективи України? А що було б, якби союзницькі країни зреагували на гітлерівський шантаж і агресивні війни так, як Францобель зараз радить українцям: капітуляцією, навіть попри загрозу, що їхня країна "ненадовго зникне з географічних мап"? Гітлер задоволено потер би руки, і — хтозна — може, ще й до нині стяги зі свастикою майоріли б над Гофбурґом, Бранденбурзькими воротами, Ейфелевою вежею та іншими європейськими пам’ятками. Але Францобель не мислить в історичних категоріях: вони йому, вочевидь, чужі.

Та одне запитання в цьому контексті ще можна поставити: на що Францобель спирається, припускаючи, що в разі капітуляції Україна зникне з географічних мап лише "ненадовго"? Здається, він неуважно читав свого путіна, адже у того в промові ніде не йдеться про "ненадовго". Якраз навпаки. Він відверто заперечує право України на існування — країни, яку він у принципі не визнає і яку хоче назавжди стерти з усіх мап, разом із культурою, а в тривалішій перспективі — і з мовою.

Путін навіть не намагається бодай якось приховати свої убивчі наміри, подати їх у красивій обгортці. Він скидає з себе будь-яку личину і постає таким, яким, власне, завжди був, — безжальним воєначальником, який не зупиниться перед жодним насильством, жодним нищенням людського життя, в тому числі, старших людей, жінок і дітей, котрий знає лише грубу силу. Хто ще й досі вірить, що з путіним можна домовитися, в чомусь його переконувати, адже він, мовляв, — раціонально мислячий політик, який ще може отямитись, — той або сліпий, або цинік, або ще гірше — два в одному.

Я хочу вірити, що Францобель належить до тих сліпців, незнайків, котрі зараз  лізуть перед очі та щось собі лепечуть, аби урвати собі хоч трохи уваги. І в нього вийшло. Однак його розважання вказують не лише на фундаментальне незнання, але й на безмір підлоти.

<p>Франц-Штефан Ґрібль</p>

Скажімо, Францобель, не розрізняючи, на одному подиху згадує українських захисників разом із російськими нападниками: “Нехай ці резервісти-рембо вибивають одне з одного залишки мізків”, – ще й нападає особисто на українського президента, зображаючи його слизьким типом – актором, який уже якось грав президента в серіалі. От лихо! “Що це свідчить про сутність демократії, – фаталістично зітхає Францобель, – усе підлаштовано”. 

Далі він не пояснює, тож ми так і не дізнаємося, що ж поганого в тому, що Зеленський був актором і колись зіграв президента. Чому це має дискваліфікувати його для цієї посади? На мій погляд, Україні можна позаздрити через її президента: у цій катастрофічній ситуації він виказує велич, яка не завадила б багатьом його європейським колегам. 

Під кінець розмірковувань Францобель малює ще одну картину, покликану поставити нас – тих, хто сидить у далекій безпечній Австрії, – у позицію батьків, “котрі дивляться, як менший брат розквашує носа агресивнішому старшому, але… не втручаються, коли старший немилосердно мститься”. 

Він це серйозно? Тобто менший, мовляв, почав сварку, в якій розбив носа старшому. Тож не треба дивуватися, коли старший нещадно помститься. Сам винен. 

Так Францобель намагається перевернути образ жертви й ката, що зазвичай належить до риторичного репертуару путіна. Україна під п'ятою в задурманених наркотою нацистів от-от збиралася напасти на мирну Росію, котрій - природно - доводиться захищатися. 

Те, що відомий австрійський письменник повторює такі брехливі аргументи і цим викриває себе як апологета безсовісного диктатора й убивці, настільки ж ганебно, як і глупо. Францобелю мало би бути соромно за цей текст.