Франко, син Франка. Легенда українського неба
11:11, 23 листопада 2021
Долю воєнних конфліктів упродовж тисячоліть вирішували на землі. Лише на початку ХХ століття небо стало ареною бойових дій, а військова авіація – новою потужною зброєю.
Українець, який одним із перших зрозумів, що перемогти на землі неможливо без панування в небі, – син українського письменника Івана Франка. Ця історія написана людською кров’ю і повітряними слідами літаків – про іншого Франка, про польоти не лише в уяві, а й наяву.
Матеріал створено за підтримки Авіації Галичини — українського бренду одягу, що в 2015 році постав "з натхнення нової Української Армії". Петру Франку присвячено кілька речей в окремій колекції. Постать одного із перших українських авіаторів починає жити новим життям і у військовій, і навіть у бізнесовій сфері. А це добра ознака зростання нашого суспільства.
Сотник летунського полку Петро Франко. Весна 1919 року
Усі фото надала авторка"Жуки" в небі великої війни
Перша світова війна застала Івана Франка (1856–1916) у Криворівні, на Гуцульщині. Ніхто не знав, як довго вона триватиме та якими масштабними будуть наслідки. І що вона буде лише Першою.
Не знав цього і Франко. Він буде змушений переживати випробування російської окупації Львова самотнім у рідному домі. Він не знатиме, що так і не дочекається кінця війни, котра радикально перекроїть мапу Європи і світу.
Певна річ, Франкові було тривожно – під сердитим небом війни, зовсім не подібної на дотеперішні.
А в повітрі, мов незримі
Велетенськії жуки,
Гомонять аероплани,
По-нашому – літаки, –
писав Франко у віршованій хроніці "З великої війни" безсонної ночі на 20 серпня 1915 року. Він записував строфи, затискаючи перо в напівпаралізованій лівій руці (права була цілком зневладнена поліартритом). Кожну літеру, ніби друковану, виводив окремо. І дуже ймовірно, що першим в українській поезії вжив слова "літак" та "аероплан".
На фронтах Першої світової воювали два його сини – Тарас і Петро.
Сам поет не раз літав на крилах фантазії, та ніколи не здіймався у небо. Не дивно, що летючі "жуки" вражали і навіть лякали.
Буквально за рік після тієї недоспаної ночі "велетенського жука" осідлав його син – Петро Франко (1890–1941). Він став одним із перших українських летунів і організовував військову авіацію на Галичині.
Навчальний літак
Бій на Високому Замку
Інженер-хімік, співзасновник "Пласту". Війна змусила його перервати навчання у Львівській політехніці. Хіба може йтися про диплом, коли до рук треба брати не реторти та колби, а кріси і гранати? Тоді, у гарячі дні й ночі листопада 1918-го, він – оборонець українського Львова.
Його сотня стояла на Високому Замку, коли прилетів польський літак. Впала перша бомба – сотня розбіглася в паніці. Петро лежав під своїм скорострілом і взяв літак на приціл. За кілька хвилин посічений кулями "залізний птах" із польським пілотом Роландом і дозорцем Беауріном упав на Левандівці й розбився.
Хоча Петро Франко вийшов переможцем зі смертельного бою на Високому Замку, він зрозумів, що хоче літати. Навіть мусить літати. Активне використання авіації, що його демонстрував ворог, змушувало замислитися про перспективи освоєння новітніх військових технологій. Авіація набула великого значення в останній рік війни. Тоді часто вживали терміни "летунство", "воздухоплавство", "повітряна фльота".
Петро Франко
Перший політ
На момент бою на Високому Замку Петро Франко вже був вишколеним пілотом. Року 1916 австрійське командування відрядило його як старшину із добрими технічними здібностями до Летунської школи в Райльоваці, поблизу Сараєва. Також Франко пройшов вишкіл у Вінер-Нойштадті, де діяла Терезіанська військова академія – єдиний навчальний заклад із військової підготовки офіцерів в Австрії.
Невдовзі, десь наприкінці 1916-го – на початку 1917 року, Петро Франко написав автобіографічне оповідання "В літаку", у якому розповів про один зі своїх вильотів. В аеронарисі йдеться про відчуття, що переживав молодий летун у небі, про одяг тогочасних авіаторів і технічні проблеми.
"Літак витягають на обширну, рівну площу і хвіст опирають на підставці. Вдягаюся скоро в сподні з бараниці поверх моєї одежі, на се другі сподні з непромокальної скіри, таку ж куртку, і щільну шапку, поприпинану на грудях, довкола сего йде грубий вовняний шалик, щільно запнятий. Ходити в тім доволі тяжко. Лізу до середини літака, що саме відбуває пробу мотору. Мотор зачинає такий голос, що заглушує всіх".
Тодішні летунські завдання Франка були повʼязані з розвідкою – він мав вивідати дані про розміщення російських позицій на лінії Станиславів – Надвірна. На озброєнні мав пістоль Мавзера, кріс Манліхера, карту і фотоапарат. Камера важила вісім кілограмів!
Утім після навчання австрійське командування не допустило Петра Франка до авіаційних підрозділів. Його призначили командиром кулеметної сотні.
Та летунська практика і навчання в Райльоваці не були марними.
Батько авіації УГА
У листопаді 1918 року, відразу після відступу українських військ зі Львова, ініціативний і діяльний поручник Франко висунув пропозицію утворити авіаційний відділ в Українській галицькій армії. Начальний командант УГА полковник Гнат Стефанів цю пропозицію схвалив.
На ту пору Петру Франкові було 28 років. Він мав за плечима поважну військову підготовку. Року 1915 навіть отримав медаль "За хоробрість". Набув досвіду авіатора. До того ж володів цінним талантом організатора – був серед засновників "Пласту" і спортивного руху на Галичині.
Стосовно кандидатури не було жодних заперечень. 1 грудня 1918 року Петра Франка призначили командантом Летунського відділу УГА та референтом летунства при Державному секретаріаті військових справ.
Навчальний літак у Красному
Створити авіацію УГА не було простою справою. Армія не мала літаків, летовища, пілотів, пального… Усе це належало надбати й організувати. Петро Франко мав кипучий темперамент. Тож складні виклики йому навіть подобалися. Він оглянув летунські майданчики австро-угорської армії в Рогатині, Стрию, Тернополі, Станиславові – і вирішив зосередити свою діяльність у містечку Красне.
"Там були: по перше, чудовий летунський майдан, знамениті ганґари на літаки, бараки для старшин та стрільців і багаті варстати, в яких були добірні станки для точення, стругання, кування, відливання і т. д.», – згадував Франко в нарисі "Летунський відділ УГА".
Красне було важливим стратегічним пунктом. Містечко розташоване приблизно за 50 кілометрів на схід від Львова і за 95 кілометрів на північний захід від Тернополя, де перебував уряд Західноукраїнської Народної Республіки. 24 грудня 1918 року у Красному утворили центральний осередок курʼєрської служби при Секретаріаті уряду ЗУНР.
Перша крилата сотня: літаки і летуни
Перші літаки Летунського відділу збирали під керівництвом Степана Слєзака зі старих австро-угорських запчастин та монтували на взірець літальних апаратів типу "Бранденбурґ" і "Альбатрос". Часом один справний апарат вдавалося укомплектувати із трьох-чотирьох старих.
Першорядне пальне для літаків постачали з Борислава. Про це командант Летунського відділу УГА Петро Франко домовився зі своїм студентським товаришем по Львівській політехніці інженером Ґонсьоровським.
Обкладинка брошури Петра Франка "Співділання літаків з гарматами"
Франко особисто стежив за тим, як монтували літаки, випробовували двигуни, виправляли неполадки, врешті, як злітали в небо пілоти.
Першими летунами були колишні ветерани австро-угорської армії. Згодом особовий склад поповнили авіатори з Наддніпрянської та Східної України. Щоб підготувати власних фахівців, у січні 1919 року при УГА почали діяти курси летунів-дозорців і механіків-мотористів. Франко написав спеціальну брошуру "Співділання літаків з гарматами". Вона тлумачила, як використовувати літаки в бойових ситуаціях.
Петро Франко налагодив співпрацю з головним управлінням Повітряного флоту Української Народної Республіки. Завдяки партнерам Летунський відділ УГА набував літаки, запчастини, амуніцію, авіабомби тощо.
Франко двічі літав на зустріч із головним отаманом Симоном Петлюрою до Проскурова, де містився штаб авіації УНР. Петлюра передав "вагон летунських бомб та два прегарні літаки", як згадував поручник. Понад те, Франко пропонував Петлюрі перевести авіацію УНР до Проскурова, а також обʼєднати військово-повітряні сили ЗУНР та УНР.
У грудні 1918 року у Красному, як зазначає дослідник української авіації Андрій Харук, "була сформована цілком боєздатна авіаційна сотня в складі 14 старшин і 140 підстаршин і стрільців. Вона нараховувала сім придатних до бойового використання літаків: чотири розвідники типу “Бранденбурґ” серій 27 і 64, а також три винищувачі “Ньюпор ХХІ” та “ХХVІІ”.
Невдовзі при УГА створили і 2-гу авіаційну сотню. На лютий 1919 року авіація УГА налічувала майже 400 осіб (із них 11 пілотів та 11 спостерігачів) і вісім придатних до польотів літаків (один "Ллойд", три "Бранденбурґи", чотири "Ньюпори").
Звитяги галицьких соколів
Освоєння летунства посилювало обороноздатність і військову потугу УГА, давало надію на перемогу.
"Тепер ми кидали бомби на Високий Замок, де стояли польські батареї, на двірець, кадетську школу, де було польське радіо та польське летовище на Янівськім болоню… Польські війська до 1919 р. мали значно гірші літаки", – гордо писав Петро Франко у спогадах.
Петро Франко
Летунський відділ провадив розвідувальну роботу, прикривав піхоту з повітря, перевозив надважливу кореспонденцію. За успіхи в організуванні авіації Франко 1 січня 1919 року дістав звання сотника.
За твердженням Богдана Якимовича, "впродовж усієї польсько-української війни летунство УГА переважало поляків в умінні, силі і відвазі".
Сотник УГА, летун і військовий побратим Петра Франка Іван Фостаковський зазначав:
"До кінця лютого 1919 р. виконувало українське летунство свої завдання майже без перешкод з ворожої сторони, бо польське летунство було тоді далеко слабше від українського, а наші визначні мисливці, як полк. Губер, сот. Євський, сот. Алєлюхін і чет. Сєриків, наганяли своїми бравурними атаками на “Нюпорах” жах на польських летунів. Нераз траплялося, що ворожий літак випадково стрінувся із нашим, але коли побачив “Нюпора”, який звичайно ескортував бомбовика, відразу втікав або злітав на землю, бо знав, що ані скорістю, ані силою вогню не дорівняє".
Сотник у небі
Петро Франко і сам здійснював розвідувальні вильоти. У небо виходив на літаку типу "Альбатрос".
"Часто я не міг літати (літав усього 40 до 50 разів), бо на моїй голові лежав догляд над усею орґанізацією", – згадував згодом.
Поза тим, як свідчив Іван Лемківський, "з летами сотника Франка є звʼязані правдиві лєґенди, які до сьогодні кружляють серед б[увших] комбатантів галицького летунства".
Українська письменниця Уляна Кравченко присвятила сотникові Франку свій поетичний цикл "З пісень летунів" для збірки "Для неї – все!". Ця збірка була заборонена в радянський час. "Для неї" – означало "для України".
Цикл складався із трьох поезій, які оспівували бойовий дух українського летунства, безстрашність пілотів, їхню відданість національній справі та передавали настрій перемоги: "Гей, вина, вина дай, мила…", "З піснею на устах…", "Гей, над сонні гори, скелі…", – які передавали бойовий дух українського летунства, безстрашність пілотів, їхню відданість національній справі та віру в перемогу.
Перший вірш починався так:
Гей, вина, вина дай, мила,
наливай по чарці вщерть!
Зараз, може, жде могила,
все одно: життя – чи смерть!
Летуни – бач – зводять крила,
Наливай по чарці вщерть!
Петро Франко серед летунів
Один із найлегендарніших вильотів Петра Франка відбувся 4 січня 1919 року. Тоді сотник разом із напарником, підстаршиною Василем Кавутою, потрапив у полон до поляків й опинився в таборі військовополонених у Кракові.
Франкові вдалося врятуватися завдяки винахідливості. Він виміняв в охоронця на золотий перстеник польську форму і, переодягнувшись жовніром, утік із полону. Як оповідала Петрова небога Зеновія Франко, коли військові патрулі розшукували його на вокзалі, той спокійно собі пив каву в кав’ярні.
Сам Петро Франко згадував:
"В 1919 р. день перед Різдвом (4. І.) полетів я із пільотом Кавутою на північ, кинув бомби на кілька двірців, але літак, мабуть, ушкоджений обстрілом із низу, упав у глибокий сніг коло с. Дубнова, недалеко від Володимира-Волинського, де ми попали в полон. Прийшлося посидіти на люблинськім замку, а потім переїхати до Кракова та Домб’я. Я на другий день утік уже з Кракова до близької чеської гряниці, а тоді через Прагу, Відень, Будапешт, Карпати, Станиславів назад до Красного. І так 21. I. я знов повнив свою службу".
Петро Франко та Ольга-Марія Білевич
На небі від кохання
А літав Петро Франко не лише на військових літаках, а й на крилах кохання.
Через два тижні після повернення з полону він одружився з Ольгою-Марією Білевич, донькою священника. Познайомився з нею 29 жовтня 1911 року на відкритті памʼятника Маркіянові Шашкевичу на Білій горі біля Підлисся, села на Золочівщині. Струнка русява блакитноока дівчина з лагідним поглядом була сестрою Петрового гімназійного товариша Олександра Білевича.
Ольга Білевич терпляче чекала повернення коханого з війни. Та й Петро постійно линув думками до Буська, до своєї Дзюні, як ніжно називав кохану. Коли він у листопаді 1918 року обирав Красне як місце формування Летунського відділу, то, мабуть, до всіх раціональних аргументів додавав і близькість до Буська – між ними якихось п’ять кілометрів.
Весілля Петра Франка й Ольги-Марії Білевич відсвяткували 4 лютого 1919 року в селі Полоничній, де жили родичі молодої. У той воєнний час дозвіл на шлюб сотникові Франку дали Начальна команда та Секретаріат військових справ. На самому весіллі були присутні старшини з Летунського відділу УГА.
Трагедія у Красному
Перші місяці після одруження молода сімʼя прожила у Красному. У цьому ж містечку відбували службу і полковники Борис Губер та Джамбулат Кануков, і сотники Іван Шестаків та Нікандер Залозний. Дружини летунів, як згадував Петро Франко, "поділяли з чоловіками всі їх радощі і горя".
Велике горе трапилося наступного дня по весіллі Петра та Ольги Франків.
Петро Франко згадував: коли весільні гості "на другий день виїхали з Полоничної до Красного, ніяк не можна було сподіватися, що для багатьох із них це буде остання дорога".
Красне, 1919 рік
У Центральному державному історичному архіві України у Львові збереглися чорно-білі світлини зі зображеннями покалічених тіл старшин і підстаршин, котрі загинули від вибуху.
З неба на землю
У квітні 1919 року Петро Франко прибув до Станиславова на нараду. Її проводив військовий міністр, полковник Дмитро Вітовський. За рішенням уряду сотник дістав наказ виїхати з дипломатичною місією у справі українських військовополонених до Білгорода, столиці Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (нині – Белград, Сербія). Натомість командування Летунським відділом перебрав на себе сотник Джамбулат Кануков.
На Петра Франка чекали нові завдання, пригоди й випробування – тепер уже на землі.
Магія небесної високости не відпускала його ніколи. Мабуть, до кінця віку в думках Петра Франка бринів клич галицьких летунів із вірша Уляни Кравченко:
З піснею на устах
на підоблачний шлях
летимо, як боги,
у сам вир боротьби.
Він і далі летів у сам вир боротьби. І цей вир зрештою його поглинув.
Але це вже зовсім інша історія.
Схожі матеріали
