Феномен “сильної руки”, або Гра в царя

У російських медіа поширюють повідомлення, що Наришкін нібито є нащадком тих самих бояр Наришкіних. А отже, родичем ординської знаті та царя Петра І за жіночою лінією. До речі, саме в образі Петра Великого уособлено ідеал російської “сильної руки”, котрий намагається втілити і Путін.

Російська популярна культура тиражує багато історій про царя-солдата, царя-теслю, царя, що їсть кашу разом із простими жителями молодого Санкт-Петербурга, хрестить офіцерських дітей та проходить військову службу, починаючи від чину солдата. У цій легенді цар Петро простий у побуті, гнівається на дружину, яка розшила йому каптан надто дорогими нитками, хвалиться, що сам заробив собі гроші на нові черевики, відмовляється від апартаментів у Луврі та спить на розкладному ліжечку в коморі. Одночасно такий цар нібито є справедливим, він провадить постійну боротьбу з корупціонерами, власноруч карає зрадників, подає приклад підданим.

Багато таких іміджевих деталей використовували і наступники Петра І. Коли росіяни по телебаченню бачать Путіна, який фотографується з курсантами, чи хвацько розмахує ногами, займаючись бойовими мистецтвами в якійсь спортивній школі, коли він цілує дітей, вони продовжують всотувати наратив сильного, справедливого “царя з народом”. Цар ніколи не винен, винні – “злі бояри”. За роки пропаганди навіть стіни уральського бункера не переконали росіян у нікчемності цього образу.

Петро І в анекдотах Нартова міг побити князя Меншикова за розкрадання бюджетних коштів, відрізати бороду боярину Шеїну, чи дати по ребрах поліцеймейстеру Девієру, відновлюючи світову справедливість. Сам правитель турботливо режисирував свій образ – його сприймають як людину артистичну.

В іграх, які Петро I влаштовував задля власного задоволення, він орієнтувався на Івана IV, пізніше названого Грозним. Бачимо чимало паралелей між опричним “монастирем” Грозного в Олександрівській слободі та “Всешутейшим и всепьянейшим собором” Петра І, де сам правитель, пародіюючи церковний чин, узяв “духовне” ім’я Пахома Пихайхуя.

У царському оточенні знали, що настрій Петра будь-якого моменту міг змінитися. Грали, та не загравалися, бо пам’ятали ще одну розвагу – як у 1698 році Петро роздав членам почту сокири, щоб спостерігати, як вони невміло рубають голови стрільцям.

Поряд із оповідками про царя-кума рядового солдата є й реальна історія, зафіксована у документах Преображенського приказу. Купець із Серпухова, заговоривши з Петром в одній із московських церков, отримав від нього запрошення пообідати разом. Під час трапези сердега відмовився закурити, бо модне тоді куріння тютюну вважав бісівською справою – через те Петро побив його до напів смерті та кинув до в’язниці. Гра в царя мала відбуватися за правилами, встановленими самим царем. І ніяк інакше.

Відомо також, що Петро І рвав слугам здорові зуби або робив операції проти їх волі, щоб попрактикуватися в хірургії. Під час різдвяних свят влаштовував погроми в будинках жителів старої та нової столиць. Джерела зберегли описи "жартів" під час таких "колядувань": людей змушували танцювати на тонкому льоду, засовували свічки в зад та підпалювали, протягували крізь стільці, ґвалтували. Царедворці, звісно, аплодували такому почуттю гумору, а може – відчували тремор, як той Наришкін.

У російському форматі "сильна рука" керує своєрідним театром абсурду, театром, де тиран здатен втілювати будь-які свої хворобливі фантазії, підносячи їх до рівня державного обов’язку. Такою фантазією чергового царя є і тотальна війна з "нацистами та бандерівцями".

Утім російська історія знає і приклади царевбивств – як у результаті двірцевого перевороту "згори", так і внаслідок соціальних процесів "знизу". Але на вільне місце царя завжди приходить наступний – як би офіційно не називалася його посада.