Емігрантська пісня, яка стала реквіємом

Від Воловця до Монреалю

Року 1939 Дезидерій Задор, уродженець Ужгорода, аспірант Празької консерваторії, разом із двома товаришами вирушив на Закарпаття у фольклорну експедицію. У селищі Воловець він записав тужливу пісню — монолог чоловіка, що звертається до своєї матері:  

Плаве качка по Тисині, 
Плаве качка по Тисині, 
Мамко моя, не лай мені, 
Мамко моя, не лай мені. 

Матеріали, зібрані в тій мандрівці, вийшли друком в УнґваріУжгороді 1944 року. Книжка називалась "Народні пісні підкарпатських русинів". Упорядники помістили "Плаве качка…" у розділ "Родинно-побутові пісні". У передмові йшлося: "Випускаємо сей збірник з тою скромною надією, що приведені взірці нашої народної мелодики поможуть збудити дійсну і правдиву любов до одного з найцінніших скарбів нашої народної культури — до нашої народної пісні". 

Через 15 років Віра Баганич, родом із Воловця, записала цю саму пісню від своєї матері. У 1961 році дівчина стала солісткою Закарпатського народного хору. В репертуарі колективу була й "Пливе кача…". Тоді ж у селі Березове Хустського району дещо інший варіант пісні відшукав етномузиколог Володимир Гошовський. Там з’являється відповідь матері: 

Та де би, сину, не жаль,
Кой ти в моїм серци лежав.

Року 1972 пісню у виконанні Віри Баганич в музичній обробці керівника хору Степана Мартона розтиражувала на платівках всесоюзна фірма "Мелодія". У 1986 році "Пливе кача…" потрапила до репертуару львівського ВІА "Ватра": спочатку у виконанні Оксани Білозір, пізніше — в дуеті з Віктором Морозовим. Через два роки канадський ансамбль "Черемшина" додав її до свого касетного альбому "Cheremshyna (volume 3)". Незабаром "Ватра" і "Черемшина" перетнулися на концерті в Монреалі. Перше, що спитав керівник ВІА Ігор Білозір у діаспорних колег: "Де ви взяли цю пісню про качку, яка пливе по річці?" 

"У чому його провина?"

Є багато версій походження пісні "Пливе кача…". Її представляли то як лемківську народну, то як баладу, то як стрілецьку. Проте серед численних видань лемківського фольклору немає жодного запису, бодай близького до цього тексту. Так само немає їх в академічному виданні корпусу українських балад і серед вичерпних записів стрілецьких пісень. 

Фольклорист Василь Сокіл переконаний, що "Пливе кача.." має літературне походження. Її автором є письменник і перекладач Василь Ґренджа-Донський1897–1974. Він — уродженець містечка Воловенині Міжгір’я, учасник Першої світової війні. Пишучи вірші й пісні, часто звертався до місцевого фольклору. На думку Сокола, прив’язка до конкретної річки Тиси — умовна, радше йдеться про тиху заплавну воду, озерце. 

Журналіст Валерій Падяк вважає, що першотекстом пісні була балада, основною дійовою особою — дівчина, подією — заборона матері кохати обранця і життєвий вибір героїні — самогубство в річці. Він виокремлює два етапи функціонування твору: "Перший — це пісня про жіночу долю. Другий — це пісня про долю вояка. Водорозділом між ними стала Перша світова війна. Коли з російського, сербського та італійського фронтів до рідних домівок у Карпатах з австро-угорського війська не повернулися тисячі вояків-русинів". Водночас Падяк зауважує певну невідповідність: «З яких міркувань вояк просить матір "не лаяти му", тобто не сварити його? У чому його провина? І чому він має сумнів щодо любові та душевних переживань тої, у якої сина забрали на війну ("ци не жаль ти, мамко, буде?")». Пояснення дає саме запис Віри Баганич. На її рідній Воловеччині "Пливе кача…" вважали емігрантською піснею. Верховинці співали її, коли виїжджали до чужих країв на заробітки. Тому й Дезидерій Задор зарахував її не до "вояцьких", а до "родинно-побутових". 

"Раніше плескали, тепер встають"

У 2000 році "Пливе кача…" потрапила в альбом "Наші партизани" — проєкт Тараса Чубая і гурту "Скрябін", у якому вони популяризували стрілецькі й повстанські пісні. Однак найвідомішим став варіант від вокальної формації "Піккардійська Терція". Його записали 2001 року для альбому "Ельдорадо".

— Це яскравий приклад пісні-реквієму, — пояснює художній керівник "піккардійців" Володимир Якимець. — Як і кожна народна пісня, вона має декілька варіантів тексту та музики. Ми взяли поширений на Львівщині. У текст не втручалися, лише зробили акапельне аранжування. Взяли цю пісню в репертуар з єдиною метою — зберегти нашу культурну спадщину. Хотілось, аби вона із застільної стала концертною. 

На Революції Гідности "Пливе кача…" вперше пролунала 26 січня 2014 року на вшанування перших жертв сутичок з охоронцями режиму — Сергія Нігояна, Михайла Жизневського і Юрія Вербицького. Запис увімкнув ведучий сцени Євген Нищук. А вже 21 лютого пісня звучала на прощанні з Небесною Сотнею. 

— Під мелодію "Пливе кача…" до сцени на руках виносили труни із загиблими майданівцями, — пригадує 21 лютого 2014 року активіст Олександр Лунько. — Здавалося, ніби ці труни дійсно пливуть площею. Тужливий плач-діалог матері й сина емоційно точно відповідав психологічному стану всіх присутніх. Я чув цю пісню від багатьох наших виконавців, але тоді вона прозвучала особливо моторошно і водночас потужно. Важко передати словами мої відчуття у той момент. 

Сьогодні "Пливе кача…" у виконанні "Піккардійської Терції" має майже 2 мільйони прослуховувань на YouТube і 700 тисяч — у Spotify. Хоч 2016-го музиканти перестали співати її на концертах. 

— Пісня набула нового сенсу, — каже Володимир Якимець. — Раніше після неї плескали, тепер слухачі, зачувши перші ноти, встають зі своїх місць і мовчать. Але коли символ використовують надто часто, втрачається його сакральний сенс, відчуття важливості історичного моменту і трагічних подій. Тож ми вилучили її з програми. Натомість стали виконувати ще одну пісню-реквієм — "Коли ви вмирали, вам дзвони не грали" Михайла Гайворонського та Михайла Кураха. Однак з початком повномасштабного вторгнення "Пливе кача…" повернула свій сенс.