Дві долі, один ворог: історія роду Сивеньких від УПА до ЗСУ

Витоки роду. Історія Михайла

У Марії та Петра Сивеньких, заможної родини мшанецьких господарів, було десятеро дітей. Батьки прагнули дати кожному добру освіту й приділяли особливу увагу вихованню національної свідомості.

Найстарший син, Михайло, вступив до лав Українських Січових Стрільців і загинув під час Першої світової війни. Через чверть століття, у 1924 році, в сім'ї народився наймолодший син, якого на честь брата також назвали Михайлом. Дивовижно, наскільки тісно переплелися долі цих людей. Чи визначило майбутнє спільне ім’я, чи схожість характерів і рис — невідомо, але події повторювалися.

Молодший Михайло став активістом українських громадських організацій Мшани, був членом товариства "Сокіл", згодом — стрільцем УПА. Спочатку він служив у комендатурі військово-польової жандармерії УПА у Львові, а пізніше разом із сотнею вирушив на інші терени.

<p>Михайло Сивенький, 1940-ві рр.</p>

У травні 1945 року сотня перебувала в лісах Старосамбірщини, поблизу села Биличі. За свідченнями зв’язкової Євгенії Хім’як (псевдо "Гомон"), 6 травня, після Великоднього сніданку, Михайло Сивенький ("Сизий") та його побратим Михайло Павлишин ("Голуб") відійшли в бік лісу. За спогадами родичів, Михайло любив усамітнюватися й занотовувати пережите в щоденник. Того дня вони натрапили на більшовицьку засідку й були розстріляні. Коли енкаведисти відступили, місцеві селяни поховали повстанців у спільній могилі.

Очевидці згадували, що за кілька днів стрільці УПА напали на радянський загін і знищили його — відплативши за смерть друзів. Ці події підтверджує і «Літопис УПА», де зазначено, що 13 травня 1945 року в засідці між Біличами і Стрільбищем відділ УПА (50 стрільців) ліквідував 25 енкаведистів та партійців, серед них першого секретаря райкому КП(б)У В. Нудьгу.

Євгенія Хім’як згадувала: "Крикнув "Богун": за наших друзів бий катів! Так ми помстилися за смерть "Сизого" і "Голуба". Не знаю, чому ці два хлопці так мені запам’яталися. Мабуть, своєю інтелігентністю, красою і важко видержаністю… Здається, що такі, як "Сизий" і "Голуб", взивають до нас, надіються, що ми доживемо до щасливої пори, не складемо сил і боротимемось до повної Незалежності України. За яку мільйони таких, як вони, безстрашно віддали життя".

Тривалий час рідні не мали достовірної інформації про долю Михайла. Лише з відновленням незалежності України останки упівців перепоховали на меморіальному комплексі "Повстанської слави" в селі Стрілки на Старосамбірщині.

Нове покоління боротьби. Історія Тараса

На жаль, ворог, з яким боровся Михайло, нікуди не зник. Історія повторилася вже у наші дні. Внук рідного брата Михайла — Тарас Сивенький — успадкував не лише зовнішні риси свого родича, а і його звитягу та, на жаль, долю.

У перші години повномасштабного вторгнення Тарас разом із батьком Богданом став на захист України. "До війська я потрапив о 9-й ранку 24 лютого 2022 року. Дивлюся — по всій Україні ракетні удари. Взяв рюкзак і поїхав у військкомат", — згадував він в одному з інтерв’ю.

Спогади побратимів про Тараса навдивовижу перегукуються зі спогадами про Михайла: "Він був відважним, цілеспрямованим і розумним офіцером. Завжди йшов на найскладніші завдання. Такі — приклад для солдатів", — розповідає побратим Роман Бурко.

10 березня Тарасові мало б виповнитися 28 років. Але тепер йому назавжди 27. 13 листопада 2023 року він загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині.

Михайло й Тарас Сивенькі мали спільне не лише прізвище та зовнішню подібність. Обидва боролися з тим самим ворогом, незмінним для українців протягом століть. Патріотизм і прагнення свободи передавалися в цій родині з покоління в покоління — так само як розуміння, що щасливим можна бути лише в незалежній Україні.

За кілька днів до початку повномасштабної війни Тарас написав у соцмережах: "Я не бачу майбутнього, в якому гуляю з філіжанкою кави на площі Ринок і дивлюся на триколор на ратуші. У той час загине, виїде чи буде поранено багато моїх родичів, друзів і співвітчизників. Будуть зруйновані долі мільйонів, сотні тисяч репресованих і закатованих. Не розумію, як можна буде спокійно прийняти те, що станеться. "Я не побачу загибелі своєї Батьківщини, бо помру в останньому окопі, захищаючи її". Хочу вірити, що ця фраза залишиться лише крилатою. Віритиму в краще, але готуватимуся до гіршого. Слава Україні!"

Ці слова стали майже пророчими. Можливо, щось подібне записував у свій щоденник і Михайло Сивенький майже 80 років тому. У родині Сивеньких час ніби замикає коло: через покоління відлунюють ті самі вибори, риси характеру й той самий ворог. Їхня історія — це історія нескінченної боротьби українців за право бути вільними.